З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)

Забужко Оксана Стефанивна

«Я сів не в той літак»…

Як по-іншому, якою пронизливою історичною інтуїцією резонують сьогодні ці рядки — після довгих, глухих десятиліть вимушеної «інтравертної еміґрації» поета — в себе, такого наскрізь «неестрадного», такого «не від світу цього», та й узагалі «не для цього світу»… Нещасна та нація, де поети змушені грати не свої ролі, — результат такої гри приречений наперед: «Пропало десь далеко, не видно вдень — вночі»… Гірко, що сьогоднішнім хлопчикам і дівчаткам у нових, значно «камерніше», аніж у масштабі всієї країни, сформатованих театральних залах Поета Миколи Вінграновського — «не видно». Як не видно по книгарнях його збірок, навіть отого, насущно необхідного, мов вітамін для духовного зросту, «Андрійка-говорійка», з яким виростала я (тим менше шансів у сьогоднішніх Андрійків колись-то зрости повноголосими «говорійками» — при тому, що шансів тих, як усі ми знаємо, і так, гай-гай, небагато!).

Це ювілейна стаття, і не годилося б завершувати її на гіркій ноті. Тож хай читач завершить її сам, просто знявши з полиці перший-ліпший худенький томик Вінграновського й розгорнувши на першій-ліпшій сторінці. А в кого немає вдома, зверніться до знайомих «шістдесятників» — у тих точно знайдеться…

Листопад 2001 року

Замість передмови: дві алогії на калинову тему [7]

7

Передмова

до книжки: Ігор Калинець. Зібрання творів: У 2 т. — Т.1: Пробуджена муза. — К.: Факт, 2004.

І. Самотній монолог при телефоні

Передмова? До Калинця? Але ж це неможливо, кажу я видавцеві (не вголос, а подумки — поклавши телефонну трубку, продовжую сперечатися вже сама з собою). Про Калинця нині в нашій непритомній країні треба писати не передмову, а відразу книжку, і видавати його конче із супровідним томом ґрунтовних коментарів — так, як культурні нації видають Джойсового «Улліса». Або, в зовсім уже крайньому разі — о, це ідея! — розділивши сторінку надвоє. Так, щоб зліва — документи, спогади, меморандуми, листи ув'язнених, словом, ціла, безнадійно пущена в непам'ять поколінь, матеріальна фактура доби, а праворуч — вишитий по тій фактурі поетичний текст: переклад реалій доби на мову людського серцебиття. Тільки тоді сьогоднішній читач матиме шанс щось насправді в Калинцеві второпати, тільки тоді літери віршових рядків наллються йому перед очима живою кров'ю…

Щоб хоч трохи відчути, наприклад, яким до дрожу пронизливим, трансфізичним любовним посланням горять у спустілій спальні помаранчеві штори, куплені, коли дружина сидить у в'язниці, треба водночас тримати в умі образ тої в'язничної камери — чорно-сірої, позбавленої будь-яких кольорових плям. А це людині, чий зір змалечку атакований супернасиченими барвами комп'ютерної реклами, вже не до снаги, не до снаги навіть уявити, якою монотонно-сірою була не то пенітенціарна, а й цілком «цивільна» радянська дійсність — і, відтак, яким потужним засобом екзистенційного бунту може бути колір: у Калинця він саме таким і є — всюди, не лише в «Записках до тюрми» чи «Додатках до біографії»… Або взяти, скажімо, цикл «Обеліски диму» — де «колони диму / донині / підтримують / склепіння інквізиції», де в димовій заслоні «блукають / душі нечестивих книг»: куди вони діваються, у що переходять? — питання, яке мучить не тільки Калинця, а всіх книжників світу, либонь, чи не від часу спалення Александрійської бібліотеки, та тільки ж Александрійська горіла давно й далеко, а от київська Публічка, нині ЦНБ, — тутечки, перед очима наших батьків, навесні 1964-го: загадкова триденна пожежа в центрі міста, якої ніхто чомусь не гасив, поки не вигоріли всі до щирця україністичні фонди — 600 тисяч томів, стародруки, архіви, в сучасних українських підручниках про це ні словечка, і тому поруч цього циклу годилося б розмістити бодай самвидавний матеріал про «справу Погружальського», — щойно тоді вірш розчахнеться углиб прямої перспективи, як джоттівські полотна, і вирветься на яв, неперерваною й суцільною, «димова заслона історії»:

Навіть я малим бачив крематорій на бабиному городі ніяк не хотіла палати борода Грушевського у твердій оправі дві дідові сльозі були останнім екслібрисом.

Подібне й мені ще знане з родинних переказів (правда, мої дідове — з обох сторін — свої домашні бібліотеки не спалили, а закопали, в надії, що колись таки дасться витягти їх назад на світ Божий, — розуміється, цього ніколи не сталось, і ніхто з родини вже не пам'ятає, в якому саме місці струхлявіли під землею скрині, повні «нечестивих книг»). А от розгледіти на мапі XX століття прямий, лінійний зв'язок між спаленими в 1930-х домашніми бібліотеками та спаленими в 1960-х публічними — на те вже треба було суто поетичного прозріння. А ще — ясного, нещадно-чіткого усвідомлення себе спадкоємцем Великої Української Катастрофи: поетом на згарищі.

Можливо, я помиляюсь, але сильно підозрюю, що таким безілюзорним самоусвідомленням серед шістдесятників відзначалася, кажучи вже не Калинцевими, а Стусовими словами, іно «горстка», «дрібнесенька щопта», — більшість же, з біологічним оптимізмом молодости й короткозорістю інтеліґентів першого покоління, не обтяжених спогадами ні про які «крематорії на городі», ще зовсім щиро бадьорилася, маючи себе за таких собі нових Гамлетів, покликаних направити вивих колись збоченому часоплинові — виправити, цебто, «допущені партією помилки» й рушити далі в світле майбуття курсом «очищеного соціалізму»… Саме ту «щопту», здатну бачити крізь усі понавішувані «димові заслони», й було ретельно відділено «соціальними хірургами» від маси та ізольовано за колючим дротом: як пояснював свого часу на допиті моїм батькам підполковник КҐБ, — «чтоб не было базы роста» (!!!). Розрахунок був точний: поки потенційна «база роста» сиділа по карцерах і одиночках, пролетарські квартали наших, оспіваних згодом «Плачем Єремії», «русифікованих міст» вивергали на-гора нову партію «інтеліґенції першого покоління» — ту, котрій для «роста» було зоставлено вже єдино шкільний підручник і портвейн за руб десять. Щойно по двадцяти роках ця ґенерація спромоглася озирнути масштаб свого вимушеного культурного сирітства й заміряти порожні засіки — В. Неборак виявив, що в 1970-х у повному невіданні щодня прошкував до школи повз будинок Калинців, Ю. Андрухович — що дожив у Івано-Франківську сливе до тридцятки, ні разу не чувши імені Опанаса Заливахи… Звісно, такі відкриття не пізно робити і в дорослому, сформованому віці — тільки от е м о ц і й н и м складником твоєї культурної пам'яти в цьому віці вони вже не стануть: маю на увазі те кровне, підшкірно-досвідоме, за Т. Прохаськом мовлячи, «відчуття присутности» попередників, котре, серед іншого, спонукає тебе писати з думкою, як сподобатись не сучасникам, а, насамперед, Митусі й Антоничу… Без такої чуттєвої сув'язі культура розпадається, і кожне нове покоління починає зі свого «1917-го року». Дрімуче (і войовниче — в дусі «Червоної Просвіти» 1920-х) масове невігластво нинішніх двадцятилітніх («покоління Джинс — все й одразу!») — це також віддалений історичний наслідок того, що останніх свідомих носіїв «відчуття присутности» свого часу було на 10–15 років видалено із суспільства: що моє покоління зростало — без Калинця.

То яка ж тут можлива передмова, до цих віршів — у 2004-му, в розпалі нашого повального культурного здичавіння?

Адже те, що робив Калинець — і в «Пробудженій музі», і в «Невольничій» також, хоч і на іншому рівні, — то, властиво, розчищання пожарища, вигрібання з грубої верстви попелу клаптів обгорілого пергаменту й придатних до відчитання сторінок (зрештою, він сам про це сказав найточніше: «я так пекельно / виборював / первозданне / роками поспіль / проступав образ / міліметр за міліметром / із-під фальшивого / золотого / покрову / так відновлюють / ікони / моя кохана»). «Шістдесятницька дитина», я щокрок упізнаю розкидані в цих текстах світляні знаки «культурної топографії» часів мого дитинства — нормативний «духовний

пайок» тодішнього вкраїнського інтеліґента: фото Мишуги в партії Йонтека, «Не отвержи мене во врем'я старости» Березовського. концерт О. Криси в Київській філармонії («немає зайвого квиточка?»), ранній І.Марчук (той, що з маками! — ще не з Лісом, у якому «Сама Темрява — про-/креслена просвітленими воло-/концями»), і новорічний гурт студентів-колядників зі звіздою, і ніжно-щемне «коло Мареноньки ходили дівоньки», М. Приймаченко і Г. Собачко-Шостак, пряшівський (передніший од київського!) том Антонича з сонцем і юнаком на білому супері, стишеними голосами повторюване ім'я «Ян Палах» (що для восьмилітньої звучало як «спалах» — як і для сорокалітнього поета!), і — найголовніше що для дітей, що для ув'язнених поетів, — неймовірна, просто-таки запаморочлива, як космос, кількість казок і легенд: куди вони всі потім поділися, в яку чорну діру провалились, щоб вигулькнути ото єдино лиш у Калинцевих уральських снах, у страшні й безкінечні «ночі без ніжности» в засипаному снігом бараці, — Іван Побиван, і царівна Місяцівна, і Морозенко, і козак Голота, і Анна Пристоянна, — вдень зі свічкою не знайти тепер слідів?.. (Коли сю весну моя чеська перекладачка Ріта Кіндлерова, впорядковуючи збірник українських народних казок, заклопоталась була перекладом слова «Пристоянна» й звернулась до мене за поміччю, то відшук у Києві фахового ф і л о л о г а (!), що знав би цю казку й тямив семантику героїниного імені, забрав мені понад два тижні; ну а вже про те, що, презентуючи свою «Казку про калинову сопілку», я в кожній аудиторії, від Львівського університету починаючи, мусила р о з п о в і д а т и публіці автентичну народну «Калинову сопілку», бо її ніхто з молодших од сороківки слихом не слихав, тоскно й згадувати, — і як же тут накажете щось передмовити про «Невольничу музу», де хіба ж такі сопілки озиваються з підземель культурної пам'яти не стилізованою — п р я м о ю мовою: голосом древньої коляди, напису на старовинному куманцеві, погребового голосіння, поганського закляття?..)

Тоді, в 1960—1970-х, оповивати-обсновувати кожен «реабілітований» із погару розпізнавчий знак національно-культурного коду «по-калинцевому» ненастанним, сливе сновидним віршованим бурмотінням (замовлянням, заговорюванням, заповнянням випалених пустот своїми словами…) було ще нормальною, природною «реабілітаційною» (в сенсі вже не юридичному, а медичному!) реакцією з боку тяжкопораненої культури — своєрідним прискореним самозагоюванням, інтенсивним поділом клітин і нарощуванням на ранах живої словесної тканини. Можна сказати, що Калинцева муза працювала медсестрою, — про що й сам він, припускаю, здогадувався, якщо не знав умислом, то інстинктом поета прекрасно розумів свою місію здорового органа в травмованому тілі: «а воно калина / моя батьківщина / а я її калинець» — самовизначення-бо куди тонше, значущіше, аніж просто ефектна гра словами… Зрештою, поет же й є насамперед органом мови, артикуляційним апаратом своєї культури. Але коли божевільний хірург вирізає з недужного тіла акурат оті здорові органи, а потім — поки у «великій зоні» триває великий шухер і табірні стукачі поспішно займають місця адміністрації, — ласкаво дозволяє «вшити» їх назад, то така «насадка», щоб бути успішною, має здійснюватися принаймні так само на живу тканину. Калинця було нашвидкуруч «підшито», сказати б, «з вивороту» — на біографію шістдесятника-дисидента, політв'язня 35-тої зони на Північному Уралі: міф шістдесятництва був в українському поспільстві кінця 1980-х — початку 1990-х іще і живий, і соціально запотребований. Одначе для відновлення перерваного кровообігу культурних символів Калинцевої поезії, для продуктивного перепомпування їх із шістдесятих у дев'яності самого тільки «ідеологічного» міфу було рішуче замало. Характерно, що дотепер у нас так і не з'явилося друком жодної більш-менш пристойної «калинцевознавчої» студії — а це прецінь найпевніший знак утрати культурного коду, загублених ключів… Щоб бути відчитаною, поезії Калинця сьогодні конче потрібен драгоман-тлумач: із української первозданної — на українську «постмодерну» (точніше, «пост-без-модерну»: з європейським перешумілим аналогом тільки й спільного, що втрата больової чутливости, але в нас це не від «перегодованости» культурою, а, навпаки, від її браку: від зяяння пустот там, де мав би надійно розташуватися весь міфологічний пантеон Калинцевих персонажів).

Яка ж тут, на ласку Божу, передмова?!

Так і скажу видавцеві, от зараз візьму, зателефоную й скажу: передмова — ні, неможливо. Impossible. Unm"oglich.

II. Дзвінкова Пані

Що-небудь пояснити у власному відчуванні цієї поезії я могла би тільки методом аналогій (чи все-таки — алогій?..). Починати тут слід із визначення, що є поезія. Найточнішу формулу я почула якось із живих уст — просто неба, на вщерть захаращеному колоніальним кічем Андріївському узвозі, неподалік од схованого за будинками наймагічнішого місця на світі, незарослого тім'ячка Землі Киянської — Замкової Гори (яку нині плем'я нових варварів спішно законопачує своїми ондулінововерхими особняками!): я купувала керамічні дзвіночки в літньої майстрині — і застрягла коло неї на добрих дві години, розпачливо шкодуючи, що не маю при собі диктофона. От послухайте, — казала та дивачка, — торкніть оцього дзвіночка — чуєте голубий тон? А в оцього-о — фіолетовий… Я справді починала щось таке чути — ніби наново відкривався колись, у дитинстві, ще самозрозумілий зв'язок межи звуком і кольором, — а та провадила далі: глина має двісті шістдесят три кольорових відтінки звуку, а професіонал чує й більше… Вона сама явно була таким професіоналом — мисткинею з шістдесятників, що якимсь дивом зберегла ненарушальним світ своєї молодости, — я збагнула це, коли від глини вона перейшла на писанки: справжня писанка, пояснювала, може бути тільки керамічною або дерев'яною, але не «виссаною», бо «виссана» — то «вбите життя»; можна розписати живе яйце, щоби потім з'їсти, але не «пустушку», що ними ото торгують… Я притерпла: з її мови, як із забутого сну, виринуло казкове Яйце-райце — те, що його герой був необачно розбив, а з нього хмарою посунула худоба: на малюнку в моїй дитячій книжці тут була величезна розколота писанка… В міру того, як жінка говорила — плавко й спокійно, як тече вода, як снується прядивляна нитка, — поступово проступав і оголювався п е р в о з д а н н и й смисл речей — звичайна кераміка ставала шлюбом стихій: земля-вода-вогонь-повітря, — і століття відвалювалися мені з-перед очей, як від замазаної фрески відпадає грубо нанесене валькування. Те, що круг нас матюкалися з хижим азартом торговці армійськими бляхами, по-воронячи хрипло перекаркувалися перекупки з лотками пластмасових заколок і «бранзолєтів» («Ір-ка! В тібя сігарєти єсть?»), а над фасадами притульних кожум'яцьких флігельків, описаних Нечуєм і Старицьким, загрозливо розгойдувалися потворні баштові крани, якось не те щоб відсунулося в інший вимір, а просто — втратило вагу, перестало гнітити своєю присутністю: то була чергова «пустушка», вульгарна підробка, позбавлена живляного зародка. Жива справжність була в словах майстрині, в її мелодійних дзвіночках — сьогодні так само, як і тисячу років тому, на цьому самому місці, на Боричевім узвозі під горбом Десятинної. Ніщо за ці віки не змінилось — ніщо з того, що є важливим.

І ось там-то, від тої химерної «дзвінкової пані» (це ім'я теж знайшлося для неї саме собою — з Антонича: всі порізнені скалки моєї культурної пам'яти в чарівний спосіб відновлювалися й стягалися докупи в цільне мозаїчне панно, мов на кожну було від початку приділено своє місце!) я й почула формулу, яка мене приголомшила: поезія, сказала Дзвінкова Пані (не пам'ятаю вже, як саме ми перейшли до поезії, здається, вона тлумачила орнаменти на дзвіночках, щось цитувала з колядок про Дажбога і сонцеворот…), «поезія, це Божа мова, а проза — княжа мова: тільки в поезії можна т в о р и т ь».