З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)
Шрифт:
Це було так, наче мені зненацька вручили ключі од тисячі замків нараз.
І, властиво, так воно й було.
Тільки одне забула тоді додати Дзвінкова Пані: щоб бути почутою звичайними земними людьми в їхніх трудах і ділах, «Божа мова» — поезія — завжди потребує посередництва «княжої», подібно як і слова Святого Письма доносяться до мирян не навпростець, а через проповідь з амвона, через писання екзегетів, через напучування духівника… Коли в поспільстві гору беруть смерди, «княжа мова» заникає, а поезія робиться невчутною. Такі «смердівські» епохи не раз випадали в історії й лишали по собі хіба що туманний образ «темних віків»: власне тому, що нічого не вміли «створить» і губили навіть сам предковічний людський подив перед чудом творення — той подив, котрий єдиний відрізняє нас від тварин і котрий, як запевняли ще давньогрецькі філософи, і є першопочатком всякої культури.
Здається, я знаю, в який спосіб сьогоднішній читач ще може з д и в у в а т и с я Калинцеві. Можна навіть обійтися без видавничих коментарів і документальних додатків на півтома —
Із томом Калинця треба приїхати до Києва, прийти на Андріївський узвіз і розшукати там Дзвінкову Пані. Треба стати коло неї й слухати гру її дзвіночків — доти, доки слух тобі промиється настільки, що почнеш розрізняти бодай половину з двохсот шістдесяти трьох кольорових відтінків звуку. Треба послухати її оповідок — а говорить вона, як ворожить: кожному охочому, не на те, щоб люди в неї купували, а «щоб знали» — по-проповідницьки, «княжою мовою» говорить: про гончарів і кожум'як, що дали ймення тутешнім урочищам, про таємну символіку орнаментів і колядок, поганських і християнських свят, про єдиний колобіг земних трудів і небесних світил, — за кожним поворотом оповіді занурюєшся все глибше й глибше. І ось тоді, коли відчуєш, що вільно й безперешкодно пливеш у часі, як по ріці, — щойно тоді розгорнути Калинця.
І прочитати «Тринадцять алогій»: від «Різдвяного алогійного» аж по «Звуки», і «Числа», і «Мій азбуковник», і «Орати метеликами», — не минаючи ні титли, не перериваючи плавби. І «Міф про козака Мамая», і «Ладі і Марені» — власне, всю «Невольничу музу». Тоді стане видно, що в ув'язненні з поетом сталося, по суті, те саме, що оце щойно з тобою, тільки в незрівнянно драматично укрупненому, дольовому, кармічному масштабі: силоміць вирваний зі свого соціального часу, «зека» Калинець просто відсунув його, як «пустушку», що враз перестала «довліти дневі» своєю злобою, — і поплив за часопотоком Дзвінкової Пані, в якому все, що записано в Книгу Життя, тисячоліттями зберігається незмінним. У цій Книзі поет із княжим іменем залишив і свої письмена.
Ну а вже потім — уже тримаючи в умі цю, раз віднайдену, як казали в 1920-х, «точку погляду», — прочитати ранню «Пробуджену музу»: вона значно більше «заземлена» на свій час, свою добу, і ту добу таки належить знати й розуміти, щоб почути крізь рядки її хрипкий, прискорений віддих («маєм вуха повні галюцинацій / раптом зривається хтось мамо / раптом зривається хтось Ірино / Стефо Михайле Славку Іване / раптом зривається хтось оглядається / відчиняє двері визирає у вікно»…), — але ж зрілий поет завжди є найпевнішим ключем до себе-раннього, і, крім того, раз відчувши непроминальне, відчути минуще вже не становить для душі завдання непереборної складности.
Ось такий-от метод, яким тільки й можу поділитися з читачем Калинця в літо Боже 2004-те — замість передмови.
Метод, задля якого — зацитькавши всі «неможливо, impossible, unm~oglich» — я й списую ці сторінки.
Бо Дзвінкова Пані ще стоїть на Андріївському узвозі. І книжки Ігора Калинця ще виходять друком. В обложній, ядушно гуснучій довкруги димовій хмарі смердівського «темного часу» ще горять порізнені, розкидані світляні знаки первозданної культурної топографії — як цятки калинового вогню.
На це світло ще можна йти, можна видибати…
2004 рік
Катерина: філософія мовчазного бунту, або конспект до ненаписаної біографії [8]
Ну нічого, що ж діяти?
Треба жити і в Богданівці.
Її біографії досі не написано. І не дивно — з усіх постатей нашого культурного пантеону XX століття саме до неї найточніше, прямою проекцією зі століття ХІХ-го, пасує шевченківська формула: «Історія мого життя є частина історії моєї батьківщини». Формула, котра передбачає і зворотний зв'язок: не маючи правдивої «історії батьківщини», годі розгледіти й зрозуміти смислові зв'язки і всередині вплетеної в те ширше панно нитки одного життя. Чи багато сказав би нам Шевченків життєпис, якби ми ніколи слихом не слихали ні про кріпацтво, ні про справу Кирило-Мефодіївців?..
8
Уперше опубліковано в збірнику: Катерина Білокур: філософія мовчазного бунту. Наукові статті, есеї, культурологічні праці до 100-річчя і 110-річчя Катерини Білокур. — K.: Стилос, 2011.
На сороковий рік по смерті Шевченка, на зорі «феміністичного» XX століття (ознаменованого «великим цивілізаційним проривом» жіноцтва в усі сфери суспільної діяльности, доти для жінок закриті) історія поставила в Україні повторний експеримент: цим разом геній, народжений у селянській хаті, прийшов на світ дівчинкою. І весь свідомий вік генія припав на час найбільшої в новітній історії Катастрофи його (перепрошую — її!) народу — такої, перед якою блякнуть усі жахіття, спортретовані в «Кобзарі». Катастрофи, якій упродовж трьох поколінь приречено було залишатись німою — і для решти світу невидимою.
І так
В результаті вийшла одна з найстрашніших митецьких біографій століття.
Зрозуміти, розгледіти її в усій її трагічній величі — значить, значною мірою, зрозуміти, що з нами в тому столітті сталось — і якою хворобою був уражений наш дух, досі неспроможний із неї вичуняти.
Це велика робота, і по-справжньому вона тільки-но розпочинається. І ці нотатки — лиш побіжний роздум над однією книжкою [9] : конспект до ненаписаної біографії.
9
Катерина Білокур. Я буду художником! Докум. оповідь у листах художниці, розвідках М. Кагарлицького. — K.: Спалах ЛТД, 1995.
У цій біографії, на позверхній погляд, майже не було чудес, якими доля завжди, за логікою міфу, полегшує шлях геніям (і без того, за визначенням, хресний, хоч би в яких зовні благополучних умовах їм випадало здійснювати свою місію). Ніхто не вивіз «хороше чорноброве дівчатко» [10] із села до столиці, де на нього чекала би першокласна мистецька освіта, та що там мистецька — навіть «до п'яного дяка в науку» ніхто не відвів: навпаки, били по руках, коли ті тяглися до книжки, і змалечку «забороняли писати й малювати» (по суті, повторювалася доля іншої Катерини — ІІІевченко-Красицької, за свідченнями односельців, від роду не менш художньо обдарованої од свого славетного брата, — з тією різницею, що ця, «нова» Катерина проти вготованої їй «вічної жіноцької долі», де її дар міг проявитися хіба за розмальовуванням припічка у вільну годину, збунтувалась так, як і в сні не приснилось би французьким екзистенціалістам, — і все життя прожила в режимі перманентної війни з зовнішнім світом — за свою територію, за оспіваний приблизно в ті самі роки Вірджинією Вулф, про яку ніколи не чула, як і та про неї, «власний простір»…).
10
Цит. за: Автобіографія Катерини Білокур, надіслана до Інституту мистецтвозавства, фольклору та етнографії 30.10.1947 р. // Там само. — С. 56.
Ніхто не ввів її, молоду й натхненну, клекочучу енергією, за її власним виразом, «як у вулкані лава», в товариство найліпших умів і талантів свого часу (ту свою загублену молодість, по якій не заціліло ні головних робіт, ні навіть фотографічного «портрета митця замолоду», вона потім оплакувала всенький вік, і це справді варто пам'ятати: що на злеті і в зеніті її «краси і сили», у «золотому віці» «від 27-ми до 42-х» [11] ми Катерини Білокур не знаємо і не знатимемо вже ніколи, — тільки й знаття, що в 1920-х у своєму селі «керувала драмгуртком» і сама грала — в «Наталці Полтавці», «Сватанні на Гончарівці», «Наймичці», «Безталанній», «Перших гулях»: репертуар усіх тодішніх сільських аматорських театрів, досі не вивченого істориками потужного й масового — «чорнозем підвівся»! — вихлюпу народного творчого духа, згодом підкошеного колективізацією). Не трапилось їй на старті ні «Брюллова», ні «Гребінки», ніякого, належного культурному героєві, за Дж. Кемпбеллом, «міфологічного помічника»: подружжя Івана й Ніни Калит, хоч яке симпатичне своїм моральним обличчям (святий тип «народного вчителя», нині знаний уже тільки з оповідань С. Васильченка!) на таку роль усе ж не надавалося, як і всі її пізніші добродійники — люди, як на підбір, гарні й щирі, але — за єдиним винятком, про який далі, — не настільки впливові, щоб змінити чиєсь життя…
11
Не ризикуючи вдаватися тут занадто глибоко у вікову психологію творчости, беру ці межі як найбільш культурно маркантні, освячені традицією: двадцять сім — улюблений вік романтиків (вік «смерти Шеллі» і зародження задуму «Фауста»), сорок два — «переломовий» вік для жінок-творців (вік смерти Джейн Остін і Лесі Українки — і вік одкровення Гільдеґарди Бінґенської, після якого вона стала найвидатнішою, перед Бахом, реформаторкою європейської музики). Більшість мистецьких надбань, що становлять золотий фонд європейської культури, створено людьми, які перебували саме в цьому віковому діапазоні. Чи так склалося з причин демографічних (через низьку, аж до новітнього часу, середню тривалість життя), а чи з тонших, психологічних, наразі неважливо, — важливо, що творчість К.Білокур цього, біологічно найпродуктивнішого, періоду, коли під нею воістину, як любив висловлюватися закоханий саме в такий жіночий тип молодий Т. Шевченко, «на сім сажень углиб земля горіла», в автентичному обсязі реставрувати вже ніколи не вийде, — як ніколи не побачимо її молодою красунею (а вона і в шістдесят, зношена й сплакана, вміла спалахувати сліпучою «Наталкою Полтавкою», то яка ж мала бути в тридцять?). У цьому сенсі вона таки мала що оплакувати, бо, крім неї самої, її справжній потенціал «кращих років» зостався нікому не видний. Навіть ті роботи — за свідченнями самовидців, шедеври, — які в 1940-х вийшли у світ, безслідно пропали вже з виставок (одинадцять полотен із Полтавського музею — з початком війни, два — з Паризької виставки 1957 року), і розшуками їх ніхто в нас досі всерйоз не займався.