Замогильні записки
Шрифт:
В Америці от-от з’явиться хризогенна [30] аристократія з її любов’ю до відзнак та пристрастю до титулів. Звичайно вважається, що в Сполучених Штатах усі рівні: це зовсім не так. Існують гуртки, члени яких зневажають один одного і один з одним не знаються; господарі інших салонів перевершують чванством пихатих німецьких князів у шістнадцятому коліні. Ці знатні плебеї прагнуть кастовості, обравши за напрям рух навспак по шляху просвітництва, що зробило їх рівними і вільними. Знаходяться серед них такі, які говорять тільки про своїх предків, гордих баронів, що напевно були незаконнонародженими соратниками Вільгельма Завойовника, позашлюбного сина герцога Нормандського. Предмет гордості цих людей – герби лицарів Старого Світу, прикрашені зміями,
30
Багата (неологізм Шатобріана від грец. хризо – золото).
Величезна різниця у статках – ще більш серйозна загроза духові рівності. Серед американців є такі, що мають один чи два мільйони доходу; отже, янкі з вищого світу вже не можуть жити, як Франклін: справжній джентльмен, знудившись своєю молодою вітчизною, приїжджає до Європи за старовиною; подібно до англійців – диваків і меланхоліків – він подорожує Італією, зупиняючись на нічліг у заїжджих дворах. Ці гультяї-нероби з Кароліни або Вірґінії купують руїни абатства у Франції і розплановують у Мелені англійські парки з американськими деревами. Неаполь постачає Нью-Йорку співаків і парфумерів, Париж – моди та комедіантів, Лондон – грумів і боксерів: екзотичні радощі, від яких життя у Сполучених Штатах не стає веселішим. Задля розваги там стрибають у Ніагарський водоспад під оплески п’ятдесяти тисяч плантаторів, напівдикунів, яких може розсмішити хіба що смерть.
Але найдивовижніше полягає в тому, що одночасно з нерівністю у доходах, що випліскується назовні, та появою аристократії зовнішнє прагнення до рівності примушує промисловців і землевласників приховувати розкіш, приховувати багатства зі страху бути вбитим сусідами. Американці не визнають виконавчої влади; вони запросто виганяють тих, кого самі обрали, і замінюють їх новими виборними. Це анітрохи не порушує порядку; зневажаючи демократичні теорії та закони, американці визнають демократію на практиці. Духу сімейщини майже не існує: батьки вимагають, щоб усяка дитина, здатна працювати, літала, подібно до пташеняти, що оперилося, на власних крилах. З цих поколінь, які раннє сирітство навчає самостійності, та емігрантів, що приїжджають з Європи, утворюються кочові співтовариства, які відкривають землі, риють канали і, ніде не осідаючи, усюди насаджують дух підприємництва; вони закладають будинки в пустелі для тимчасового власника, який пробуде там усього кілька днів.
У містах панує холодний, жорстокий егоїзм; піастри і долари, банківські квитки та срібло, підвищення і зниження курсу акцій – от і всі теми для розмов; здається, ніби ти потрапив на біржу або до прилавка великого магазину. Надзвичайної грубизни газети заповнені діловими повідомленнями або брутальними плітками. Чи не підпали мимоволі американці під владу клімату, де рослинна природа, здається, пограбувала решту природи, увібравши в себе всі живі соки, – влада, існування якої багато видатних умів хоча й оспорюють, але все-таки остаточно не скидають з рахунку? Слід було б з’ясувати, чи не виснажила цивілізована свобода дочасно сили американців, як виснажив сили росіян цивілізований деспотизм?
Загалом і в цілому Сполучені Штати справляють враження не метрополії, а колонії; у них зовсім немає минулого, звичаї ж їх народжені законами. Ці громадяни Нового Світу зайняли своє місце серед народів світу тоді, коли політичні ідеї переживали піднесення: зрозуміло, чому вони перероджуються надзвичайно швидко. Міцне суспільство їм, здається, не судилося, бо, з одного боку, окремим особам тут усе надзвичайно легко набридає, з другого ж боку, ніхто не схильний до осілості, і всіма володіє пристрасть до зміни місць, адже в країні, де всі мешканці безперестанку мандрують, ні в кого не буває надійної домівки. Американці борознять океани і дотримуються передових поглядів, так само нових, як і їхня країна: схоже, Колумб заповів їм не так створювати нові світи, як відкривати
7
Повернення до Європи ‹…›
Повернувшись, як я вже сказав, з пустелі до Філадельфії і поспішно занотувавши дорогою те, що я зараз вам розповів, як говорить лафонтенівський старий, я не знайшов переказних векселів, на які розраховував; так почалася грошова скрута, що переслідувала мене все життя. Багатство і я не злюбили одне одного з першого погляду. Геродот пише, що деякі індійські мурашки збирають гори золота; Афіней стверджує, що сонце дало Геркулесові золотий корабель, щоб він зміг дістатися острова Еріфія, володіння Гесперид: хоч я також мурашка, я не маю честі належати до великої індійської сім’ї; хоч я і мореплавець, я завжди плавав на хвилях не інакше як у соснових човнах. На такому судні я й прибув з Америки назад до Європи. Капітан дозволив мені плисти в кредит, 10 вересня 1791 року разом з кількома моїми співвітчизниками, які з різних причин поверталися до Франції, я зійшов на корабель. Він плив до Гавра.
‹Плавання через Атлантику; корабель трохи не сідає на мілину в Ла-Манші, але врешті-решт щасливо прибуває до Гавра›
2 січня 1792 року я знову ступив на рідну землю, якій призначено було невдовзі знову захитатися під моїми ногами. Я привіз із собою не ескімосів з полярних широт, а двох дикунів невідомого племені: їх звали Шактас і Атала.
Книга дев'ята
Переглянуто в грудні 1846 року
1
Я зустрічаюся в Сен-Мало з матусею. – Революція йде вперед. – Моє одруження
‹Перші враження від революційної Франції: спалені замки та розорені маєтки›
Матуся і вся рідня зустріли мене ніжно, журилися ж лише через те, що я повернувся невчасно. Мій дядько, граф де Беде, мав намір разом з дружиною і доньками виїхати на острів Джерсі. Мені необхідно було роздобути грошей, щоб приєднатися до армії принців. Подорож до Америки поглинула частину мого статку; зі скасуванням феодальних прав моя частка молодшого сина стала зовсім мізерною; вступ до Мальтійського ордену так само не віщував мені вигод, адже майно духівництва перейшло до рук народу. Цей збіг обставин став передумовою найважливішої події у моєму житті; щоб дати мені можливість піти на смерть заради справи, мені байдужої, мене одружили.
У Сен-Мало на спочинку жив пан де Лавінь, кавалер ордена Святого Людовіка, колишній комендант Лор’яна. Коли граф д’Артуа відвідав Бретань і потрапив до Сен-Мало, він гостював у його будинку: зачарований привітним господарем, принц обіцяв йому зробити все, що той попросить.
Пан де Лавінь мав двох синів: один одружився на мадемуазель де ла Пласельєр. Дві доньки, що народилися від цього шлюбу, рано залишилися круглими сиротами. Старша вийшла заміж за графа дю Плессі-Парско, капітана корабля, сина й онука адміралів, який нині й сам став контр-адміралом, кавалером ордена Почесного легіону і командувачем гардемаринами в Бресті; молодша жила у діда. На той час, коли я повернувся з Америки до Сен-Мало, їй було сімнадцять років. Вона була білошкіра, тендітна, тонка і дуже вродлива; світле, хвилясте від природи волосся вона, як маленька, носила розпущеним. Її статки оцінювали в п’ятсот чи шістсот тисяч франків.
Мої сестри забрали собі в голову одружити мене з мадемуазель де Лавінь, яка дуже прихильно ставилася до Люсіль. Перемовини велися без мого відома. Я бачив мадемуазель де Лавінь разів три або чотири, не більше; я здалека упізнавав її по рожевій шубці, білому платтю і світлому волоссю, розмаяному вітром, коли приходив на берег, щоб насолодитися обіймами морської хвилі – найулюбленішої моєї коханки. Я не відчував у собі жодних якостей, належних чоловікові. Всі мої ілюзії були живі, ніщо в моїй душі не згасло: подорож тільки додала мені сил. Мене хвилювала муза. Люсіль любила мадемуазель де Лавінь і сподівалася, що цей шлюб принесе мені незалежний стан. «Ну що ж!» – сказав я. Людина суспільна в мені непохитна, а приватна – поступлива, тож задля уникнення хвилинних неприємностей я готовий закабалити себе на весь свій вік.