Із медом полин
Шрифт:
– Йому. Кожної суботи вибираю найкращі троянди для свого Миколки… А вже бабусям і покійному Василеві ношу жоржини з домашньої клумби… Тогово-но, нічого не можу сказати: добрий чоловік був у мене, з усіма моїми примхами мирився… Але, бачиш, недовго наша сімейка трималася купи. Та я й передчувала, що, тогово-но, нічого з цього не вийде, не думала тільки, що так сумно все скінчиться. То я послухалася матері… То я ради неї виходила заміж…
Автобус рушив, забурчавши так грімко, що вести якісь секретні балачки було годі. Людей набилася хмара, і вже заледве дихалося. Валька дедалі частіше позирала на Максимка, щоб його, бува, не
Розділ другий
Марійка
…Буяло серпневою пишнотою літо. Марійка тоді лише десять років мала, а до роботи вже була навчена. І причиною старша на цілих п’ятнадцять літ сестра Зойка. До міри серйозна, заповзята, вчасно заміж вийшла, впору дітей завела… Чи ж не приклад для наслідування?
Отож усі жінки їхнього великого сімейства подалися тоді ген за хату копати картоплю. Чоловіки й собі за селом коло сіна поралися: одну частину скошеного моложаю [11] ворушили, себто перевертали покоси сируватим боком догори, іншу, висохлу зусібіч, згрібали у високу копичку. А двійко Зойчиних малих, п’ятирічний Вітько та чотирирічна Іннуся, лишилися вдома. Дітлахи гралися собі в просторій пісочниці з сусідськими Людкою та Любкою, чию матір обзивали Крадунихою.
11
Моложай – молода трава. – Прим. авт.
Зненацька, як і годиться літньої мінливої пори, на їхній куток насунула темна хмара. Поривчастий вітер став безжально жбурляти навсібіч тонким галуззям, як, бува, дружина в розперезаного чоловіка полумисками; і та чвара [12] прудко загнала роботящих селян під покрівлі. Загриміло-заблискало, посипало, як квасолею з полотняного міха, заливним дощем. Розбурхалася гроза.
Злякалися малі непогоди, миттю порозбігалися по домівках. Вітькові з Іннусею згадалося: мама нещодавно їздила в район, де залюбленим у казки діточкам купила нові книжечки. А в них такі яскраві й пахучі малюнки!
12
Чвара – тут: буря з грозою.
– Роздивімося на ті книжки, що мама купила! – запропонувала братикові спритна Іннуся.
– Тільки глянемо й хутко назад покладемо, – вдав поміркованого старшенький Вітько. Але сам не менше за сестричку хотів погортати барвисті сторінки. Бо справді ще не бачив таких прегарних книжок. Навіть їхня метка бабуня Олена, що багато літ у школі кочегаром пропрацювала, не приносила таких зі шкільної бібліотеки…
Малі навіть знали, що лежить той вабливий подарунок у коморі, в потайній величезній скрині з важким віком. Бо саме в кухро, [13] наче в справжнісіньку скарбницю з дебелими цупкими стінками, дорослі кладуть усе найкоштовніше.
13
Кухро – обкута скриня з вигнутим віком.
Першим
Довго дрібні кулачки стусували стінки невблаганної пастки. Кликали на поміч, лементували-надривалися криком диким дітлахи перелякані. Та не було кому їх почути. Тріщало громом, метало блискавкою, періщило непроглядним хлющем… Не прийшли додому ні мама Зоя, ні бабусі, ні тітонька – дитина Марійка: від зливи вони сховалися під дахом чужої хати. А татко з дідусем знайшли свій прихисток під вузькими полудрабками дерев’яного воза…
А як минула гроза (громовий дощ затяжним не буває), всі знову взялися до роботи.
Коли ж прибули додому…
«А чи не бачили наших дітей?» – питали сусідів.
«А чи не у вас, бува, Вітько з Іннусею?» – примчали до Чикунових Людки з Любкою, менших сестер Маргаритки, Марійчиної подружки.
Не було там діток Зойчиних.
За дві години, як добряче стемніло…
«Де ж ви, діточки наші рідненькі?! Де ж ви золотка наші дорогенькі?! Вітьку!!! Іннусю!!!» – блудило селом сімейство Гайдукове, кожного господарика просило у хліви та колодязі позаглядати…
Нікого… Нічого…
«Вітьку!!! Іннусю!!!» – тепер уже й зо два десятки односельців заповзялися допомогти розгубленій і переполоханій Зойці, яка скидалася на курку, що її пошарпав шуліка. Обнишпорювали гектари полів та прочісували лісові стежки й хащі, обдаючи світлом ліхтарів підозрілі нетрища.
Ніч минула. А дітей не було. Канули під землю, як вода од учорашньої зливи.
Але згодом…
Баба Олена надумала прихопити зо два рублі та їхати в районну міліцію, щоб звідти хтось прибув та допоміг шукати зниклих кровиночок. Відчинила кухро…
– Ох, Пресвята Богородице! Ох, усі святі! Людки Божі!!! – завила стара, впала коло скрині, за серце вхопилася…
Вітько з Іннусею так і завмерли сидячки, опустивши ниць голівки-квіти й тримаючи одне одного за посинілі й закривавлені рученята… Поруч – книжечки-казочки й розкидані, але вже не потрібні їм рублі. Не знайшлося в непроникному давлючому кухрові й щілиночки, щоб мали чим дихнути сіромахи, не зоставила доленька-яга в чорній западні ані трісочки-соломинки, щоб хоч якось за життя вчепитися…
Зойка-молодюня, забачивши жорстоку картину, вмент укрилася сивиною, завмерла коло кухра-вбивці: стояла, як у землю вкопана, й повікою не кліпнула. Обличчя її мертвецьке в глиняну покривку вгорнулося, а груди зайшлися червоними, як сама кров, плямами. Так і не ворухнулася, допоки батько на руках не виніс надвір, на лавці під яблунею не посадив духу свіжішого вхопити… А чоловік її, Володька, зирнувши всередину скрині, вилетів з хати по-пташиному й заричав од болю по-звіриному, та так, що в усіх кутках села той ревіт було чути.