За золотом Нестора Махна

Скрипник Олександр Васильович

— Аякже.

— Віддайте її мені.

— Не можу.

— Чому? — здивувався Іван.

— А якщо батько Махно сам приїде колись за своєю сумкою, що я йому скажу?

— Гаразд, — почав виходити із себе Лепетченко, — давай папір, напишу, що розписку Каретникова я забрав.

Лише тоді дід віддав згорнутого вчетверо папірця. Коли попрощалися і вийшли на вулицю, Лепетченко промовив до Теппера:

— Не розумію, як Каретников дізнався про сумку. Він про неї ніяк не міг знати. Махно мені наодинці наказав тоді сховати її. Більше

ніхто про це не чув.

Наступного дня група тим самим порядком, як напередодні, направилася в село Петропавлівку, розташоване між залізничними станціями «Гуляй-Поле» і «Гайчур». Тут у вдови Долгаш було залишено частку катеринославського золота у зеленій оббитій залізом скрині. Вдова зустріла колишніх махновців, як старих добрих знайомих.

— Де ж ви тепер? Чим займаєтесь? У справах сюди приїхали чи проїздом? — засипала вона питаннями.

Лепетченко був здивований, чому це вона відразу не зрозуміла, по що вони приїхали.

— Ми за дорученням Нестора Івановича приїхали за скринею.

— Як за скринею? — перепитала вона. — Щось я, Іване, тебе не розумію. Адже ще у 1921 році до мене приїхав Каретников з дружиною, сказав, що батько Махно лежить поранений і що ти не відходиш від нього ні на крок. Потім пояснив, що ви його послали забрати ту скриню.

— І ти йому віддала? — мало не вигукнув Іван.

— А що, не треба було? — у розпачі перепитала вдова. Вона аж змінилася на обличчі, перелякавшись, що зробила тоді дурне. — Я ж думала, він правду говорить, паразит такий. Я ж йому на підводу для Нестора Івановича ще хліба, сала, ковбаси добряче поклала…

Лепетченко після цих слів вже не стримався і вилаявся. А схвильована вдова Долгаш знову заговорила:

— Так може та скриня у Каретникова і зараз вдома?

— Але ж де його шукати? — зітхнув Іван.

— У Гуляй-Полі, де ж іще. Він там живе, торгівлею промишляє.

— У Гуляй-Полі, кажеш? — перепитав Лепетченко вже з іншою інтонацією в голосі. — Це добре. Ми його провідаємо. Але нікому про нашу розмову не говори.

— Що ви, боронь Боже, — перехрестилася вдова.

За селом всі учасники групи зібралися в невеличкому ліску, щоб порадитися, як бути далі.

— Я вважаю, що слід відразу їхати в Гуляй-Поле, — сказав Спектор, — знайти Каретникова і витрясти з нього все про сундук і сумку Махна. Можливо, він їх навіть удома й зберігає.

— Я теж схиляюся до цієї думки, — підтримав його Теппер. — Заодно там трішки перепочинемо і зв’яжемося з Катеринославом.

У Гуляй-Полі Спектор попрямував до начальника районної міліції. Голови сільради в цей час не було, а з його заступником Власом Шаровським він не хотів говорити про мету приїзду, бо той сам був колишнім махновцем. У повстанській армії він командував артилерією. Начальник міліції відразу дав розпорядження своїм підлеглим обережно з’ясувати, де зараз знаходиться Каретников. За годину йому доповіли, що той поїхав у Юзівку. Повернеться через кілька днів. Тому вирішили заночувати, а

зранку підводою рушити далі. Начальник міліції дав необхідні розпорядження і подбав, щоб новоприбулих ніхто з гуляйпільців не бачив.

Наступного дня всі прокинулися раненько, поснідали і направилися за 50 верст від Гуляй-Поля в двадцять п’яту німецьку колонію, яку ще називали Дармштадт. За три версти від колонії зупинили коней. Далі Лепетченко з Теппером попрямували пішки до господаря, в якого були залишені деякі речі і портфель з документами Махна. Господиня зустріла їх насторожено.

— Невже ви мене не пізнаєте? — перепитав Лепетченко.

— Не пізнаю, — щиро відповіла вона.

— А пригадайте той день, коли через колонію проходив загін Махна і зупинявся на перепочинок.

— Пам’ятаю, було таке.

— Тоді ж у вас залишили на зберігання деякі речі, чи не так?

— Речі то залишали, але не ви, — рішуче відповіла жінка. — То був високий чорноволосий єврей.

Лепетченко відразу здогадався, що мова йде про Льовку Зіньковського. Не розгубившись, він покривив душею і відрекомендував свого супутника:

— А це його брат.

— Так, я Данило Задов, брат начальника контррозвідки батька Махна, — відрекомендувався Ісаак Теппер.

Жінка дещо розгубилася від такого повороту справи. В цей час до кімнати зайшов господар. Він погано розумів українську мову, тому дружина швидко йому проказала німецькою, за чим прийшли неждані візитери. Від себе додала, що Теппер справді схожий на того єврея. Вислухавши дружину, німець зауважив:

— Вас я не пізнаю. Але я запам’ятав, що речі тоді залишали на зберігання двоє махновців, прізвище одного з них Лепетченко.

Іван зрадів, дістав свій документ і подав господині. Вона прочитала вголос прізвище. Вираз обличчя її чоловіка відразу змінився. Він почав вибачатися і просив передати батькові Махну своє щире розкаяння:

— Деякі речі під час голоду довелося продати чи виміняти на продукти. Але ми в боргу перед Нестором Івановичем не залишимося. Згодом все повернемо.

— Несіть все, що зосталося, — суворо мовив Теппер.

Жінка пішла в кімнату і через деякий час винесла портфель з книгами та документами, серед яких були деякі накази. Потім з іншої кімнати принесла невелику металеву коробку. Теппер аж напружився всім тілом, побачивши коробку. «Золото», — подумав він. А Лепетченко спокійно взяв її у руки.

Він відразу впізнав хірургічний набір, яким не раз користувався Махно під час поранень. Він легко відкрив кришку. Ісаак з цікавістю зазирнув усередину.

— Що це?

— Особистий хірургічний набір Нестора Івановича.

— А де золото?

— Ніякого золота нам не залишали, — злякано мовила жінка.

Німець теж заперечливо почав хитати головою, зрозумівши, про що питають.

— Зараз я ще принесу, — хутко вибігла жінка з кімнати.

За мить вона з’явилася, тримаючи в руках чоботи і постільну білизну.