За золотом Нестора Махна
Шрифт:
«Ну й хитрий, чортяка, — вилаявся подумки Лепетченко, аж серце стиснулося від хвилювання. — Все вірно вирахував. Чого доброго, почнуть шукати на сусідніх подвір’ях і, не приведи Господи, випадково натраплять на справжню схованку».
— Тоді було ще не так холодно, — спробував він переконати Теппера. — Снігу точно не було. Це я добре пам’ятаю.
Але Ісаак стояв на своєму, і вони до самого обіду копали в різних місцях на подвір’ї, у сарайчику, відразу за перелазом, де вже починався город, але, зрозуміло, нічого не знайшли. Вирішили пообідати, перепочити, а потім знову продовжити пошуки. А Лепетченко весь цей час маявся, як би йому перевірити,
На мить від цих думок його відірвав духмяний запах борщу, який зварила господиня і саме насипала його в миски. Іван підійшов ближче до столу, подивився. Такого борщу він давненько не куштував — з квасолею, галушками, ще й затовченого салом.
— А часнику у вас до такого смачного борщу знайдеться? — поцікавився він.
— Зараз збігаю на город, вирву, — відповіла господиня.
— Не хвилюйтеся, я сам, — зупинив її Іван, зрадівши нагоді хоча б на кілька хвилин відірватися від чекістів.
— Тоді йдіть прямо стежкою і побачите зліва грядку, за цибулею.
Вирвавши дві головки часнику, Іван вже зібрався вертатись, коли побачив, як із сусіднього подвір’я на город виходить з лопатою дядько років за п’ятдесят. Іван затримався на хвилинку і, коли той наблизився, привітався й ніби між іншим сказав:
— Гарні у вас, дядьку, буряки вродили. Мабуть і в ямі не помістяться всі. Доведеться ще одну копати.
— Та був би врожай, а яма в мене простора і глибока, — відповів сусід, — Ми її з братом ще до революції викопали і відтоді жодного разу не розширювали. Все уміщається.
У Лепетченка ніби від серця щось відлягло. «Отже, золото так і лежить, зарите на дні бурякової ями, — зробив він висновок. — Що ж, це добре. Воно свого часу дочекається». Намагаючись приховати гарний настрій, він сів за стіл і з апетитом почав їсти борщ із часником.
Після обіду розшуки продовжились, але знову безрезультатно. Надвечір зморені чекісти, попередивши господарів, щоб нікому не розповідали про їхній візит, виїхали з села і попрямували у бік Гуляй-Поля. У них залишалася остання надія щось дізнатися про сховане золото у Пантелеймона Каретникова.
Зустріч з Пантелеймоном Каретниковим
На шляху до Гуляй-Поля Лепетченко лише удавав, ніби дрімає. Насправді всі його думки, мов розтривожені бджоли над вуликом, роїлися навколо золота. В уяві чітко поставали картини трирічної давності: повні ящики із монетами та ювелірними прикрасами, їх чаруючий блиск і витончені форми. В голові один за одним виникали неймовірні картини, як він вночі відкопує скарб, переносить на плечах по одному важкі ящики городами за село, торочить їх до сідла і сторожко веде коня до гаю в заздалегідь обране місце. При місячному сяйві пересипає золото в кілька малих скринь і закопує їх в різних місцях. З собою бере лише невелику торбину, з півпуда, і прямує до Одеси. Там у порту він знаходить Самуїла Цукермана, того самого, з яким вони разом тікали з румунської тюрми, і вже удвох вони
Серце схвильовано билося у нього в грудях, ледь не вистрибувало. «Ні, цей план не підходить, — Лепетченко почав тверезіше мислити. — Одному цього не вдасться зробити. А що, як спробувати взяти у спільники Каретникова?» Але відразу він відкинув цю думку. По-перше, навряд чи йому вдасться поговорити з ним наодинці. А по-друге, він не був впевненим, чи можна сьогодні Пантелеймону довіряти такі таємниці. Той і раніше вирізнявся своєю скупістю й хитрістю, дбав лише про власні інтереси. А за ці роки, взагалі невідомо, яким він став. До того ж, не подобаються оті його навідування в місця, де Махно залишав на зберігання цінності.
Лепетченко міг лише здогадуватися, звідки Каретников дізнався про схованки. Ще тоді він помічав, як Пантелеймонова дружина Феня, котра також була в загоні, весь час тинялася поблизу, коли вони збиралися щось ховати. Не виключено, що підгледіла і запам’ятала. Та в цьому ще слід було остаточно переконатися під час зустрічі з ними. Але вже зараз Іванові стало зрозуміло, що Каретникову довіряти не можна.
Залишався ще один варіант — зважитись на пропозицію Спектора. З одного боку, вона насторожувала, бо елементарно могла бути хитрою пасткою ГПУ. Якщо це так, то йому не бачити ні золота, ні свободи. Але, з іншого боку, Іван хотів вірити Маркові. Він його трішки знав ще по махновській повстанській армії, і тому був відверто здивований тим, що той зараз служить у ГПУ. «Не такі в нього переконання і характер, щоб бути справжнім чекістом, — розмірковував Лепетченко. — Найвірогідніше, він потрапив у органи випадково, а тепер його це цілком влаштовує: що не кажи, а представник влади, усі кругом його бояться». Але ж Іван добре пам’ятає випадок, коли Спектор із експропрійованих махновцями у Катеринославі спільних цінностей взяв золотий годинник і крадькома сховав у кишені. Отже, не байдужий до золота.
Поринувши у думки, Лепетченко не помітив, як вони під’їхали до Гуляй-Поля. Знайомі до болю місця відразу відволікли його від складних розмірковувань. І голос Ісаака Теппера повернув до буденних проблем.
— Почекаєте мене тут, — наказав Ісаак. — Я владнаю всі питання з головою сільради і повернуся.
Але голова, як з’ясувалося, був у від’їзді. Із його заступником, колишнім махновцем Шаровським, Ісаак не захотів зв’язуватися. Це могло зашкодити їхнім планам. Тому він про все домовився з начальником гуляйпільської міліції.
О другій годині ночі Лепетченко і Спектор, як і було домовлено перед цим на невеликій нараді, відправилися до будинку Каретникова. Він містився у тому кутку Гуляй-Поля, де, як вважалось віддавна, проживали відомі місцеві конокради і шахраї. Біля темних вікон будинку стояла підвода. Зі стайні було чути хрумання коней.
— Спочатку поговоримо з ним спокійно, — запропонував Лепетченко. — Можливо, він і сам про все розповість. А якщо ні, то доведеться його трішки полякати.
Спектор намацав ручку револьвера у правій кишені штанів.
— Краще бути наготові, — погодився з Лепетченком. — Все може трапитися.
Постукали у вікно. Невдовзі почувся голос Каретникова:
— Хто там?
Іван назвався. Двері скоро відчинилися і на ганок вийшов здивований і дещо переляканий господар.
— А я вже думав, що це юзівські бандити навідалися, — почав він пояснювати своє хвилювання. — Ми лише пару годин, як із Юзівки повернулися, на базар їздили. А ви звідки тут узялися?