Загадка однієї неділі
Шрифт:
— Сказав би, що це нічия, Батлере,— мовив я, цілячись у нього.
Він поклав пістолет на стіл і осміхнувся. Я штовхнув Чінь-лі на долівку, хоч тримався напоготові.
Чінь-лі теж загадково осміхнувся, підводячись.
І всміхався він недарма — в усякому разі, крізь його усмішку прозирала східна мудрість.
— Моя піти звідси,— мовив він, обсмикуючи халат, і попрямував до дверей.
Батлер, поглянувши на свій пістолет, вигукнув:
— До дідька зброю, Аресе!— відчинивши шухляду свого столу, кинув у неї пістолет.
Пропустивши
— Вас, може, здивує, що так управно розмовляю іспанською мовою, але ж я північноамериканець лише за прізвищем.
— Ваш родовід мене не цікавить,— перебив я його. — Волів би знати, чорт забери, що означає ваша заява властям?
Батлер, розкинувшись у кріслі, щиро зареготав. Коли він сидів, то справляв враження людини карли-куватої, насправді ж мав міцну статуру і правильні риси обличчя. Було ясно — крокує він по землі твердо, не обтяжуючи себе ваганнями. Здогадавшись, нарешті, що я не поділяю його веселого настрою, він припинив регіт і випростався в кріслі.
— Даруйте,— вибачився він.— Якось я не подумав, що мій веселий настрій аж ніяк не пасує до вашого нинішнього становища, яке зовсім не схиляє до гумору.
Я, скривившись, процідив:
— Чекаю ваших пояснень, Батлере.
Він замислено вхопився за підборіддя.
— Гм! — промовив, пильно озираючись на мене.— Вас здивує те, що я скажу.— Зробив невеличку паузу і в один видух випалив: — Я хотів зробити вам послугу — тільки й усього.
Я неспокійно засовався на стільці. Батлер уже почав виводити мене з рівноваги.
— Мені такі послуги не до вподоби.
— Дозвольте пояснити вам, Аресе,— попросив він трохи насмішкувато.— Чи знаєте ви, хто вбив Сусанну?
— Чи знаю я?! —пробурмотів йому.— Хіба б я гасав отак, коли б знав?
— Так ось, це знаю я, Аресе,— проказав він, анітрохи не змінюючи при цьому насмішкуватого тону.— Але як міг би я вас повідомити про те, коли з вами не знайомий?
— Ви не мали ні про що мене повідомляти. Досить було сповістити про це поліцію.
— О, ця поліція! — вигукнув він.— Не маю бажання навіть і чути про неї, Аресе!
Ситуація ставала справді цікавою. Я осміхнувся. Потім розреготався.
— Ну й тип! Ви в мене перший претендент на добрячий ляпас, Батлере,— спокійно промовив я.
— Це було б неймовірним безглуздям з вашого боку... а ви ж бо зовсім не дурень.
— До діла, Батлере. Ближче до ділаї Хто вбив Сусанну?
— Те, що я не повідомив поліцію, хто вбив Сусанну, а скажу це вам, має своє пояснення. Але дозвольте мені розповісти все з самого початку,— попросив він, прибравши серйозного виразу.
Я жестом висловив згоду, і він почав.
— Уся ця гидотна плутанина,— Батлер зробив наголос на слові «гидотна»,— почалася через Дега. Чи ви чули про
Я заперечливо похитав головою.
— Це шедевр, Аресе.— Він широко розплющив очі.— Справжнісінький шедевр, і належить він мені. Заждіть хвилинку.— Він дістав із кишені низку ключів і вибрав із неї один. Тим часом я закурив. Батлер відімкнув шухляду і витяг звідти аркуш пергамента. Простягнувши його мені понад столом, вигукнув: — Подивіться!
Я кинув оком на пергамент. Це була грамота на володіння «Балериною за лаштунками», видана в Парижі на ім'я Батлера. Вона видавалась справжньою, хоч я, природно, був позбавлений можливості перевірити це.
Повернувши йому пергамент, прибрав позу пасивного слухача, котрий чекає пояснень.
— Як бачите, цей Дега — мій,— вів далі Батлер.— Я придбав його за нечувану суму під час однієї з моїх подорожей до Франції.
— А як ця картина опинилася в Сусанни?— поцікавився я.
Батлер зніяковіло похнюпив голову. Коли ж поглянув на мене — в очах його я зобачив сором.
— Чоловік буває слабодухим, Аресе,— прошепотів Батлер.
— Ви обміняли свою картину Сусанні за любощі? — допитувався я.
Він кивнув головою.
— Щоб збагнути це, вам треба було знати Сусанну,— спробував він виправдатись.— Ви її знали? Або... хоч раз бачили? За життя, маю на увазі?..
— Ні, коли я її побачив, вона була мертвіше за Рамзеса .
— Бачити її — означало жадати, а жадати — означало втратити розум,— Зіниці в Батлера розширилися. — Так, Сусанна — неперевершений витвір природи; досить побачити її на мить, щоб жадати потім ціле життя. Кожний, хто хоч раз побачив її, назавжди лишався зачарований нею.
Блиск в його зіницях зник. Почувся несміливий стукіт у двері. Батлер урвав свою розповідь. Витримавши паузу, він поновив гімн Сусанні, але стукіт повторився — знову такий же несміливий. Батлер важко зітхнув, але промовчав. Здавалось, чекав, аби той, хто стукав, одмовився від свого наміру, однак ми і втретє почули стукіт. Батлер скорчив гримасу невдоволення, голосно пирхнув і вилаявся.
— Увійдіть! — мовив.
Двері прочинились, і на порозі з'явилась чарівна китайська статуетка, проте наділена плоттю і кров'ю.
— Еге!— вигукнув я. — Тепер бачу, ви чудово приховуєте свій найцінніший скарб.
— Либонь, так,— мовив Батлер і вибухнув сміхом.
Заким китаяночка наближалась до нас, я добре розгледів її. Шовкове вбрання на ній пістрявіло яскравими, ба навіть крикливими квітами. Вона була невисока на зріст, але попри всю свою мініатюрність мала чудову статуру. Маленькі вустонька і величезні, не позбавлені певної підступності, очі виділялися на її обличчі. Він звав її Лю-мей. Вона звернулась до нього по-китайськи, і він тією ж мовою відповідав їй. Дівчину нібито не вдовольнила його відповідь; мені здалося, що вона кілька разів повторила те саме слово.