Загнуздані хмари

Романівська М.

Олівець спинився.

Це була несподіванка — цей жахливий рахунок. Може, це збіг, і «він» був абсолютно непричетний до цього? Але чорна башта стала ще непривітнішою й чужою. Тільки сріблясті орли тріпотіли над нею — орли-вітроколеса з велетенськими крилами.

Катинський подякував шоферові і спустився сходами вниз.

— Товариш старший інженер чекає вас у своєму кабінеті, — сказав вартовий, переглянувши документи. Двері відчинились.

ГАСІН

—

Нарешті ми зустрілися!

Погляд Гасіна був цілком одвертий. Здавалось, він тільки й чекав цього побачення. Що завгодно сподівався побачити на цьому обличчі Катинський, а тільки не таку привітну й спокійну усмішку.

Гасін мало змінився відтоді, як Катинський бачив його востаннє. Тільки у пригладжене блискуче волосся (так рано) вплелась сивина, обличчя покреслили десятки зморщок, зім'яли його, зробили неохайним, негарним.

— Вам дивно, що я дивлюсь вам в очі, — розпочав він. Правда? Ви думаєте, — як, мовляв, такий нахаба сміє мене так зустрічати? Розумію… Інакше і не могло бути! Але я хочу, щоб ви вислухали мене.

— Я вас слухаю, — сказав Анатолій Сергійович, сідаючи на стілець.

— Дякую, — сказав зворушено Гасін і вже цілком спокійно умостився в кріслі. — Ви вже, певно, знаєте, що я був у засланні. Там я зрозумів дещо. Як тяжко визнавати себе винним, переживати щире каяття! Я був би ладний виточити до останньої краплі свою кров, щоб спокутувати провини і повернути довір'я нашої прекрасної Батьківщини.

– І ви не знайшли нічого іншого, як украсти чужу роботу… — несподівано вставив Анатолій Сергійович.

— Ви погодились мене вислухати, — сумно відповів Гасін. — Дайте закінчити і тоді судіть мене… добре?

Анатолій Сергійович втомлено заплющив очі. Гаразд, поки що він мовчатиме… Адже він був готовий уже давно проковтнути цю гірку, як полин, розмову з Гасіним. І він обіцяв Гордієві Семеновичу зберігати найбільшу витримку…

— Так, ви не вірите, хоч ви й не маєте ніякого права не вірити моїй розповіді, — поважно продовжував Гасін. — Адже ви не були там, не знали тих тяжких ночей, коли я переоцінював усю свою роботу, відшукував у своєму житті все нові й нові провини!.. На другий рік заслання я виклопотав собі дозвіл знов розпочати наукову роботу. Я написав у Москву дружині і просив переслати мені мій творчий портфель — незакінчені задуми, проекти тощо.

Я взявся до роботи, думка була зробити щось цінне, чимсь загладити свої колишні помилки. І от поміж моїми паперами, які, до речі, були прислані в цілковитому безладді, я знайшов кілька копій проектів, що надійшли колись до мене на розгляд. Між ними був і забракований ваш. Якось я зацікавився цим вашим наземним велетнем. І тоді зрозумів, що, занадто впевнений у собі, я був неуважний до вас, справжнього, талановитого радянського винахідника.

«Ну, а далі, — тоскно подумав Катинський, — що він може сказати далі?»

— Я взявся вивчати вдруге вашу

конструкцію. Зробив підрахунки і визнав, що колись помилився. З деякими змінами це міг би бути цінний витвір. Я тоді написав вам листа. Ви не відповіли, бо вже виїхали з М. Тоді я звернувся з листом до товаришів, питаючи, що з вами… Мені спочатку написали, що ви зовсім покинули працювати у вітротехніці і поїхали десь учителювати. Пізніше відповіли навіть таке, що ви померли.

— Чудесно! — не витримав Анатолій Сергійович. — Хто ж це мене поховав?

— Це написав інженер Гасін, до якого я звернувся. Коли не вірите, ось вам ці листи…

Він простяг Катинському пачку паперів. Анатолій Сергійович поглянув на них одним оком і зразу ж відклав геть.

— Ви не хочете вірити, чи ви думаєте, що легко було здалека дізнаватись про будь-що? Мені, забутому всіма?

— Але не вашими друзями, — спокійно заперечив Катинський.

Погляд співбесідника раптом метнувся вбік. Так від влучного удару котиться в лузу більярдна куля. «Знов не витримав!» — вилаяв себе Анатолій Сергійович і пообіцяв собі, хоч би там що, мовчати.

— Ех, Анатолію Сергійовичу, хіба так можна? — з глибоким сумом сказав Гасін. — Ви трошки знали мене колись і невже думаєте, що я така вже підла людина? Ні, я без останку покінчив з усіма своїми зв'язками, в які вплутався тільки через молоду недосвідченість… Але ви перебили мене. Так от, дізнавшися, що вас нема на світі, я зважився, хоч би в знак пошани до вас, талановитого колеги, перед яким я таки завинив, попрацювати над вашим проектом. І от я домігся його виправлення і втілення ціною невтомної праці й енергії. Коли ж я дізнався (це зовсім недавно!), що ви живі й здорові, я відразу вирішив їхати до вас. Це вам може підтвердити хоч би мій помічник, інженер Шаманський.

— Ах, Шаманський! — ввічливо перепинив Катинський. — Знаю… Це той, що підібрав мою дівчинку?

— Саме він. Признаюсь, я дуже хвилювався, — продовжував Гасін, — як ми з вами зустрінемось. Я знав, що ви можете подумати. Справді, без дозволу використати й переробити чужий проект! Але я щиро вважав вас за мерця.

Гасін замовк, красномовно зітхнув і запалив цигарку…

— Ну? — скромно запитав Анатолій Сергійович. — Що ж, по-вашому, мені тепер робити?

— Цілком ясно, — заметушився Гасін, — цілком… ясно. Я взагалі збирався передати комусь іншому дальші допоміжні роботи на вітростанції. Мене запрошено на роботу до Біробіджана. Станція працює непогано. Маленькі неполадки — це дурниці! То в газеті зняли галас якісь невігласи… Ясно, — Гасін на мить замовк, — я подам про все це заяву до «Вітроенергії». Я навіть приготував її! Звичайно, я поверну вам дві третини… одержаного.

Тут він зупинився: йому зовсім не сподобався вираз очей Анатолія Сергійовича: здавалося, так дивляться на людину, якій збираються дати доброго ляпаса. Та в ту ж мить Катинський погас і промовив втомлено: