Шрифт:
«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю україн ської літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна
Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.
Передмова
Право на щастя
Щоб знати, який насправжки солодкий мед, пригуби перед тим гіркого полину.
Кожен із нас має своє уявлення про цивілізаційні блага, побутовий уклад, місце та роль індивіда в соціумі, міжособистісні стосунки. Хтось обходиться «хлібом насущним», смиренно пливучи за течією, хтось береться коригувати Божий задум: сам собі виставляє планки й намагається взяти щоразу нову висоту. Але кожна людина точно знає, із якого набору складається поняття її особистого щастя, тож будь-що прагне зібрати докупи фрагменти того хитромудрого пазлу.
У романі «Із медом полин» Жанна Куява вирушає на пошуки цього споконвічного скарбу разом зі своїми героями, точніше героїнями. Бо з-поміж майже двох десятків персонажів, чиї долі об’єднані територіально-хронологічною канвою, жінки складають левову частку.
Як і в дебютному романі «Нічниця», сюжет нового твору Жанни Куяви, яка народилася та виросла на Волині, розгортається на теренах автентичного поліського села з усіма його барвами й колоритом, принадами й вадами. Щоправда, на відміну від першої книжки, де йшлося про надзвичайну силу пристрасті однієї жінки, у цій авторка створює монументальне полотно, зіткане з кількох жіночих доль, до того ж помережане життєвими орнаментами цілих родових поколінь.
Чотири головні героїні дають нам широкий спектр жіночих характерів. Марія, Тетяна, Валентина та Маргарита, колишні однокласниці й теперішні куми, – вони настільки різні, часом кардинально, немов чотири стихії: вогонь, вода, земля й повітря. Численні другорядні герої не лише урухомлюють сюжет, а й органічно доповнюють палітру людських натур. Та з волі письменниці їх об’єднує не так «мала Батьківщина», як смерті, біль, відчай і страждання.
«Село годує в усяку пору, сміється негусто, а от плаче частіше, ніж рясні дощі з неба ллють», – зауважує авторка. І справді, читаючи роман, замислюєшся: скільки ж лиха здатна знести людина, скільки кривди стерпіти? «Ніщо не стається людині просто так. Часто Бог посилає випробування, бо саме тоді ми щиро про нього згадуємо. Так він кличе нас до себе. Допускає нещастя, щоб ми до нього наближалися».
Така християнська філософія та народна мудрість перетворюють роман «Із медом полин» на один із найяскравіших зразків сучасної української літератури. Адже вустами Дарини Яворівської, бабусі Валентини, до читача промовляють Біблія, народна мудрість, життєвий досвід поколінь. Завдяки цьому, хоч і другорядному, але надважливому персонажеві, текст сприймається передусім як націотворчий код, покликаний зберегти в сучасному космополітично-урбанізованому суспільстві прабатьківське начало, наше коріння. Художній світ роману «Із медом полин»
Сюжетний мікрокосмос роману заворожує і тримає увагу читача в напрузі аж до останніх сторінок. А там, у фіналі, авторка несподівано моделює майбутнє свої героїнь п’ятнадцять років потому, коли вони отримають шанс змінити свої долі, точніше, їхні діти полегшать їм життя, спокутуючи батьківські гріхи. Та разом з тим намальована будучність не є константою – письменниця ніби дає можливість читачеві написати власне продовження. Тож я залюбки скористаюся цією нагодою і побажаю подругам-нерозлийвода віднайти омріяні спокій і гармонію.
Роксолана Сьома
Валька, внучка Дарини Яворівської.
Марійка Гайдук, донька Тамари, внучка Олени, двоюрідна внучка Христини, правнучка Василини.
Маргарита Чикун (на прізвисько Крадуниха), донька Ганни, внучка Параскеви.
Тетяна Онищук (на прізвисько мала Шолудиха), донька Оксани, внучка Мелашки.
…Ой-йой, що то за Пасха Свята була! І тоді, йдучи центральним парком, трималися квартетом подруги-нерозлийвода: Валька, Маргарита, Тетяна й Марійка. Утім, не теревені правили, як то робили зазвичай, не наївними смішками вмивалися, а, схиливши голови-пуп’яхи, чорним покриті, плелися за причепом старого ваговоза. Знайомий фотограф, залицяльник ще той, не на дівчат спрямовував об’єктив дешевого фотоапарата, а на молодого красеня, що бездиханно лежав у заквітчаній труні. Над нею надривно голосили старенька мати…
«А з отою? Що з отою?» – сільським жінкам не лягала на розум поведінка сором’язливої й тихої Марійки. Бо чого Тетяна слізьми землю топить, ясно було, адже вона сестра рідна небіжчика. А чого Марійка, якої досі з жодним хлопцем на вулиці не піймали, ридма ридає коло тіла дев’ятнадцятирічного Миколи, те нікому в голові не вкладалося. Бо знали цю історію без початку, але з кінцем хіба тільки подружки-нерозлийвода.
– Чи ти здуріла, Марійко?! Чого галасуєш, наче за рідним?! – Марійчина мати й собі силкувалася збагнути, що коїться з дочкою, яка дотепер жодного разу не насмілювалася осоромити ні себе, ні всього їхнього жіночого сімейства. – Де ж твій сором, дівко? Схаменися й заспокойся хутчіше! – цідила у вухо вказівками, проте швидко піймала себе на думці, що нічого не вдієш: Марійка скиглила, як ошпарене кошеня, скрививши до невпізнання брунатне обличчя, почувалася так, наче вивергнулася з плоті, впокоривши її хіба весняному легковію.
Однак подумки вона обсипала цілунками найпрекрасніше у світі Миколине обличчя…
Розділ перший
Куми
«Пасха. 1995 рік». Перегляд злегка пожовклого кольорового фото, хоч і з сухим підписом, викликав у Вальки щиру усмішку. Рівно п’ятнадцять років минуло відтоді, як народилася одна з найперших спільних з її подружками світлин. Добре, що приїхав тоді до тітки в село… – здається, Андрієм звали того хлопця, – забачив, як шкільним парком прогулюються чотири гарно вбрані юнки, запропонував сфотографувати. Мовляв, користуйтеся з нагоди, поки на плівці залишилося два вільні кадри. От десятикласниці й ухопилися за той шанс, як, бувало, за дражливі мандарини, що ними поласувати вдосталь тоді було годі, – швиденько виструнчилися рядочком, ніби під час ранкової шкільної лінійки, випростали спини та й ну позувати молодому фотографові. Але той запропонував учинити інакше: не виказувати, що хизуються для знімка, а вдати, ніби йдуть собі парковою дорогою і весело щось обговорюють…