З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)
Шрифт:
Я вже згадувала, що він любив ставати в пригоді: як усі по-справжньому багаті люди (бо багатство — це не тоді, коли багато вкрав, а коли «беріть, у мене є ще»), щедро ділився всім, що мав, ще й досипав із верхом. При ньому згадувати про які-небудь свої плани — творчі, ділові, подорожні, які завгодно, — треба було вкрай обережно, бо всяку таку інформацію він зараз же сприймав як адресований йому особисто запит про допомогу — і вмикав усі свої наявні ресурси (навіть не хочу уявляти, скільки людей на тому паразитувало!). Така манера характерна для «сильних цього світу», котрі в кожному бачать прохача (і стороняться «випадкових зв'язків»!), — у Юрка ж, із його безтурботним «нестяжанієм», це було вииромінюванням сили куди більшої й глибиннішої, ніж та, що забезпечується банківським рахунком, — колись це називалося аристократизмом, нині, за браком ліпшого терміна, «харизмою», але принаймні ще розпізнається як прикмета певної людської породи, хай би й рідкісна. Але я тут про інше.
Навесні 2000-го я збиралася на місяць у Письменницький Центр на Родосі, і Юрко, про це почувши, своїм «королівським звичаєм», радісно на мене накинувся: він-бо теж там бував, іще на початку 1990-х, від іноземної комісії Спілки, коли ще були сподівання налагодити через Спілку культурний
— Кого-кого? — здивувалась я.
— Не знаєш? — своєю чергою, здивувався він.
Так, на додачу до «родоського пакета», я отримала від нього, бонусом, ще дві книжки в сумку (із застереженням: «але ці повернеш!») — два вижовклі, зачитані антикварні «пейпербеки» від Bantam Books, із тих часів, коли на сторінці з копірайтами ще перелічувалися всі перевидання, а слово «бестселер» означало не «макулатура», а «майбутня класика». Гарні, видать, були часи. Чи хто-небудь із нових поколінь уже повірить, що список бестселерів «Нью-Йорк Таймс» 1970 року складали «Дружина французького лейтенанта» Дж. Фаулза, «Подорож із моєю тітонькою» Ґрема Ґріна, «Острови в океані» Е. Гемінґвея, «Планета містера Семлера» Сола Беллоу, «Програні битви» Юдори Велті, «Багач, бідняк» Ірвіна Шоу, а «трешняком» вважалися — «Лав сторі» Ерика Сіґала та «Хрещений батько» Маріо П'юзо, публікацією яких Павличків «Всесвіт» здобув був собі в 1970-х «всесоюзну аудиторію»? (Втім, «Всесвіт» тут-таки швиденько й «погасили» — передавши Коротичеві, який усього за два роки вміло опустив журнал до приписаного «хохлам» провінційного рівня, звідки той більше так ніколи й не вигрібся, але тоді Юрко вже в ньому не друкувався: він уже не був «зятем Гончара», і КҐБ тягало його, як цуц ганчірку, аж доки він плюнув на готову до захисту докторську й утік у Заполяр'я, — і тільки в Гемінґвеєвому чотиритомнику 1979—1981 років — «найповнішому в СРСР», як ревниво була відзначила московська «Литературная газета», — з'явилися, відлунням по його короткій і яскравій перекладацькій кар'єрі, кілька оповідань із циклу про Ніка Адамса в ті самі «чотири руки» — «переклали Юрій Покальчук та Людмила Гончар»…)
Ті два американські романи, які він мені втулив, теж свого часу були бестселерами: «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом» Роберта М. Пірсіґа, видання 1974 року, і «Прекрасні лузери» Леонарда Коена за 1966 рік: того самого Коена, якого я доти знала тільки за піснями (авжеж, того самого «вічного рок-н-рольщика», що так еротично, в свої майже-вісімдесят, співає «Dance Me То The End of Love»!). Хто б подумав, — учергове здивувалась я, — що чувак в молоді літа ще й серйозною прозою грішив! Другий Джойс, кажеш, ач воно як… Юрко сяяв — так, ніби йшлося про його власні твори. До мене не відразу дійшло, що Коена він слухав іще тоді, коли ми з однокласниками слухали Висоцького в препаскудних записах, а філософський роман Пірсіґа (не менше популярний у 1970-х, ніж у 1990-х Ґордерів «Світ Софії»!) мусив читати, ще як перекладав Селінджерову «Френні»: це був його світ — його «персональна бібліотека», на-все-життя-формативна лектура, — скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, звідки ти… «Настільні» (на попідручній полиці поставлені!) перші видання Пірсіґа й Коена видавали «людину епохи рок-н-ролу» так само безпомильно, як колись радянських дітей кінця 1980-х видаватиме згадка про «Ласковый май». Юрко просто був забув, що я з іншого покоління, — тим і здивувався, відкривши, що в моїй «персональній бібліотеці» таких «не стояло»: на той час, коли я могла безперешкодно читати англійською, на слуху були вже інші новинки й сенсації, і щось фундаментально важливе з культурної атмосфери XX століття для народжених в УРСР назавжди залишилося «за кадром». А Юрко був з «не УРСР», він був — «із рок-н-ролу». І, загледівши мою «освітню прогалину», притьмом ринувся її ліквідовувати.
Це настільки типово для нього, що всім, хто його знав, може видатися дрібницею. Штука в тім, що він робив це в нашій культурі щодня й щогодини — забезпечував зв'язок часів поверх радянської кривої «розмітки». Ненавмисно, спонтанно, найприроднішим у світі трибом — буттям самим-собою серед людей. (Просто посидіти поруч із ним на якому-небудь фестивальному концерті, де він, як риба в воді, устигав обертатися на всі боки, з усіма вітатися, всіх помічати, комічно обурюватися неуважним офіціантом: «Де цей халдєй, куди пішов?! Халдєй!» — і при тому весь час нон-стопом «рецензувати програму» — то добродушною реплікою, то іронічним «котячим» підвивом, то усміхом у вуса, і тільки зрідка враз поважніючи: тихо, тихо, дайте послухати, — це вже була школа стилю!) І байдуже, що ті, ще на одне покоління молодші, хто звав його «Пако», вже могли, на відміну від мене, й не розуміти зв'язку часів, і зазвичай поняття не мали, на яких саме складниках (книжках, людях, фільмах, долях…) було замішано той гримучий коктейль душевного заряду, який вони вбирали від нього «повітряно-крапельним шляхом» — шкірою, ніздрями… Розуміти взагалі не обов'язково, головне — правильно відчувати. Тільки тим і виживають культури. (І народи, до речі, теж!)
В Україні б у л о своє «покоління 1968-го року». Юрко Покальчук показав нам, яким воно м а л о бути. Наша справа — запам'ятати.
…А ті два романи мені чомусь «не пішли» — зависли на півдорозі, перебиті якимось нагальнішим чтивом. Юрко при кожній зустрічі допитувався: ну, як? прочитала?.. Ще ні, не встигаю, — виправдовувалась я. Юрко сердився. Я обіцяла: ось коли поїду в відпустку… Життя прискорювалося, «відпустка» задавнювалась. А потім його не стало. Лишилося невідчепне
— Значить, — сказала моя товаришка (підозрюю, що вона була потай у Юрка закохана, тож я відразу їй повірила), — ти маєш повернути їх йому якось інакше. Це ще не кінець.
Схоже, що так. Схоже, що все-таки — не кінець…
Червень 2012 року
«Ми помремо, і нас забудуть».
Цю найжорстокішу правду з усіх, які дано пізнати людині, висловив не Сократ, не Сенека, не К'єркеґор — а тринадцятилітня дівчинка Катя, уродженка вже також неіснуючого міста Прип'ять, — коли згасала в лікарні од лейкемії.
121
Уперше опубліковано в збірнику «Спогади про Соломію Павличко» (К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006).
122
Моя спеціальна подяка Інститутові гуманітарного знання у Відні — за допомогу при написанні цього спогаду і, окремим рядком, за дбайливо зібрану в бібліотеці, серед феміністичної класики XX століття, колекцію англомовних праць Соломії Павличко.
Правдам, оплаченим такою ціною, доводиться вірити, хоч би як тому опиралася наша свідомість.
Забувають, справді, всіх — навіть найкращих з-поміж нас, і навіть у тому разі, якщо в пам'яті потомних поколінь залишається ім'я, а доробок небіжчика робиться невідкличною частиною шкільної програми. З тієї хвилини, коли йде з життя останній свідок — той останній, хто ще пам'ятав небіжчика заживоття, — безповоротно втрачається те, що реставрації не підлягає: ефект особистої присутности. Ось тут вона ходила, ось так сміялась, ось цим тішилась, а цим обурювалась, ось так прокоментувала таку а таку новину (як писав поет, «и жалобно бормочешь: Она любила эту поговорку…»), — через сто років усього цього, справді, не пам'ятатиме вже ніхто. Якщо тільки прижиттєві свідки не похопляться вчасно своє «жалібне бурмотіння» зафіксувати.
Штука в тому, що якраз цей ефект особистої присутности — відкритий тільки й виключно сучасникам, у жодних шкільних програмах не передаваний і подальшому транспонуванню не піддатний, — у багатьох випадках змінював перебіг історичних і культурних процесів не менш дієво, аніж тієї-таки особи повне зібрання творів. Бродський колись сказав про Ахматову: вона перетворювала вас на гомо сапієнса уже самим звуком голосу. Не знавши цього, не читавши спогадів сучасників, а судячи єдино за віршами, неможливо сповна оцінити ту роль, котру відіграла Ахматова в збереженні тяглости російської культурної традиції на «великому переломі» сталінщини. Подібно й у нас мусило спливти чимало часу, заки з поступово оприлюднюваних мемуарів проступило з усією сліпучою очевидністю, що двигуном українського «шістдесятництва» були, виявляється, не вірші Драча-Вінграновського-Ліни Костенко — а малопримітна для ширшої публіки (хіба що КҐБ неомильно розпізнана в усій повноті історичного масштабу!) постать Івана Світличного, котрий своєю особистістю якраз і надавав усьому тому рухові і духа, й форми. Бувають такі люди — здатні перетворювати світ, як воду на вино, самим фактом своєї в ньому присутности. За життя вони завжди перебувають ніби в центрі потужного магнітного поля: до них тягнуться, як на світло, навіть випадкові зустрічні. І, може, тільки такі люди в остаточному підсумку і є правдивими рушіями культури.
Соля була саме такою людиною.
Я кажу «Соля» не тільки тому, що ніколи, навіть подумки, не зверталася до неї інакше (мої спроби, на ранній стадії нашого знайомства, «скоротити» її, як те звичайно роблю в стосунку до приятелів, до афектованого «Сольчика» чи «Солюні» вона перекрила негайно ж, висміявши з притаманною тільки їй нещадною іронією, — жодного натяку на сентиментальне «народницьке» сюсюкання не зносила на дух, воліючи вже радше демократичну «Солоху»!). Але справа, звісно, не в моїх приватних звичках. «Соломія Павличко» — то вже факт історії культури: центральна постать в українському літературознавстві 1990-х (тільки про неї єдину можна з певністю сказати, що вона за цей час зуміла створити в науці про літературу свою школу!), засновниця й промоторка українського наукового перекладу (для якого до появи «Основ» у нашій «пострадянській» культурній та освітній інфраструктурі просто не існувало місця!), а крім того, — що менш у нас відомо — перша «культурна речниця» України на Заході (досить зайти на amazon.com, щоб пересвідчитися: мало не все, що в перше десятиліття незалежности потрапила сказати про себе світові освічена Україна: від знаменитих «Листів з Києва» до двох чільних англомовних антологій сучасної української літератури, — пройшло через її руки, а про її місце в історії східноєвропейського фемінізму ще писатимуть дисертації…), і, зрештою, просто незаперечний інтелектуальний і моральний лідер свого покоління (яке по її смерті вмить утратило єдність, розсипавшись на дрібні, керовані локальними амбіціями групки, як бджолиний рій без матки). Все, видрукуване під ім'ям «Соломія Павличко» (неймовірно багато!), ще буде читатися, осмислюватися, перевидаватися, вивчатися в університетських курсах, однак, навіть найретельніше зібране докупи й простудійоване, боюсь, таки не потрапить висвітлити новим поколінням повною мірою, чим насправді була Соломія Павличко в українських культурних процесах кінця XX століття. Бодай тому не потрапить, що в людей — ближніх, і дальніх, а не раз і геть випадкових — Соля (авжеж, «Соля»!) вкладала, цілком безоглядно й не міряючись, чи не більше часу й енергії, ніж у власну наукову й літературну працю. Робила це навдивовижу невимушено, природно-як-дихання і — що вже геть нетипово для української традиції (в якій недарма ж живе віками казочка про паню, котра раз у раз нагадує біднякові: а пам'ятаєш, діду, я тобі дала яєчко?..) — абсолютно недемонстративно, так що навіть зблизька це не впадало в око, якщо тільки не придивлятися спеціально. Щойно в день її похорону, почувши від десятків людей, не раз зовсім незнайомих між собою, одну й ту саму фразу: «Вона змінила моє життя», — я по-справжньому вразилася масштабами її душевної щедрости — тим, наскільки ж вона не жаліла себе на діяльну співучасть у кожному, хто траплявся їй на шляху: і це при тому, що її загальнознаний — і з задоволенням нею ношений! — імідж «залізної леді української літератури» якнайменше годився з образом «жони-мироносиці», і вона перша жорстоко цей образ осміяла б, якби хтось наповажився прикласти його до неї.