За сестрою
Шрифт:
По вечiрнi розбрелися всi по майданi. Старi посiдали на призьбах пiд хатами або таки на травi. Недалеко церкви сидiли, балакаючи, старшi жiнки.
Дiтвора ганялась по майданi, а парубки, засунувши бадьоро шапки на одно вухо, проходжувались повагом по вулицях, зиркаючи за дiвчатами, що теж оподалiк збиралися й ладились заводити вулицю.
Як тiльки сонце перестало пекти, взялися дiвчата за руки й почали спiвати пiсень. До них наблизилися парубки i стали собi ж пiдтягати.
Пiсня притягнула i старих людей. Вони теж окружили молодих,
Любо було глянути.
Навiть панотець Амвросiй не видержав i вийшов на майдан подивитися на вулицю та послухати пiсень.
Над самим вечором пригнали пастухи худобу з пасовища.
Знову новий образок. Пастухи вигукували й заганяли товар у ворота. Поважнi корови та воли, гойдаючи головами, йшли до своїх загород. Вiвцi мекали, тиснулись в гурток, а конi розбiглися по майданi та скубали траву.
Корови й не гадали виминати вулицi, а йшли в саму середину мiж дiвчат. Настав великий крик i смiхи, усе розбрелось. Дiд Андрiй сидiв iз сусiдом Панасом на призьбi. Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.
– Цього року, мабуть, урожай буде, - каже Панас.
– Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити…
– Ходив я сьогоднi вранцi в царину, - аж душа радiє, таке все повиростало.
– Щоб хоч сарани не було…
– От i не говори! Хай свята Покрова заступить, - сказав Панас i перехрестився…
– Та я цього не бажаю, але всяко буває…
В цiй хвилинi надбiг гурток малих хлопцiв, що гнались за дiвчатами ровесницями та вигукували, смiючись…
– Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…
– Не викликуй чорта з пекла!
– гукнув дiд Андрiй.
Та хлопцi на це не зважали, а ганяли далi. Один хлопець пiймав Ганю за плече та так сiпнув, що дiвчина впала на землю. В цiй хвилинi прискочив до нього Павлусь i схопив за в'язи.
– Як" ти смiєш? Це моя сестра…
Цей обернувся i вхопив Павлуся теж.
Стали борикатися.
Павлусiв противник був старший i дужчий. Вiн ухопив Павлуся пiвперек i тиснув цупко руками. Оба червонi, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх iншi i придивлялися, хто кого переможе, хоч усiм здавалося, що Павлусь не дасть ради.
Та воно не так сталося. Павлусь пiднiс вгору свого противника та, як лише цей вiдстав вiд землi, розмахнув ним i кинув на землю.
Тому стало соромно i лежачи ще, вiн став Павлуся бити кулаками…
– Гов! Пiвнi!
– гукнув якийсь парубок i вмить розiрвав воюючих… - Досить з вас, обидва ви славнi козаки будете…
Хлопцiв наче б водою обiлляв…
– Не зачiпай Ганi, - говорив Павлусь, - нiхто не смiє її торкнути, а то поб'ю…
– Хiба ж вона мальована? Чого лiзе до гурту таке "не чiпай мене"…
–
– закликав дiд Андрiй…
– Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, вiн це невмисно, а випадком… ну досить… спати час…
I всi стали розходитися до дому. Тепер залунала пiсня по цiлому селi мiж хатами. Нiкому не хотiлося розставатись iз таким напрочуд гарним українським вечором…
Гомiн почав стихати. Де-не-де мекала вiвця. Вiд степу долiтали гомони дикої птицi. Дiд Андрiй, повечерявши з сiм'єю, сидiв ще довгенько на призьбi, покурюючи люльку. Вiн поглядав на зорi, мiркуючи, яка буде погода. Надходив час сiнокосiв, людям треба було погоди.
Вiдтак зняв шапку i почав пiвголосом молитися.
Серед молитви почував якийсь внутрiшнiй неспокiй, наче б чогось тривожився. Вiдмовляючи акафиста, якого знав на пам'ять, вiн пiшов поглянути, чи вартовий бiля ворiт не спить.
Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею бiля ворiт, муркотячи якусь пiсню пiд носом.
– Спiваєш, Филимоне?
– заговорив дiд здалека. Вiн знав, що так то не конче безпечно зближатися до вартового.
– Не спiваю, а пiдспiвую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…
– А не чути нiчого?
– А хiба що? Тихо, як в усi… Що воно таке мало б бути чутно?
– Менi чогось лячно, наче б денебудь недалечке вовкулака блукав.
– Ет! Який там вовкулака! Вам би, дiду, спати пора…
– Здоров будь, Филимоне!
– Здоров, дiду!
Дiд Андрiй завернув у село, розпочинаючи акафиста далi вiд того кондака, на якiм зупинився, розмовляючи з козаком.
Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже не йшов на другi ворота, а простував до хати
В цiй хвилинi пролетiв над сивою головою лилик i легенько зачепив його по головi крилом. А може лиш вiтрець вiд крила повiяв. Та вiд цього дiд аж на бiк вiдскочив.
"Господи, що менi сталося?" заговорив сам до себе… "Хiба ж менi вже смерть у вiчi заглянула? Чого я так лякаюся? Не в такiй небезпецi бував, та не лякався, а ось i лилик настрашив…"
Неждано серед тихої ночi залунав церковний дзвiн на тривогу. "Тьфу на тебе! Господи, Спасе, помилуй!.."
Дiд Андрiй, що лиш задрiмав, зараз же схопився й поглянув у вiконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Пожежа!
– подумав.
– А нуте, дiтки, вставайте!
– гукав дiд, - в селi пожежа.
Усi посхоплювалися вiдразу. Дiд вибiг на двiр. Тут вже гамiр i крики. Вiн розглянувся. Пожежа розгорiлася на всiх чотирьох сторонах села…
Дiд змiркував вiдразу, що це не випадок, а пiдпал… Це напевно татари.
Вiн скочив у хату i вхопив довгий спис у руку.
– Степане! Зброю бери! В селi татари!
Дiти стали плакати, а дiд вибiг прожогом з хати…
На дворi стало ясно вiд пожежi. Цiле село прокинулось. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мiзерiю. Виганяли товар iз стайнi та виносили з хат своє майно.