За золотом Нестора Махна

Скрипник Олександр Васильович

Ніку підтримали італійські анархісти. З тими ж ідеями, але ще більш емоційно, як собі відзначив Лепетченко, виступив представник Московського центрального бюро міжпартійної групи терористів. На вигляд йому було років 25. Зовні схожий на студента, а в очах світилися фанатизм і рішучість. «Такі очі були в деяких більшовиків, коли ми їх ставили до стінки,» — подумав Іван.

— Сьогодні в Росії, — почав він відпрацьованим голосом оратора, — будь-яка вільна думка, не кажучи вже про друковане слово, повністю придушена комуністичними катами. Селянство, яке завжди було «божою худобою», і зараз лишається нею. Із робітників і селян, як і раніше, видавлюють всі соки для утримання нової армії гнобителів.

Ті самі заслання в Соловки і Нарим, арешти і розстріли всіх, хто не хоче змиритися з режимом насильства, — все це вимагає відплати. Ми, група терористів, дійшли глибокого переконання, що на терор можна відповідати лише більшим терором. Ми не умовляємо, а наполягаємо: досить бути баранами, досить підкорятися розпорядженням влади. Товариші, треба озброюватися, організовуватися в підпільні гуртки, і нехай нарешті вдарить грім — анархістська революція. Будь-яку владу треба знищувати, доки б’ється хоча б одна гнобительська жилка. Геть більшовицький терор! Хай живе терор визвольний!

З того, як Махно реагував на оратора, Лепетченко зрозумів, що він не поділяє його думок, і, мабуть, сам готовий виступити. А поки що слово взяв представник російських емігрантів, анархо-синдикаліст Максимов. Він щось довго говорив про своє негативне ставлення до «пролетарської» диктатури в СРСР, до Комінтерну і Профінтерну. Та з його слів Лепетченко ніяк не міг второпати, за терор він чи проти. Нарешті, на завершення своєї промови той виголосив:

— У боротьбі з радянською владою ми у своїй більшості відкидаємо методи терору, повстань і експропріацій. Однак заперечення цих способів боротьби носить тимчасовий характер. У разі зміни обстановки можливе повернення анархо-синдикалістів на шлях терору і повстань.

Після цього виступу Ніка із задоволенням надав слово Махну, від якого чекав авторитетної підтримки своєї позиції і запальних переконливих слів. Однак Нестор Іванович почав спокійно і розсудливо:

— Що ми маємо сьогодні в середовищі анархістів? Хитання, різнобій і протиріччя. Буду говорити перш за все про російських анархістів. З одного боку, ми маємо Гордіних, які прямо благословляють радянську владу від імені анархізму, з іншого — Лева Чорного та інших товаришів, цинічно розстріляних тією ж владою. З одного боку — легальні клуби анархістів у Москві, а з іншого — здійснений анархістами вибух у Леонтіївському провулку. Про що все це свідчить? Про те, що анархісти з російської революції вийшли суттєво пощипаними. І нам сьогодні потрібно подолати розрізненість, хитання і ту апатію, що оволоділа багатьма нашими товаришами внаслідок перевтоми за роки революції. Нам потрібно зберегти кадри. Якщо ми зараз будемо сповідувати терор, нас просто знищать. А це означатиме крах анархізму.

— Невже це говорить той, — перебив Махна Ніка, ще сподіваючись схилити його на свій бік, — кого більшовики вважають своїм запеклим ворогом, чию вільну Гуляйпільську республіку знищили, її захисників розстріляли, а сам він змушений поневірятися за кордоном?

— Можливо, я відстав від реального життя, — продовжував Махно, — хоча й намагався завжди бути в курсі всіх подій. Але ви погано знаєте більшовиків, їхнє ЧК-ГПУ. Я ж зустрічався з їх вождями і добре собі уявляю, на що вони здатні. Вони самі прискіпливо вишукують бодай найменший привід, щоб розправитися з ідейними противниками. Навіщо ж ми самі будемо підставляти під удар наші розрізнені організації.

— Що ж ви пропонуєте? — кинув хтось репліку.

— Зараз необхідно виховувати нові кадри активних працівників з-поміж тих, котрі залишилися відданими ідеям анархізму, залучати

на свій бік нових людей. Якщо ми організаційно зміцнимося і подолаємо практичну розгубленість, то лише тоді будемо сильними і здатними до наступних рішучих дій. Завдання, яке стоїть перед нами, колосальне, воно вимагатиме від нас і великих жертв. Але потрібно твердо знати не лише про красу і велич нашої мети, а й про те, що шлях до її досягнення важкий. Це змушує нас виховувати в собі особливу стійкість, твердість волі і міцну солідарність.

Лепетченко, затамувавши подих, слухав Махна і вперше зрозумів, як Нестор Іванович змінився за роки, проведені в еміграції. Можливо, це перебування у в’язниці на нього вплинуло, а може і щось інше. Іван не зміг би сказати. Махно для нього ще залишався тим, яким був раніше — рішучим, нещадним, іноді жорстоким, спроможним за торжество ідеї постинати голови навіть невинним людям. А тут він виступає проти терору! Що завгодно можна було чекати від нього, тільки не цього. Лише на зворотному шляху до Варшави, коли вони з Махном обговорювали нараду, Іван дещо зрозумів.

— Посуди сам, Іване, — почав Махно, — у нас була багатотисячна, добре озброєна повстанська армія і підтримка більшості населення, а ми зазнали поразки. А що можуть вдіяти одинаки чи невеликі групи, до того ж розрізнені? Отож і воно. А окрім того, нам зараз не вигідно дражнити владу: чи то радянську, чи якусь іншу. Я хочу через Аршинова і Воліна дістати дозвіл французького уряду на переїзд всіх наших товаришів з Румунії і Польщі до Парижа. Там нам буде спокійніше. А потім, якщо обстановка дозволятиме, можна буде і з представниками радянського уряду провести переговори про можливість повернення на батьківщину. Звичайно, якщо хтось захоче.

— Багато хто з наших рветься додому, — пожвавішав Лепетченко. — Тим більше, там амністію учасникам бойових дій оголосили більшовики.

— То вони через свою теперішню слабкість, — замислившись над чимось, відказав Махно. — Бо всіх за грати не посадиш, народ і так невдоволений, іншого чекали від революції. А ось коли вони стануть сильними, то, боюся, що і через 10, і через 15 років все і всім пригадають. І ще постраждають безневинні люди, ой як постраждають.

Коли приїхали до Варшави, Махно запропонував:

— Іване, поїхали зі мною до Торуня. І нам з Галиною буде не так сумно, та й почуватимемося разом безпечніше. Ти ж бо ще не забув, як був у мене ад’ютантом і охоронцем?

— Я із задоволенням, — зрадів Лепетченко. — Та чи пустять?

Наступного дня Махно кудись ходив і одержав дозвіл на виїзд до Торуня для Лепетченка і Зайцева. Згодом до них приєднався Харламов. Поселилися вони всі неподалік від Махна, орендували одну квартиру. Лепетченко заробляв швацтвом, а інші йому допомагали. Часто гуртом збиралися у вихідні, багато про що говорили, а частіше про наміри податися додому.

Махна і в Торуні не забували польські анархісти. Особливо часто приїздив Ніка порадитися з деяких питань. Нерідко вони дискутували. Якось Лепетченко, зайшовши ввечері на квартиру до Махна, почув крізь прочинені двері з іншої кімнати слова Нестора Івановича:

— Ви можете язиком робити все, що завгодно, а зброю застосовувати не маєте права.

Коли Іван зостався з ним один, Махно сказав йому:

— Запам’ятай і перекажи всім нашим: якщо вам, махновцям, польські анархісти будуть пропонувати участь у замахах на радянських консулів, то ви відмовляйтеся. Ні в якому разі не можна цього робити. Не дай Бог, ці гарячі голови накоять дурниць — тоді і нам-бо не поздоровиться. Адже підозра, в першу чергу, впаде саме на нас.