Загнуздані хмари
Шрифт:
— Дощ! Справді, дощ — шумно зітхнув Івась.
— Це хіба дощ? — чемно зауважив Мак. — Це пусте. Дощ буде завтра.
Професор Ролінський стояв біля вікна свого кабінету, скептично примруживши підсліпуваті очі.
— Китайський фокус, — шепотів він.
У БОЙОВІЙ ТРИВОЗІ
Над землею в повітряних просторах розгулявся вітер. Він ішов з далекого переповненого вологою краю і дихав вогкістю річок і густих лісів. Та, пройшовши довгий шлях, вітер
Та цього разу це був не суховій, а вологий північно-західний вітер!..
Він аж завивав, гуляючи на просторах!
Де ж пак! Люди несподівано примусили його працювати, переносити небесними шляхами цілу навалу хмар, тих хмар, що за звичайних умов вилилися б дощем там, де й так багато вологи. Тепер же люди посилали їх туди, де нависало крило посухи.
Од вітру на повітряному кораблі все прийшло в рух. На містку «Переможця» у веселому танку закрутилися під вітром рухливі чашечки анемометрів. Вони весело бігли колом, вимірюючи швидкість вітру. Зітхнули, затріпотіли флюгери різних систем. В передчутті близького дощу автоматично висунулись і сіли на містку, як дивні розкриті вінчики якихось великих квітів, відра дощомірів.
Дощовій станції треба було з честю зустрінути похід хмар.
Горний перевіряв боєздатність «Переможця» і з'являвся всюди, де був хоч малий сумнів у справності приладів. А за ним нечутною тінню бродив Мак.
Дощ, до якого готувалася станція, хвилював хлопчика не менше, ніж дорослих. Мак відразу втратив інтерес до всіх інших справ. Земля, Галинка і колекція комах відсунулись на задній план. А в кімнаті стояла залишена його остання незакінчена робота — телевізор новітньої конструкції. І навіть книжка Жюля Берна «Таємничий острів» лежала тепер під канапкою, і її (без дозволу Мака) знищували гострі зуби Мухи.
Не можна було закинути і старому Ролінському, що він лишився байдужим до наближення рішучої битви з хмарами. Старий ще більше поринув у роботу. Він, очевидно, добре освоїв складну апаратуру своїх розвідників і спостерігачів погоди, бо в останньому вранішньому звіті начальникові вказав на такі дрібні неполадки в гігрографах, [3] що їх досі не помітили ані Грицько, ані Рая. Одне слово, станції можна було цілком покластися на нового начальника розвідки.
І як тільки радист Ясь, що виконував іноді обов'язки і техніка, виправив малесеньку неточність гігрографа — професор замкнувся в розвідковій і знову заглибився в роботу. Він нервуючи порався біля електрометрів «Зеленої мушки». Ці електрометри були найважливішими розвідковими приладами, бо мусили визначити знак заряду хмар.
3
Прилад для запису відносної вологості повітря.
– І це дощ! — бурмотів він, перебуваючи все ще під впливом спроби з маленьким «Переможцем». — Знаємо ми такий дощ, правда, Марго?.. Ще тридцять п'ять років тому робили такі фокуси. Не займай, не займай! —
Раптом срібний дзвін пролунав по всьому кораблю, відгукнувшись в небесному просторі. То був сигнал бойової тривоги.
І одразу в рупорі почулися чіткі слова начальника:
— Розвідка! Приготуватись! Негайний виліт назустріч хмарам. Персональна відповідальність покладається на завідувача розвідки товариша Ролінського.
Горний заметушився. Він почав ще швидше поратися біля приладів, перевіряючи все, готуючись до вильоту.
Минуло кілька хвилин, поки він відчинив двері Грицькові, який був уже напоготові, в шоломі.
— Шановний професоре, — знизав плечима Грицько, — навіщо ви щоразу замикаєтесь?
— Ну от, ну от, — забурмотів Ролінський. — Ви ж знаєте, ваше чорне арапченя не дає спокою ні мені, ні Марго.
Він схопив свою кішку.
— Випускайте автомати, а я її замкну до себе, бо ота ж злюка її з'їсть.
Та Грицько вже й без того порався біля люка.
Умить пурхнув «сліпий» — радіолітак, що мусив принести всі дані про хімічний склад хмар. Полетіли дві кулі-зонди. Найважливішу частину відомостей повинна була дати чергова «Зелена мушка». Вона вже стояла напоготові, вилискуючи зелено-синім черевцем.
У двері просунувся зацікавлений ніс Мака.
— Що ти! Що ти!.. — кумедно замахав йому руками Грицько. — І не потикайся сюди, бо ти з собою носиш Мушин запах, неприємний королеві Марго!..
Мак сховався сміючись, бо до розвідкової саме повертався Ролінський.
Він заклопотано одягав по дорозі плащ, в руках у нього був якийсь зошит. Дійшовши до літака, Ролінський раптом замахав руками і побіг назад.
— Я забув носову хустку! — закричав він здивованому Грицькові.
Коли професор повернувся, на дверях стояв Горний. Його стрільчасті брови суворо зійшлися на переніссі. Якби у цю мить його побачив Мак, він би сказав, що татко гнівається.
І він таки справді гнівався. Очі його були скеровані на годинник у центрі розвідкової.
— Вибачте, професоре, — сказав він, — але мені доведеться висловити вам догану: ви спізнились аж на дванадцять хвилин.
Ролінський почервонів… Він виносив догани іншим, але сам ще ніколи їх не одержував.
— Хіба дванадцять хвилин можуть мати значення?.. — ображено наїжився він.
— Авжеж, можуть, — відповів Горний. — Ці дванадцять хвилин можуть зірвати весь дощ. Я вас прошу цього більше не робити. Наша станція — сама точність, як математично вивірена формула.
Ролінський рвучко повернувся спиною і пішов до літака.
«Зелена мушка» легко відчалила під «Переможця», який вже плавно гойдався в повітрі, знялась в повітря і помчала вперед, як блискавка, бо Грицько хотів наздогнати автоматичні прилади. Літачок обігнав черговий повітряний поїзд, з якого здивовано дивилися зацікавлені пасажири.
І ось почали зустрічатися хмарки. Потягло вогкістю. Хмарки перетворилися на хмари, білі величезні гори хмар. «Зелену мушку» гойдало в повітряних ямах. Літ її супроводжувався виразним своєрідним шипінням. Вона врізалася в гущу хмари і там сповільнила свій біг.