Замогильні записки
Шрифт:
О четвертій годині ранку війська князя фон Вальдека припинили стрілянину; ми вирішили, що місто здалося; нічого схожого: брама не відчинилася, і нам довелося подумати про відступ. Після важкого триденного переходу ми повернулися на свої позиції.
Князь фон Вальдек наблизився до міського рову і спробував перебратися через нього, сподіваючись, що несподівана атака змусить Тіонвіль здатися: ми все ще думали, що місто роздирають розбрати, і спокушалися думкою про те, як місцеві роялісти відкриють принцам браму. Австрійці вели стрілянину, покинувши укриття, і втратили багато людей; князеві фон Вальдеку відірвало руку. А в той час, коли під стінами Тіонвіля люди втрачали краплі крові, в паризьких в’язницях кров лилася струмками; моїй дружині та сестрам загрожувала набагато більша небезпека, ніж мені.
16
Зняття облоги. – Вступ до Вердена. ‹…›
Ми зняли облогу Тіонвіля і рушили до Вердена, який 2 вересня здався союзникам. Лонгві, батьківщина Франца фон Мерсі, впав 23 серпня. Весь шлях Фрідріха Вільгельма було прикрашено гірляндами та вінками.
Серед мирних трофеїв я помітив прусського орла, що вінчав укріплення, які збудував Вобан: утім, йому не судилося залишитися там надовго; що стосується квітів, то вони мусили скоро зів’янути разом з тими безневинними створіннями, які їх зібрали. Одним з найкривавіших злочинів Терору стала страта верденських дівчат.
«Чотирнадцять юних верденок неймовірної чистоти, – пише Ріуфф, – схожі на непорочних дів, прибраних для народного святкування, зійшли на ешафот. Всі вони стали жертвами ката на світанку свого життя. Жіноче коло після їх смерті нагадувало куртину, на якій буря вибила всі квіти. Це варварство завдало нам такої великої туги та відчаю, якого я ніколи не бачив».
Верден знаменитий страдницями. Як розповідає Григорій Турський, Деотерія, щоб захистити свою доньку від переслідувань Теодеберта, посадила її у візок, запряжений двома незагнузданими волами, і пустила в Маас. Підбурювачем вбивства верденських дівчат був віршомаз-царевбивця Понс із Вердена, ненависник рідного міста. Понад усяке розуміння, скільки посіпак Терору вийшло з тих вигадників-трударів з «Альманаху муз»: хвороблива пихатість посередностей породила стільки ж революціонерів, скільки їх породило вражене самолюбство калік і виродків: бунтують убогі душею і тілом. Понс кинджалом намагався додати гостроти своїм стертим дотепам. Мабуть, з поваги до грецьких традицій поет пригощав богів лише кров’ю непорочних дів: за його пропозицією Конвент заборонив судити вагітних жінок. Крім того, Понс скасував смертний вирок пані де Боншан, удові уславленого вандейського генерала. Гай-гай! усі ми, роялісти, які возз’єдналися з принцами, спізнали мінливості Вандеї, не зазнавши її слави.
‹Відступ з Вердена; Шатобріан захворює на віспу›
Книга десята
‹Разом з армією Шатобріан добирається до Намюра, а потім до Брюсселя, де бачиться з братом, який за порадою Мальзерба збирається повернутися до Франції›
3
‹…› Зникнення рідних і друзів. – Гіркота старіння. – Я вирушаю до Англії. ‹…›
‹Шатобріан дістається острова Джерсі, що належить Англії, і перебуває кілька місяців у домі дядька з материного боку «між життям і смертю» – у лихоманці›
Покровителем французьких біженців на Джерсі був пан де Буйон: він відмовив мене від наміру їхати до Бретані, бо я був дуже слабкий, щоб жити в печерах і лісах; він порадив мені перебратися до Англії і там спробувати знайти постійну службу. Засоби в мого дядька починали вичерпуватися, йому все важче ставало прогодувати велику родину; він був змушений послати сина шукати щастя до Лондона. Щоб не бути тягарем панові де Беде, я вирішив не турбувати його далі своєю присутністю.
Тридцять луїдорів, що їх матуся надіслала мені з Сен-Мало з контрабандистами, дали мені можливість здійснити свій план, тож я замовив собі місце на пакетботі до Саутгемптона. Прощання з дядьком глибоко зворушило мене; він піклувався про мене, доглядав з батьківською любов’ю; з ним було пов’язано небагато щасливих митей мого дитинства; він пам’ятав усе, що я любив; обличчям він трохи скидався на мою матусю. Я покинув цю чудову жінку, якої мені не судилося побачити знову, я покинув сестру Жюлі та брата, покинув, як потім з’ясувалося, назавжди; тепер мусив покинути дядька: ніколи більше не довелося мені милуватися його сяючим обличчям. Усі ці втрати спіткали мене за кілька місяців, адже смерть близьких настає для нас не тоді, коли вони помирають, а тоді, коли ми назавжди розлучаємося з ними.
Якби ми могли сказати часові: «Зажди!» – ми зупинили б його в час насолоди; але якщо це неможливо, не будемо зволікати, поспішімо покинути цю землю, перш ніж покинуть нас назавжди друзі, перш ніж минуть роки, за словами поета, єдино гідні життя: vita dignior aetas [32] . Те, що зачаровує в пору любові, у пору сирітства викликає біль і жаль. Ви вже не чекаєте настання радісних весняних місяців; можливо, ви їх навіть побоюєтеся: птахи, квіти, погожий квітневий вечір, чудова ніч, що почалася з першим
32
Хочу, щоб ти зацілів, – тобі іще жити годиться (лат.; Верґілій. Енеїда, IX, 212; пер. М. Білика).
‹Шатобріан відпливає до Саутгемптона й дістається Лондона›
5
Пельтьє. – Літературні праці. – Дружба з Енганом. – Наші прогулянки. – Ніч у Вестмінстерському соборі
Пельтьє, автор Domine salvum fac Regem [33] та головний редактор «Діянь апостолів», продовжував у Лондоні свою паризьку справу. Не сказати, щоб він мав занадто багато пороків, та його серце точив хробак дрібних, але невиправних вад: безбожник, гульвіса, що заробляє купу грошей і одразу ж їх проциндрює, одночасно слуга законної монархії і посол негритянського короля Крістофа при дворі Георга III, він відписував дипломатичні депеші панові графу де Лимонаду, одержував жалування цукром і витрачав його на шампанське. Цей духовний брат пана Віоле, що награвав революційних пісень на крихітній скрипочці, прийшов до мене і як бретонець бретонцеві запропонував свої послуги. Я розповів йому про задум свого «Досвіду»; він схвалив мій замір. «Це буде чудово!» – вигукнув він і домовився про помешкання для мене зі своїм друкарем Бейлі, який розпочне друкувати книгу у міру її написання. Книгар Дебофф займеться її продажем; сам Пельтьє гучно сповістить про новинку у своїй газеті «Амбігю», а відтак можна буде проникнути й до лондонського «Французького кур’єра», редактором якого невдовзі стане пан Монлозьє. Пельтьє не сумнівався: він запевняв, що виклопоче мені хрест Святого Людовіка за облогу Тіонвіля. Мій Жиль Блас, високий, худий, невгомонний, з напудреним волоссям і великою залисиною, що вічно кричить і регоче, збиває набакир свого круглого капелюха, бере мене під руку і веде до друкаря Бейлі, де за гінею на місяць запросто винаймає мені кімнату.
33
Боже, врятуй короля! (лат.)
Майбутнє переді мною відкривалося блискуче, але як до нього дожити? Пельтьє роздобув мені переклади з латині та з англійської; вдень я гнув спину над цими перекладами, вночі – над «Історичним досвідом», до якого включив частину своїх подорожей та мріянь. Бейлі постачав мене книгами, але я не міг пройти спокійно повз старі томи, розкладені на лотках, тож нерозважно витрачав на них свої шилінги.
Я заприязнився з Енганом, якого вперше побачив на пакетботі, що віз мене на Джерсі. Учений і літератор, він таємно писав романи, уривки з яких мені читав. Він оселився поблизу Бейлі, в кінці вулиці, що вела до Холборну. Щоранку о десятій ми разом снідали, розмовляючи про політику, а найчастіше – про мої праці. Я розповідав йому, наскільки виросла за ніч будівля «Досвіду», яку я зводив; потім я повертався до своєї денної роботи – перекладів. Ми знов зустрічалися в маленькому кабачку за обідом, що коштував нам по шилінгу з кожного; звідти ми йшли в поля. Нерідко бувало, що ми гуляли й поодинці, передусім тому, що обидва любили поринати в мрії.
Тоді я простував до Кенсинґтона або до Вестмінстера. Кенсинґтонський парк подобався мені; я блукав його пустинною частиною, тим часом як частина, прилегла до Гайд-парку, наповнювалася безліччю пишно вбраних людей. Відмінність моєї бідності з чужим багатством, моєї самоти з багатолюдністю натовпу тішила мене. Я здалека проводжав молодих англійок поглядом, перебуваючи в полоні того смутного потягу, який почував до моєї сильфіди в часи, коли, наділивши її всією красою, яку змогла породити моя нестримна фантазія, ледь зважувався підвести очі на своє творіння. Мені здавалося, я стою на порозі смерті, і це додавало таємничості світу, який я готувався покинути. Чи зупинився хоча б раз чий-небудь погляд на чужоземцеві, що сидів біля підніжжя сосни? Чи відчула хоч яка з красунь незриму присутність Рене?