Замість крові
Шрифт:
Я востаннє дивився на репродукцію автопортрета Джанніс, а репродукція автопортрета Джанніс мовчки дивилася на мене своїми божевільним застиглими зіницями обковбашеного лемура. І раптом, перед тим як остаточно зникнути в коридорі й втратити з поля зору крихітну Джанніс в кінці того коридору, я відчув щось схоже на поштовхи. Вони ледь сягали мене, ніби досить тверді й досить прохолодні повітряні хвилі - скеровані порухи якогось незрозумілого на Землі вітру. Ця безособова й відчужена сила походила від Джанніс, вона добиралася до мене, долаючи простір кімнати, доки я не відчув, що серце моє «віддихалося трохи, та й знову пішло». За серцем - дихання, а з диханням почало повертатися до тіла його самовідчування, а згодом - тепло. Потроху я повертався до стану теплокровної істоти.
Джанніс відійшла й сіла. Взялася за свої записи. А Дюбель дочитував першу частину свого безсмертного творіння.
7.
Щойно я отямився (а так добре було лежати й не рухатися, не помирати!), мозок одразу ж, стрімко набираючи обертів, знову запрацював у своєму патологічному режимі. Ніби нічого й не сталося. «Вона зробила це усвідомлено, - думав я, - навмисне? Чи це був спонтанний порух, неусвідомлена реакція її енергетичного тіла на пікову ситуацію? Чи змогла б вона повторити це будь-коли на чиєсь прохання, за власним бажанням, чи в разі потреби?». Знаючи, що Джанніс ніколи не захоплювалася жодними ритуальними цяцьками й забавками побутової магії а ля папюси, блавацькі усілякі etc й ніколи не належала до категорії піпєточних істеричних «відьом», усіх цих львівських демонічних дєвачок, я схилявся до другого варіанту. Себто її тіло, як це трапляється з нами усіма, знає набагато більше, аніж здатен осягнути й інтерпретувати мозок. Це була непідконтрольна осмисленню та аналізу реакція її тіла. Але це, виявилося, були ще тільки квіточки!
Поки я подумки мастурбував на цю смішну й нікчемну проблему, щось трапилося між Дюбелем та Джанніс. Джанніс весь цей час неодноразово гримала на Дюба, аби той врешті замовк і дав нам спокій. Коли я виринув зі своїх мисленнєвих метань, то побачив на його фейсі вираз побитої собаки, що має пронос: вона сере й сере і ніц не може з тим вдіяти, попри люті побої свого власника. Коли я остаточно повернувся у ситюейшн, у простір кухні, у «тут і зараз», Джанніс вже порпалася в холодильнику, розшукуючи фанфурик з розчином. В цій хаті холодильник так само, як у хаті Ципи, стояв у коридорі. Мене накрило справжнє De Ja Vue. Я достоту відчув усе, що відчувала Джанніс, я ладен заприсягтися, що ці відчуття були цілком тотожні тим, які я пережив колись на флеті Ципи, воліючи навздогінної дози!
– Джанніс, ти впевнена?
– спитав я її.
– Угу, - відчуженим голосом озвалася вона.
Оскільки я «з точністю до міліметра» відчував що з нею коїться, бо це був я сам декілька сотень днів тому, то знав: вона не відступиться. Джанніс не вміла штрикатися сама.
Намагатися закликати її до тверезої оцінки ситуації було б цілковитим безглуздям. Тому я сам втер їй другу дозу. Ми звикли безтямно заголювати руку, відкривати цинічно споду її сакральність– рефлекторний порух назустріч краплині ейфорії на кінчику голки. Бульбашки повітря в розчині - всього лише ґарантований фуфел, смерть від одного куба повітря - така ж сама байка, як, повторюю, й підсадка з першої вмазки; я колись (просто заради урізноманітнення методик експериментального суїциду) впаяв собі двадцять кубів повітря; єдине, чим відбувся - два дні рука від ліктю до пахви навпомацки нагадувала хрустку поролонову мочалку - мерзотне відчуття. Я постукав по машинці й підігнав розчин ( кастаньєти гральних костей - два кубики викидають дванадцять - струсни баян - пасадобль азарту…).Джанніс рефлекторно, безтямно закасала рукав, закотила, як очі, демонструючи, немов очні білки, білість руки. І я відчув раптом нудотну брутальність цього жесту, приголомшливу неохайність порухів плоті - блискавична, немов ґвинтовий прихід, мить дала мені розуміння того, що вмазка - інтимніша за секс! Ця безсоромність миттєвої незаперечної готовності огидніша за прилюдну дефекацію (хоча до названого моменту я мав цілком по-панківськи здорове ставлення до процесу чужої та своєї дефекації, навіть коли це відбувалося в наметі (подвиг Елама у Планерському), або за кафедрою в нічній університетській аудиторії (подвиг досить відомої зараз людини). Те, як Джанніс підставила мені руку (а як?! як?! хто з нас чинив інакше?! цей жест однаковий в усіх, мов у солдатів легіону смерті! Чи хтось ховався з баяном у шафі, мов той скелет?!)… ніби вона лягла посеред вулиці й по-сучому тупо розсунула ноги! Яка різниця, хто принесе Насолоду… У мене встав, вперся у бляшану джинсову стіну, член, коли я вмазував Джанніс, - у мить, коли пішов контроль; й досяг піку передоргазмової муки на останньому русі поршня, на останній краплі. Я висмикнув голку, але не скінчив.
Далі все відбувалося в якомусь дивному режимі підводної зйомки та швидкісного прокручування плівки. Джанніс повимикала все світло. Сіла поруч із Дюбом, який на ту мить вже приречено зісковзнув на підлогу. Я бачив якимось котячим зором все настільки виразно й природно, ніби все життя прожив, не здогадуючись про існування електричного світла. Дюбель хитнувся назустріч Джанніс порухом загіпнотизованої людини й вперся лобом в її чоло. Джанніс одним рвучким рухом опинилася верхи на Дюбелеві, стискаючи обома долонями його скроні. Вдруге з тієї миті, як намірДжанніс притяг мене на Сходи, я цілком реально відчув,
– але не було жінки. Й не було анічогісінько еротичного й взагалі, природного. Ані на мить ніщо не наштовхувало на думку про якісь сексуальні наміри Джанніс. Мене принаймні. На відміну від цього одуда. Мені навіть стало його шкода, тому що я бачив: за останню мить відносної зрозумілості ситуації він чекав від Джанніс поцілунку!
Наскільки законсервованою в своєму раціоналізмові людиною треба бути, щоб не відчути шкірою, усім єством цього назрівання чогось непередбачуваного, незрозумілого, непояснюваного! Того, що несло в собі іржавий смак, холодний запах, щільність атмосферного стискування, в’яжчання настільки швидкого та відчутного, електричних розрядів передчуття катастрофи. Я не знаю, що таке катастрофа… Для мене це - завжди щось блискавично миттєве, жаске й неочікуване: «Пиздець підкрався непомітно…» Мить відвертості безособової сили Всесвіту. Просто слово дуже містке… для мене… катастрофа… це вибух… але холодний… крижаний.
Вибух назрівав, як гроза. Наразі Джанніс лише почала глибоко ритмічно дихати… але я вже бачив між її та Дюбелевим сонячними сплетіннями зародок кульової блискавки…
– Пішли на канапу!
– молитовно прохрипів Дюбель.
Вмить вони опинилися на канапі. Джанніс - верхи на Дюбелеві. Я бачив, як його огортає та пронизує тваринний жах: в’їхав нарешті! Запізно! Джанніс міцно тримала його зап’ястя, щосили притискаючи до ліжка ці дурні чоловічі руки, які намагалися її пестити, й з кожним вдихом припадала своїм сонячним сплетінням до його сонячного сплетін- ня, й з кожним видихом рвучко виструнчувалася - ніби виштовхуючи з себе щось разом із повітрям у прочинену кватирку. Дюбель декілька разів поривався підвестися, шарпався й сичав, але крихкотіла та, наскільки я знаю, досить квола Джанніс вмить вкладала цього кремезного й сильного чоловіка на лопатки, навіть не припиняючи своїх маніпуляцій. Я бачив: те, що вона робить - процес спонтанний, незапрограмований, вона сама не тямить ані призначення, ані кінцевого результату цих дій. Начебто нею щось керувало, а сама вона й не тямила, що відбувається, навіщо.
– Ти хочеш трахатись?! Ти хочеш трахатись?
– ревнув Дюбель й раз у раз істерично повторював це, наголошуючи на слові «трахатись».
– Я тобі, блядь, зараз покажу «трахатись», мудило!
– раптом прогуділа Джанніс таким голосом, з таким тембром, що я ледь не втратив свідомість: це був не її голос! Жодної знайомої інтонації, ноти… Це був пиздець, а не голос! Я ніколи не повірив би у щось подібне, якби не почув сам! Коли читаєш про усіляких там медіумів та черевомовців, або таку пургу женуть різні ексцентричні мудозвони, поведені на різноманітних магічних заморочках, ніколи не віриш. Тебе нудить від дріб’язкового пафосу й дешевого драматизму усих цих «відьом» та «маґів» - реальних гемороїв, особливо для енергетично виснаженого на відходняках наркомана: «як остопизділи мені містичні бляді, обвішані восточною хуйньою»! (*Зноска - прим. Лесь Подерв’янський) .Єдина їхня мета - безглузді маніпуляції з до себе подібними. Я знаю одного такого Професора, блін, який прогружає мозки шизонутим німфеткам, використовуючи у свій хитровиїбаний тантричний спосіб всі їхні перлисто-рожеві свіжі отвори для зливу свого застарілого сифілісу. «Трансцендентальним тєлєгам» я не довіряв ніколи, попри те, що ніколи не був законсервованим раціоналістом, напевно, я просто створив культ абсолюту: чиста свобода сприйняття, безособовість усіх див цього світу. «Я не підозрював, яка дріб’язкова моя мрія. Я вважав, що осягнув найбільшу мрію мого покоління: я хотів бути чарівником. Таким було моє уявлення про славу. Ось заклик, заснований на всьому моєму досвідові: не будь магом, будь магією» - ці слова належать Ф.
– безсмертному Леонардовому другові - послання з дна божевільні, виразний шепіт крізь гамівку в безтямну, безнадійну людську ніч. Але…
Схоже, Дюбель спрутенів від грубого, майже чоловічого голосу Джанніс, схожого на гудіння зимового вітру в комині, не менше за мене («у тебе був голос, як у єнота!»). Принаймні він підкорився. Його просто паралізувало. Він більше не чинив фізичного опору - тільки промимрив ще кілька разів, напевне, не вірячи в те, що відбувається й намагаючись себе заспокоїти: «Досить ваших дитячих вистав з кривавими феєрверками! Хотіли мене вразити? Вразили, бля! Налякали до всирачки! Я вам вірю: існує всяка містична поїбень й потойбічна прутня! Пиздаті червоні спалахи - я в захваті! Відпусти мене! Ти вже продемонструвала свої здібності!»
Я не зрозумів, чому він гадає, що якусь прутню робимо з ним ми обоє, а не одна Джанніс. І які криваві спалахи малися на увазі? Я був переконаний в тому, що я - просто спостерігач. І майже переконаний в тому, що Джанніс впритул не бачить жодних червоних феєрверків так само, як і я. Я помітив, що вона, змучена, майже виснажена, неначе намагається - неусвідомлено - подолати якийсь бар’єр: щось не дає їй зупинитися й примушує до подолання.
– Годі! Класний атракціон! Я вже натішився! Відпусти!
– благально волав Дюбель, в його голосі бринів страх.