"З вершин і низин" (1887)
Шрифт:
А як його безділля вкриє ржою,
Під ржею й сила гине, мов у гробі, -
Отак і серце, що, грижі стрілою
Прошиблене, само з'їдаєсь в собі.
Лиш праця ржу зотре, що грудь з'їдає,
Чуття живе, неткнуте заховає,
Непросихаючу нору живить.
Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить.
1880
СІКСТИНСЬКА
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?
Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.
О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя - не казка, ні!
І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно - тут, на полотні.
1881
ПІСНЯ БУДУЩИНИ
Знов час прийде, коли з погорди пилу
Ти отрясешся й ясною звіздою
Засяєш людям, і підуть з тобою,
Серця твою почують давню силу.
Знов час прийде, до найтяжчого бою,
Остатнього, за правду й волю милу
Ти поведеш народи і прогнилу
Стару будову розвалиш собою.
І над обновленим, щасливим світом,
Над збратаними, чистими людьми
Ти зацвітеш новим, пречудним цвітом.
Прийде той час! Істотою цілою
Ми чуєм хід його поза собою,
Та доживем його - не ми… не ми!
1880
Колись в сонетах Данте і Петрарка,
Шекспір і Спенсер красоту співали,
В форму майстерну, мов різьблена чарка,
Свою любов, мов шум-вино, вливали.
Ту чарку німці в меч перекували,
Коли знялась патріотична сварка;
"Панцирний" їх сонет1, як капрал, гарка,
Лиш краску крові любить і блиск стали.
Нам, хліборобам, що з мечем почати?
Прийдесь нову зробити перекову:
Патріотичний меч перекувати
На плуг - обліг будущини орати.
На серп, щоб жито жать, життя основу,
На вили - чистить стайню Авгійову.
24 сент[ября] 1889
Тюремні сонети
Се дім плачу, і смутку, і зітхання,
Гніздо грижі, і зопсуття, і муки!
Хто тут ввійшов, зціпи і зуби й руки,
Спини думки, і речі, і бажання!
Кукіль тут полють з жита, видається,
Та
По параграфам правду виміряють,
Але неправда і без міри ллється.
Тут стережуть основ, але основу
Усіх основ - людського серця мову,
І волю, й мисль зневажують, як дрантя.
Ви, що, попавши в западню ту, хтіли
Найти в ній людський змисл і людські ціли, -
Lasciate ogni speranza1, - мовив Данте.
19 сент[ября] 1889
1 Покиньте всю надію (італ).
Сижду в тюрмі, мов в засідці стрілець,
Усякий звір поперед мене мчиться,
Не криється від мене, не боїться,
Показує, в чому хто є мистець.
Лис - злодій тут, не скромник, не святець,
І вовк - не музикант, а просто вбійця,
Медвідь - дерун і лютий кровопійця,
Забув про жарти, бубен і танець.
Тут всяку видно наголо особу,
Мов фрак роздівши й мундур урядовий,
Вони і людську скинули подобу.
Я в засідці дрібнії точу стріли
І напинаю лук свій, все готовий -
Ну, бачність, звірі! Не хиблю я ціли!
9 сент[ября] 1889
Колись в однім шановнім руськім домі
В дні юності, в дні щастя і любови
Читали ми "Что делать?", і розмови
Йшли про часи будущі, невідомі.
Домашні дами ось як побивали
Не раз мої гарячі дифірамби:
"Е, спільна праця! В такім разі й вам би
Прийшлося чистить виходки й канали".
Не знали дами, що важке, всесвітнє
Питання те вже Австрія рішила.
Тюремний кибель - що в ньому за сила!
І виходок, і мебель враз! Вигідне
Береш його, виносиш, ну, і прямо
На поле лий чи в компостову яму.
17 сент[ября] 1889
У сні мені явились дві богині.
Лице одної - блиски променисті,
Безмірним щастям сяли очі сині,
І кучері вилися золотисті.
Лице другої чорний крив серпанок,
І чорні очі, наче перун з тучі,
Блищали, коси чорні та блискучі -
Була, немов літній, бурливий ранок.
"Не плач, дитя самотнє, цить, мій світку, -
Сказала перша (що за голос милий!), -
Ось на тобі мій дар, чудову квітку!"
І соняшник дала мені розцвілий.
А друга мовчки терн втиснула в руку, -
І враз я радість вчув і люту муку.