Замогильні записки

де Шатобріан Франсуа Рене

8

Ніагарський водоспад. – Гримуча змія. – Я падаю у прірву

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Я провів два дні в індіанському селищі, звідки написав ще одного листа панові де Мальзербу. Індіанські жінки робили різну роботу; немовлята їхні лежали у плетених колисках, підвішених до гілок товстого пурпурного бука. На траві блищала роса, з лісу віяло пахощами; місцевий бавовник, розкриваючи свої коробочки, був схожий на білі троянди. Вітерець ледве помітно коливав шари повітря; матері час від часу підходили поглянути, чи сплять діти і чи не розбудили їх птахи. Від селища до водоспаду було три чи чотири льє: нам, моєму провідникові й мені, знадобилося стільки ж годин, щоб туди добратися. Стовп пари, помітний за

шість миль, указував місце падіння води. Серце моє билося від радості, змішаної із жахом, коли я входив у ліс, що приховував од моїх очей одне з найвеличніших видовищ, подарованих людині природою.

Ми спішилися. Ведучи коней за повід, ми пробралися через вересові хащі і вийшли на берег річки Ніагари, кроків на сімсот-вісімсот вище водоспаду. Я продовжував іти вперед, але провідник схопив мене за руку; він зупинив мене майже біля води, що мчала, як стріла. Вона не вирувала, вона котилася до урвища суцільною масою; ревіння спадаючої води лише відтіняло її мовчання перед падінням. Святе Письмо часто порівнює народ з великими водами; тут перед моїми очима постав народ умираючий, який, позбувшись голосу і життєвих сил, спадав у безодню вічності.

Провідник усе ще тримав мене за руку, бо потік, можна сказати, притягував мене до себе і викликав несвідоме бажання кинутися у воду. Я дивився то вгору за течією, на берег, то вниз за течією, на острів, біля якого вода, розділившись на два рукави, раптом зникала, немов розчиняючись у небі.

Провівши чверть години в замішанні й німому захопленні, я пішов до водоспаду. У «Досліді про революції» і «Атала» я описав його. Тепер до водоспаду ведуть широкі дороги; на американському і на англійському берегах відкриті готелі, побудовані млини та фабрики.

Неможливо передати думки, що охоплювали мене, коли я побачив такий піднесений хаос. На початку моїх днів навколо мене простягалась пустеля, і мені довелося вигадати героїв, щоб скрасити мою самоту; я видобув з власного єства людей, яких носив у собі, але не знаходив поруч. Так я оселив Атала і Рене – втілений смуток – на берегах Ніагарського водоспаду. Щ'o водоспад, який вічно скидає свої води перед байдужим лицем землі і неба, якщо поряд немає людини з її покликанням і прикрощами? Споглядати ці пустельні води і гори, коли ні з ким поговорити про це величне видовище! Річки, скелі, ліси, водоспади – і все це мені одному! Дайте душі подругу, тоді і різнобарвні шати пагорбів, і свіжий подих хвилі – усе переповнить її захопленням; денний шлях, солодкий вечірній відпочинок, плавання по водах, сон на моховитій землі – усе викличе із серця якнайглибшу ніжність. Я оселив Велледу на армориканських берегах, Цимодоцею – під афінськими портиками, Бланку – в залах Альгамбри. Олександр скрізь, де ступала його нога, будував міста; а я скрізь, де поневірявся, залишав мрії. Я бачив альпійські водоспади з їх сарнами і піренейські водоспади з їх дикими козами; я не піднімався до верхоріччя Нілу і не бачив його урвищ; я не говоритиму про блакитні стрічки Терні і Тіволі, дивовижні пасма руїн, що надихали поета:

Et praeceps Anio ас Tiburni lucus.Аніо прудкий, і Тібурна гаї [24] .

Ніагара затьмарює все. Я споглядав водоспад, який відкрили Старому Світу не нікчемні мандрівці на кшталт мене, але місіонери, які, шукаючи самотності в ім’я Бога, падали ниць, побачивши дива природи, і, приймаючи муки, славили божий світ. Наші священики вітали прекрасні землі Америки й освятили їх своєю кров’ю; наші солдати билися врукопашну на руїнах Фів і воювали в Андалусії: геній Франції твориться сукупною могутністю наших воїнів і наших вівтарів.

24

Горацій. Оди, I, 7, 13; пер. А. Содомори.

Я стояв, намотавши повіддя мого коня на руку; в кущах зашурхотіла гримуча змія. Зляканий кінь став дибки і шарахнувся у бік водоспаду. Я не встиг висмикнути руку; кінь, лякаючись

усе дужче, потягнув мене за собою. Його передні ноги вже одірвалися од землі; лише напруження крижів утримувало його від падіння у прірву. Мене чекала неминуча смерть, але тут тварина із-за страху перед новою небезпекою відскочила назад. Якби я розпрощався із життям у канадських лісах, з чим постала б моя душа перед вищим суддею: із жертвами, добрими справами, чеснотами батьків Жога і Лаллемана чи з марними мріями та нікчемними химерами?

Мої нещастя на Ніагарі цим не скінчилися: дикуни сплели з ліан драбину, щоб спускатися до води, але вона обірвалася. Мені кортіло поглянути на водоспад знизу вгору, і я, не слухаючи провідникових умовлянь, почав спускатися схилом скелі. Незважаючи на ревіння води, що вирувала піді мною, я не втратив розуму і спустився майже донизу. Коли до кінця залишилося футів сорок, я опинився на голому прямовисному схилі, де не було за що вхопитися; я повис над обривом, учепившись рукою за останній корінь і відчуваючи, як пальці мої розтискаються під вагою мого тіла; мало знайдеться людей, що пережили такі хвилини. Рука моя втомилася, я відпустив ліану і полетів униз. Мені неабияк пощастило: я гепнувся на кам’яний виступ і не тільки не розбився, а й майже не поранився; я лежав за півкроку від прірви, але не впав у неї; проте, коли мене почали пробирати холод і вогкість, я помітив, що відбувся не так дешево: моя ліва рука була зламана вище ліктя. Провідник, що дивився на мене згори і бачив моє скрутне становище, побіг по дикунів. Вони підняли мене на вужівках стежкою видри й однесли в селище. Перелом у мене був простий: для одужання вистачило двох планок та доброї пов’язки.

‹Життя в індіанській хатині; чотирнадцятирічна індіанка Мила; відступ про історію Канади›

11

Колишні французькі володіння в Америці. – Шкодування. – Пристрасть до минулого. – Лист Френсіса Конінґхема

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Кажучи про Канаду і Луїзіану, розглядаючи старі карти і бачачи великі землі, що належали колись французам, я не міг збагнути, як уряд моєї країни міг кинути напризволяще ці колонії, які сьогодні напевно стали б для нас невичерпним джерелом багатства.

Від Акадії і Канади до Луїзіани, від гирла річки Святого Лаврентія до гирла Міссісіпі територія Нової Франції оточувала ту, де розташовувалась конфедерація тринадцяти перших штатів: одинадцять інших, разом з округом Колумбія, землями Мічиґану, Північного Заходу, Міссурі, Ореґону та Арканзасу, що їх віддали англійці й іспанці, наші наступники в Канаді і Луїзіані, Сполученим Штатам, належали або могли б належати нам. Мешканці території, обмеженої на північному сході Атлантичним океаном, на півночі Полярним морем, на північному заході Тихим океаном і російськими володіннями, на півдні мексиканською затокою – а це понад дві третини Північної Америки, – визнали б французькі закони.

Боюся, як би Реставрація не занапастила себе ідеями, протилежними тим, які я висловлюю тут; пристрасть до минулого, пристрасть, з якою я невпинно борюся, була б простима, якби поверталася проти мене одного, позбавляючи мене монаршої ласки; але вона загрожує безпеці трону.

У політиці неможливо стояти на місці; доводиться йти вперед разом з людським розумом. Віддамо належне величі часу; озирнемося з повагою на минулі сторіччя, освячені пам’яттю про наших батьків та їхні останки, але до минулого немає вороття; ми пішли далеко вперед, і, якби ми спробували повернути ці часи, вони б розвіялися, як дим. Розповідають, що близько 1450 року капітул собору Богоматері в Ахені вирішив відкрити гробницю Карла Великого. Імператор сидів на золотому стільці і тримав у кістлявих руках Євангеліє, написане золотими літерами; перед ним лежали скіпетр і золотий щит; поряд – Весела подруга в золотих піхвах. На ньому була імператорська мантія. Голову, яка завдяки золотому ланцюгу трималася прямо, огортав, закриваючи те, що колись було лицем, саван і вінчала корона. Та досить було доторкнутися до примари – і вона розсипалася в порох.