З подорожньої книжки

При березi гори в жалобi, снiгами лямованi хмари всi чорнi, мов покрив на грoбi, пiд ничи узгiр'я, як мари…

Така тут земля. А на морi…

Чайки якось хижо кигичуть, злу радiсть я чую в тiм хорi, мов згубу на нас вони кличуть.

Рипить корабель, стогне тяжко, здригається, наче конає, угору здiйчається важко, ще важче удiл поринaє.

Маленький

гурток подорожнiх притих, не почуєш i слова, лише по каютах порожнiх iде якась жаска розмова.

То вiтер часами закине з вiкoнечка снiгом-крупою i в дверi покинутi лине, злий холод несучи з собою.

День, вечiр, нiч, ранок - все бiле, все тьмяне, нi темне, нi видне: за хмарами сонце зомлiло, вiд мiсяця мла тiльки блiдне.

Мандруємо вогким туманом назустрiч слiпiй снiговицi…

Так линуть малим караваном у вирiй запiзненi птицi.

[16. 1, Чорне море, попід Анатолійським берегом] * Непривітне (негостинне) море - найдавніша грецька назва нашого Чорного моря(прим. Лесі Українки)

Боже! куди се я плину сим бiловiйним туманом?

Може, я лину на безвiсть в вогкi летючi снiги?

Може, то тiльки легенда - край той, осяяний сонцем, край той, куди я збиралась болi свої вiднести?

Може, то казка знадлива - тії смарагдовi луки, плеск тепловодої рiчки, злотоiскристi пiски?

Може, то вiдьма-гарячка спогади й мрії зiбрала, з них на вогнi мого палу дивний зварила напiй

і пройняла менi душу непереможним безумством тим, що людину заводить на бездорiжжя страшні?

Може, i в сніжних пустелях fаtа mоrgаnа* панує, марева срiбно-блакитнi сiючи в бiлих снiгах?

Може, прокинуся хутко з сеї примари-омани десь на безлюднiм просторi i без надiй на життя?..

(17.1. море)

* марево(лат)

На помостi корабельнiм розгорiлося багаття, то матроси розпалили, щоб закляклi руки грiти.

I крiзь мокру снiговицю бачу я вогонь червоний, наче сонце, що конає у молочнiй бiлiй млi; а навколо нього мрiють наче тiнi чорних птахiв - то матроси iтальянськi посiдали у плащах.

Тi плащi в Палермi рiднiм грiли так ретельно, щиро, - що ж се трапилося з ними в сторонi сiй бусурменськiй?

Пропускають зимний вiтер, наче плетива венецькi, кожна жилочка трiпоче…

O, зрадливiї плащi!

В

густiй, бiлiй сiтцi снiгу служка бiгає маленький, наче рибка, що попала необачно в клятий невод.

Се так грiється хлоп'ятко - вiрить в кров палермiтанську, що кружляє в нього в жилах, бiльш, нiж в той чужий вогонь.

I не чує, як гукають старшi: “Ти чого снуєшся?

Чи тобi немає дiла?

Що за капосне створiння!..”

А вiд злостi та натуги ніжна мова iтальянська так спотворилась, мов хижих прибережних чайок крик.

Та дарма, вiн звик до тогo, звик до лайок і до чайок, вiн не думає про теє, вiн зовсiм про iнше марить:

…Ось вiн вернеться додому i на сонцi серед площi буде грати лепсько в паці, а виграна все за ним!

Потiм вкупi з товариством у гарячий порох ляже серед вулицi, так просто, i почне плести, плести…

Аж роти пороззявляють

Кекко, Джаннi й Паолiнo, бо вони всьому повiрять, тії “раки сухопутнi”.

Вже ж вiн їм накаже дива!

I про змiїв попiдводних,

I про туркiв-людожерцiв, про Великого Могола.

А вони йому за теє найсолодших помаранчiв залюбки дадуть, накравши у єпiскопа в садку…

Тут його матрос по плечах стусонув, заклявши люто:

“А не пiдеш ти з дороги?!

От душа без покаяння!”

Поруч з iншими покiрнo сiв малий коло багаття i простяг, мов на молитвi, до вогню ручки тоненькi.

Постать згорбилась легенька, смагле личко посмутнiло, лиш в очах перебiгають яснi блиски вiд багаття.

Ох, коли б скорiше, хлопче, мрії тi твої справдились, бо й на їх позаздрить може який-небудь злий божок…

Стоянка в мoрi проти Самсуна, 17.1

Лежу самотна в накриттi важкому, вiд холоду, чим можу, боронюся, щоб не впивався в тiло пазурами, i бурю слухаю…

Як тонко свище!

Шнурок вiд лота мов спiває пiсню.

Стерно рипить, мов голосом старечим на бурю скаржиться, на трудну путь.

Машина бухає i стогне важко, мов велетенськi груди в агонії…

Вже другий день блукаємо по морю, втеряли шлях, од берега вiдбились.

Нiхто не вiдає, куди нас кинуть свавiльнi хвилi. I здається часом, що так судилось плавати довiку, як мореходцям проклятим в легендi.

Закрию очi, сплю - не сплю i марю.

Здається, мовби мчу я у санках по снiговім шляху, так швидко-швидко, з замету на замет, з гори в долину.