Загибель Уранії
Шрифт:
— Гаразд, Люстіг, я піду. Але не забуду ні тебе, ні решти товаришів. Прошу дати мені завдання. Я виконаю його на Зорі.
— Іди! — холодно кинув він. — Завдання не буде.
Тессі розлучилась із Люстігом, повна образи, злості і непохитної рішучості виконати свій задум.
Як і гадала, Фредді зустрів її пропозицію захоплено. Батька вона повідомила, що на тривалий час виїздить з Дайлерстоуна. Він не заперечував. І тільки одна обставина ледве не зруйнувала всі плани дівчини: напередодні вильоту на Зорю їй надійшла поштою
— Коліщатко! — зойкнула Тессі, розгорнувши пакунок. — Любий, рідний, як я тобі вдячна!
Тессі поставила котушку в свій диктофон і прослухала її. Так, сумніву нема: це ідентичний запис Наради наймудріших!
Повна радісного передчуття, мчала Тессі на квартиру Люстіга. О, тепер вона доведе, на що здатна!.. Це вже не переказ Наради, якому вірили й не вірили — в усякому разі, не захотіли надрукувати в «Полум'ї», — а документ неймовірної ваги!.. Люстіг буде радий!
Можна уявити собі смуток і розчарування, які охопили Тессі, коли вона дізналася, що шофер Люстіг виїхав зі своєї квартири і адреси не лишив. Дівчина поткнулася на одну з нелегальних явочних квартир, але пароль уже було змінено, і її не визнали. Відому їй підпільну друкарню розгромила поліція ще того нещасливого вечора.
Лише на якусь мить відкрився перед Тессі потаємний світ мужніх та й закрився знову. Урвалися всі стежки. І це сталося тоді, коли їй, як ніколи, були потрібні спільники!
Любий, коханий! Ти зумів видерти у Кейз-Ола його найбільшу таємницю, то чому ж ти не порадив, що робити з оцією котушкою? Адже повторюється та історія, що мала місце сто днів тому: є що розповісти людям, але невідомо як. Професор Лайн-Еу звірився на Братство і загинув через це. А Тессі Торн сама перетяла стежку до комуністів…
Півдня Тессі ходила сама не своя, не знаючи, за що взятись. А потім вирішила: насамперед треба зняти з запису кілька копій. І без зволікань, бо ракета на Зорю вирушає завтра ввечері.
Повільно обертаються котушки магнітофона, тихо звучить холодний голос радника містера Кейз-Ола, а Тессі з нудьгою переглядає щойно одержані листи.
Ось вона байдуже, гидливо взяла конверт з офіційним штампом поліції містера Кейз-Ола. Мабуть, знову розшукують якогось із колишніх пацієнтів професора Лайн-Еу. Розпечатала… Що це? Випав аркушик з кількома рядками, написаними дуже знайомим почерком.
«Одержане розмножте в якомога більшій кількості екземплярів… — читала вона пошепки. — Частину розішліть поштою справжнім друзям, а решту тримайте до спеціального наказу».
Підпису не було. Лише в куточку стояли три літери: «С-Кл».
— Нічого не розумію… — прошепотіла Тессі. — Що саме треба розповсюдити?
Вона глянула на штемпель поштового відділення, пригадала, що цей лист принесено одночасно з бандероллю, і раптом збагнула: та йдеться про котушку з записом
— Ну, що ж, товаришу Люстіг, я виконаю ваш наказ! — Тессі рішуче труснула кучерями. — Але дещо зроблю і проти вашої волі!
Ще одна ніч без сну. За цей час Тессі встигла зняти одинадцять копій запису Наради. Десять з них вона запакувала й вислала поштою в Лос-Алайн Кольріджу, а одинадцяту сховала в чемодан. Рівно о сімдесятій годині до дівчини заїхав Фредді, а ще через п'ятдесят хвилин вони вже були на космодромі Ней-Льюс.
Хоч Тессі й не боялася майбутнього польоту у безповітряний простір, але уявляла його більш цікавим.
Все було прозаїчним і простим: на металевій естакаді, скупо освітлена променями небагатьох прожекторів, лежала гостроноса металева сигара. Звичайна рейсова ракета, вона вже побувала за межами атмосфери кількасот разів і втратила свій блиск.
Цю ракету проектував і конструював Фредді Крайн. Не дивно, що він одразу ж потягнув Тессі оглядати всю складну машинерію космічного корабля, з запалом пояснював призначення тих чи інших приладів. Тессі покірно хитала головою, але дивилася не на прилади, а на Фредді.
У військовій формі він був ще красивішим. Струнка широкоплеча фігура. Ідеально правильні риси обличчя. М'яке, хвилясте каштанове волосся. Розумні, лагідні сірі очі. Він задоволений з того, що Тессі, нарешті, слухає його, летить разом з ним аж ген куди, не лякаючись мертвої порожнечі Всесвіту! Він готовий зробити для своєї нареченої все, що їй заманеться… Ну, якого ще треба чоловіка?
Але ні, серце Тессі належить іншому.
— Фредді, я втомилась.
— Пробач, люба. Та ми вже зараз вирушимо.
Справді, довгу вузьку кабіну заповнили пасажири. Більшість із них, мабуть, летіли на Зорю не вперше, бо одразу ж натягали незграбні антигравітаційні скафандри і прив'язувались до низьких похилих крісел. З допомогою Фредді сяк-так впоралася з цим завданням і Тессі.
Через кілька хвилин закрився люк, у навушниках скафандра пролунала голосна команда, а потім почулось оте неприємне «ве-ве-ве», яке так вразило Тессі три місяці тому. Але тут, у кабіні, звуки були ще більш різкі, вдирались у вуха, примушували серце стискатись, а легені — затримувати подих.
З вогнетривких дюз ракети вилітали розжарені тугі клубки газу, а космічний корабель, переборюючи силу тяжіння, линув усе вище й вище. Тіла людей у ракеті притискувались до крісел, ставали неймовірно важкими.
Тессі здавалося: ще трохи — і кінець. Та ось замовкли двигуни. Закалатало серце в дівчини. Тіло стало легесеньке, мов пір'їнка.
Ще кілька разів, правда на короткий час, вмикались двигуни ракети. Потім почулось легеньке брязкання металу об метал. І, нарешті, Фредді торкнув Тессі за рукав скафандра: