Замість крові
Шрифт:
Угу, і паркопана в кашу!…
3. Ця музіка буде вічна коли я заміню батарейки
Я підібрав зі столу свій баян. Я взяв із холодильника розчин. Я дотяг поршень до риски 2, знаючи, що це - самогубство. У ґвинта немає таких шалених дозняків, як у опіатів: два куби - це багато. Це - ядерний вибух. Я ніколи не бачив на власні очі людей, які би совали 4 - 5… Хоча, чув… Камікадзе! Махрова червона квітка контролю - актинія з моїх власних червоних кров’яних тілець - вмить, щойно я намацав кінчиком голки вену, повільно випростала свої поліпоїди й пелюстки, схожі на клубування диму, випущеного дим-машиною на сцені під час рок-сейшину і впритул підсвіченого кривавим прожектором. Наркотики - це не добре й не зле, це - важко. Я не оспівую наркоманію. Наркоманію не оспівують ті, хто переступив межу випадкових забавок раз на квартал. Оспівувати можна перший прихід. Перші приходи (стосовно ґвинта). Перші десять, двадцять, тридцять приходів (стосовно опіатів)… Потім виникає констатація. Реакції організму змінюються непередбачувано, невідворотно, й ти не встигаєш розуміти та призвичаюватися до них. А потім - все зупиняється. У тебе з’являється до фіґа і більше часу на порпання та копирсання в аналітичних мастурбаціях зі своїми реакціями. Але реакцій вже нема. Є лише тільки жага вмазки. І якщо доза під рукою, ти ніколи
Я вичавив квітку разом із ледь жовтуватим розчином назад до вени - увігнав пластмасовим поршнем цю «квітку з глибин смерті» туди, звідки вона виросла, в коріння кровоносної системи. Серце вмить заповнило весь внутрі ній простір тіла - грудну клітку, черепну коробку, черевну порожнину… Машинка повисла на згині ліктя, як мертва бджола (мертві бджоли не гудуть… а як гудуть - то тихо-тихо…), наповнюючись кров’ю. Вийшов Майк й обережно витяг баян з моєї руки, затиснувши великим пальцем дірочку від проколу. Помітив джгут. Похитав головою, сказав «ай- яй-йяй» - наче турботлива медсестра, - розпустив ще обережніше джгут (шмат крапельниці), не відпускаючи проколу, й зняв його повільно, наче мертву змію.
Я відчував свої зіниці - немов баскетбольні м’ячі. Контрасти та освітлення сягнули максимуму. Я дихав так глибоко, що на кожен мій подих кухня озивалася пульсацією та спалахами. М’язова шизофренія. Години півтори, які видали ся мені півторма хвилинами, я безмежно кохав Всесвіт, я обожнював спинку стільця за сам факт її існування, який дозволив мені не гепнутися навзнак головою об підлогу. Я любив Майка, як брата, а Ципу - як сестру. Я волів слухати музику, писати, малювати, бігти до маґазину, мчати - мов корок з-під шампана - просто зараз на трасу, до Криму, сидіти й кінчати від споглядання візерунків обтрісканої кухонної стіни! Я почувався Крижаним Богом Втіленої Інтенсивності. Я хотів, я міг ВСЕ! Й тому я не зробив нічого.
Тому, коли спливла ця півторагодинна мить довершеної ейфорії та кришталевого щастя, мені закортіло навздогнатися. Швидкість щастя уповільнилася всього лише на якихось один - два оберти, але для мене цього було більш ніж досить, аби відчути неспокій. Відчути брак кількості ейфорину на одну наносекунду в одному кубічному міліметрі простору. Я схопив баян й знову поліз до холодильника, де на майже незайманих полицях самотіли ковбасні ніштяки й одне яйце. Майк уважно стежив за мною зі свого місця на підлозі перед телевізором. Дверей між кімнатою та коридором не було, а холодильник стояв у передпокої біля вхідних дверей. Майк не кричав, що я, мовляв, «все просовую в одну пику», як це завжди буває серед кінчених джанкі, де кожен намагається спочатку якнайшвидше роздерібанити все, а поза тим заничкувати «кілька крапок». Не є проблемою витягти з вени конаючого в коридорі недоштриканий баян й без вагань втерти його вміст собі, не опікуючись ані тим, що, можливо, витяг цю дозу з вени вже трупа, ані тим, що у цього трупа міг бути СНІД чи гепатит, ані тим, що цей труп міг бути ще не трупом, і йому можна було б мінімально допомогти, врятувавши життя, не менш нікчемне за власне; а заморочуючись винятково тим, щоби такого кидалова не помітили інші шакали й не довелося ділитися! Ми всі неодноразово потрапляли на хати, де кількість шакалів суттєво перевищує наявну кількість ґвинтокубів, й де діє наочний принцип різниці між батлом та баяном. Знаєте, чим пляшка відрізняється від штрикалки? За вашою цивільною прикметою право стояти на столі має тільки повна пляшка - порожні одразу опиняються під столом. Повний баян ховається під столом, а порожні валяються де завгодно…
Майк набрав один кубик, взяв мене за руку й повів на кухню…
– Ага-ага… угу-угу… - мимрить Майк, обережно зондуючи вену, яка зіщулюється, наче автономна жива істота, втискається у кістку, намагається сховатися якнайдалі від невблаганного жала голки.
– А-ааааа… - видихаю я й одразу ж запитую: «Майк, а ти навмисне… ти знав…» - А що я хотів у нього запитати? Мене щось краяло останні кілька сотень років, якась всезагальна параноїдальна недовіра…
– Да да да, імєнно да, і нє патаму шо, а патаму шо… - мимрить Майк…
І стає мені якось не до Майка: вдруге зі мною відбувається та сама прутня, й це уже схоже на тенденцію… чухають ріпу ґвинтові люди… Глузд затинається. Заклякає. Дає драла… Я починаю бачити щось незбагненне, але не очима, а так, ніби все це відбувається у мене в голові:
Інтер’єр. Занедбана квартира. Коридор. З кухні продирається сонце. Камера повільно описує неймовірні криві, рухається за траєкторією закумареної людини, яка щойно прокинулася. Миршавенький хлопець, докладаючи неймовір них зусиль, взуває мешту спиною до камери. Втрачає рівновагу й різко впирається розчепіреною долонею в плакат із портретом Боба Марлі. Випростується, щоби перевести дух і нагло зустрічається поглядом з очима портрета - із сумно – глибоким вогким хитруватим поглядом. Очі Марлі живі, Oh, yeah I’ve shоt the sheriff… Хлопець шокований цим раптовим відкриттям. На короткий час він навіть приходить до тями, але одразу йому робиться зле, настільки млосно, що в одній недошнурованій мешті він плентається до кімнати, - майже порожньої, залитої сонцем - гепається на канапу й відрубується. Йому сниться, що Джанніс хоче вбити якийсь масний бородань. Він кричить про це на вулицях, йому ніхто не вірить. Губну гармошку заливає дощ.
Здається, я знаю, звідки це припливло: колись на дев’яте травня - Місто, як завше, бикувало в очікуванні салюту - ми затусувалися на дах трансформаторної будки на Узвозі. Тієї, понад якою рясніли спітнілі дерева, розливали руберойдом прозору тінь, а на фасаді довгі роки донедавна красувалося виразне писало вугіллям: ВИТЯ ЦОЙ! ВАСЯ ХУЙ! Це було одне з наших улюблених місць - звідтам класно спостерігати за натовпом, пити пиво й гукати знайомих, які, напівнепритомні від спеки та інтоксикацій, сплавляються з натовпом у напрямку Контрактової. На Джанніс були джинси, розмальовані олійною фарбою, яка ще не просохла, та зелені плексигласові окуляри часів молодості її мами. Приблизно за годину ми вже мали компанію якихось панків та коктейль з вірменського портвейну, пива, горілки, марихуани й тупо колес теофедрину. Згодом Джанніс десь поділася. Невдовзі я та Шурочка - двійко опосумів - вирушили
Це - стовідсотково моє відчуття, зі мною таке траплялося навіть і не в натовпі: приміром, їдемо ми втрьох пізно ввечері в трамваї - Таня-сексі, Джанніс і я, а Джанніс безсоромно поїдає Танєчку очима. До честі Джанніс варто зауважити, що смак стосовно жінок вона мала вишуканий Tanya- sexy bujnyj parostok akseleratciji z такими сідницями, що…
O!o!o!o!-baby-baby-beiba’-the-all-peoples-in-the-tram-ves’- tramvaj-vtratyv-gluzd!-tcherez оblіpleni-розумієте! ОБЛІПЛЕНІ ЩІЛЬНО ВЕЛОСИПЕДНИМИ ШОРТАМИ-пружні-рухливі-диньки-сідниць-Tanya-a-a hirko platche - zagubyla mjatchyk - tyhsche, Tanetchka, ne platch, ne potone mjatch - М’ЯЧ ВОБШЕ НЕ ТОНЕ!… Все закінчується тим, що Джанніс й Таня смокчуться, мов навіжені, просто у вечірньому трамваї, - з усією можливою розкішною м’ясоїдною реалістичністю, - а мене плісне реальність, з якої мене викинуто, виплюнуто, виблювано. Він відчуває це і втрачає цікавість до стриптизерок. Починає запопадливо розшукувати в натовпі когось, хто принаймні похапцем звернув би на нього увагу. Таких немає. Він помічає дівчину, яка більше, ніж інші привертає до себе його увагу, притягує погляд. Йому здається, що це Джанніс. Водночас його починає шалено сушити. Прямує попри всі перепони до шинквасу, біля якого, до речі, знаходиться та дівчина, схожа на Джанніс. Це болісно повільний процес: кожен рух - неймовірне фізичне зусилля, підживлене збентеженістю й знівельоване сушняком. Занепокоєністю тим, що дівчина може зненацька розчинитися у натовпі, доки він дістанеться шинквасу. Жалюгідний липкий піт укриває його. Він прокидається від спраги та задухи. Яскраве лютневе сонце б’є просто у вічі крізь оголені шибки. У нього на грудях безцеремонно розсілася й миється кішка. Їхні очі зустрічаються, але він відводить погляд, тоскно втуплюється в стелю. У вухах лунає «мультяшний» голос Аліси: «Do cats eat bats? Do bats eat cats?». Несила поворухнутися, заплющує очі й уявляє мерзотного Стража. На дупі Стража - портрет Джанніс. Кінокамера рухається в бік підвіконня: попільнички, стоси паперів, недопалки, порожні коробки з – під цигарок, пожмакана брошурка Шеллі, книга Рея Бредбері, розкрита на оповіданні «Той, що заснув у Армагеддоні», перший том Кастанеди в яскравій суперобкладинці. Під ліжком валяється плеєр, який завжди працює. Він глухий (чи то німий) на одне вухо. З іншого вуха спіраллю виходить музика. Кльово, коли не треба щоразу тиснути на PLAY, - будь – коли втуляєш слухавки, й музика там… Subjunctive Mood… Час хмаринами скуйовдженого прядива валяється усюди в мовчазній оселі… Джанніс…
Не скажу, що я бачив усе це на кшталт фільму, видіння чи галюцинації - це було схоже на запопадливе пригадування вранці нічного сну: невідомо, навіщо ти так вперто пригадуєш те, що не має для тебе ані найменшого сенсу…
4. Креслення для маніяків
Неймовірно огидне світання з дикунською швидкістю виліплює простір. Сіро-жовтий. Лоботомія. Зашморг. Здається, що балкон прив’язаний до бильця, наче худоба, летюча корова Склісс - щоб не відлетів - «Хапайте, дебіли, свій спокій!».Виявляється, це - паперовий змій, схожий на ілюзію матової, наче електрична куля, велетенської кульбабки. Це - ранок.
– Як стало раптом тихо. І так добре! Так спокійно!
Вклякла у просторі ейфорія…
– А час збожеволів. Геть від рук відбився…
– Угум… - Холодний ледве забарвлений ніби-то-чай без цукру. Ковток пластмасового диму якоїсь огидної цигарки штибу Astor.
– Справді, щось із цим клятим часом тої…
– Що?
– …відбито певну кількість ґвинтокубів, прожито певну кількість людиноднів… ні… людиногодин… ні, ґвинтогодин на людинокубів… Тьху!… Здається у мене мозкова дуля у напрямку масної червоної риски під магічно бухгалтерським словом РАЗОМ!