Замах на міражі
Шрифт:
В академмістечку, де міститься наша філія, є свій обчислювальний центр, гордістю й окрасою якого вважається Велика електронно-обчислювальна машина останньої моделі — ВЕОМ-6. Знаходиться вона в окремому залі. Таких машин не так-то й багато по країні. Та, крім неї, є й інші, трохи менші, і простіші, і повільніші. Всі вони не стоять без діла, оскільки обчислювальним центром послуговується не лише наш інститут, а й усі інші, розташовані у тому ж містечку, що потопає в зелені. Обслуговуються іноді й інші клієнти. Робочий час машини дорогий, особливо Великої, швидкодіючої. А я не такий багатий, щоб міг оплачувати його з власної кишені. Та коли б і зміг, однак поткнутися в наш обчислювальний
І я сумовито філософствував перед Іриною:
— Академік Арцимович якось сказав, що наука — найкращий спосіб задоволення цікавості окремих осіб за рахунок держави. Але, по-перше, чи можна ще називати нашу затію наукою? Поки що вона лише дилетантське захоплення. Крім того, державна установа, де я служу, явно не поділятиме моєї цікавості.
Ірина Сушко, затягуючись сигаретою, примружуючи довгі жорсткі вії, ліниво поцікавилась:
— Що, сумління гризе — задарма свій професорський оклад одержуєте?
— Ну, дійти до такого самокатування мені, припустимо, не дадуть, плуга перти примусять — консультації, реферати, наради всілякі… Проте не хочеться афішувати, що думаю впрягтися в інше ярмо.
— А я, схоже, і душею, і тілом з вами — від усіх пропозицій зараз відмовляюсь.
— Ціную таку відданість і караюся тим, що не можу забезпечити вас, Ірочко, гідним знаряддям праці. Нам, напевно, не варто мріяти про високопродуктивний комбайн, нам би простесеньку жниварочку-лобогрієчку. Не ясновельможну ВЕОМ, а якусь скромну, але безвідмовну М-4030.
— Я маю намір осідлати ЕО-1065.
Мені абсолютно нічого не говорив цей буквенно-цифровий код, я лише здогадувався, що за ним стоїть обчислювальна машина певної марки.
— Щось не чув про таку.
— Не дивно. ЕО — останнє слово третього комп’ютерного покоління.
— Третього! Вище рангом від ВЕОМ-б?!
— ВЕОМ, як вам відомо, друге покоління! Кращого у нас поки що нічого немає.
— І скільки ж таких машин у Москві?
— Можливо, тільки одна.
Я втупився в Ірину, як хлопчисько у штукаря, котрий щойно витягнув з циліндра живого зайця.
— Хто нас до неї допустить, Ірочко?
— Хлопці, які зараз з нею морочаться. Я їх трішки знаю.
— Розумію, знайомство — сила, але ж не така велика, щоб пробити нам вхід до такого унікального оракула. Навколо нього, напевно, міцна стіна охочих від найвпливовіших організацій, не до пари нам, убогим гуманітаріям.
— У тому-то й річ, нікого там ще нема. Заявок доки що не приймають.
— Ну?..
— Ну а випробувати на чомусь новоявленого оракула треба. Нехай його обкатають на нашій задачі. Жерцям оракула, гадаю, самим цікаво буде прикластися до замаху на Христа.
Я віддав належне Ірининій відвазі, хоч і не дуже вірив в успіх її авантюри.
Я просто не уявляв собі, якою діловою людиною стала колишня студенточка мехмату. Через кілька днів Ірина сповістила:
— Вирішено. Вам належить відвідати жерців з візитом ввічливості. Постарайтесь їм сподобатись.
У самісінькому центрі Москви є глухі, із запахом старовини закутки, куди долинає тільки сторонній гул великих вулиць, де мало перехожих, а всезнаючі водії таксі чухають потилицю, згадуючи, де ж знаходиться така набережна. А з цієї тихої набережної не видно Кремля тільки тому, що його затуляють стіни зовсім не висотних будівель.
Колись тут були соляні склади, потім підсобні приміщення однієї з найперших електростанцій столиці, нині давно вже недіючі, зараз тут обчислювальний центр, один з найбільших у місті. І обслуговує
Досі я бував в обчислювальних центрах, де високі вікна щедро пропускають сонце, пластикова розкіш, що аж випирає з усіх кутків. А тут інакше — похмура величність притаманна лише старим московським будинкам, зачовгані сходи, вузькі вікна, пробиті в грубих стінах, заставлені до того ж чималими кондиціонерами. У колишніх соляних складах тепер справно підтримується необхідна температура: інтелектуальні машини, вередливо-чутливі до найменшого охолодження і потепління. Самі машини працюють безшумно, зате постійно гудуть вентилятори і, здається, наче ти потрапив до виробничого цеху. Так воно і є насправді, тут обробляють, причому масово, поточним способом, інформацію. І кімнати на поверхах, освітлені лампами денного світла, справді дуже нагадують цехи якоїсь фабрики місцевого значення. Коло машин, що скоріше скидаються на холодильні шафи, звичайно товчеться чимало заклопотаного і далеко не завжди обтяженого ділом люду, — переважно це програмісти, які терпляче дожидають своєї черги (або розраховують проскочити її). У всіх невирішені термінові питання, кожен сподівається, що машина їх з’ясує.
Заповітна ЄС-1065 стояла в одній з таких темних кімнат. Тіснота тут не лише тому, що у колишніх соляних складах бракує приміщень — так воно і є, — але ще й тому, що апаратура має бути розміщена на певній, досить близькій відстані одна від одної. Виявляється, нам доведеться мати справу не з однією машиною. ЄС означає — єдина система, система декількох машин. Її основною, центральною частиною є електронний мозок, що складається з сотень тисяч мікроскопічних комірок. Саме в ньому й утворюється вихор імпульсів — так і ні, одиниця чи нуль у строго заданому порядку, мільйони разів на секунду. До нього підключено оперативні запам’ятовуючі пристрої, що зчитують перфокарти з дисків, друкують і т. д. і т. д. Всі вони об’єднані в єдине ціле. ЄС — компактний комбінат обчислення. За його допомогою, приміром, можна за невловиму мить — п’ять мілісекунд — відшукати потрібну цифру у довідковій бібліотеці з тридцяти двох томів обсягом двісті сторінок кожен. Швидкість і мудрість оракула тут майже рівнозначні.
Жерці і піфії оточували його — моторні хлопці у поношених светрах, різкуваті, самостійні на вигляд дівиці. Всі вони, навіть наймолодші з них, стикалися з усіляким — з трагічними аваріями величних енергосистем, яких навіть і не було насправді (але можуть статися), їм, напевне, доводилося пірнати у глиб атомного ядра, тасувати народонаселення земної кулі, прориватися в простори Всесвіту, а тому наша підготовка до вбивства Христа у сиву давнину для них, звичайно, цікава, але не більше.
За порадою Ірини я з усієї сили намагався сподобатись — тримався просто, та в простака не грав, дивувався досконалості машини, але дав зрозуміти, що тямлю у комп’ютерах, не соромився розпитувати, сам розказував, чому раптом зрадив фізику, які саме таємниці історії намагаюсь вивідати. І, здається, домігся, що незначний інтерес жерців переріс у відверту зацікавленість… Потім ми зійшли вниз до керівника обчислювального центру — без його дозволу доступитися до заповітної ЄС неможливо. Ірина заздалегідь з ним про все вже домовилась. Головний жрець був лише трохи старший за підвідомчих йому жреців, ще не обріс начальницькими замашками і тому зустрів нас доброзичливою усмішкою… Одне слово, все вийшло якнайкраще.