Замок у Карпатах
Шрифт:
Це був один з тих мандрівних торговців, що швендяються скрізь зі своїм крамом. Можна їх зустріти по містечках, по селах і на найбільш відлюдних шляхах. Порозумітися з ними легко, бо вони говорять всякими мовами. Чи цей був з Італії, Німеччини чи Волощини? — ніхто того не міг знати, видно було тільки, що це жид, високий, худий, з закарлюченим носом, рідкою борідкою та живими очима.
Він продавав окуляри, годинники, термометри, барометри й інші метри. Те, що не вміщалося в його наплечнику,
Видно, що жид трохи злякався вівчаря й тому не поздоровив його перший. Щойно, коли Федь закликав його, він підійшов ближче й мішаючи румунську та слов’янську мови, заговорив:
— Здорові були, що чувати?
— Дякую, як звичайно.
— Погода нині була гарна, дякувати Богу.
— Але завтра буде дощ.
— Що кажете? Дощ? — закликав жид. — Хіба ж у вашому краю паде дощ, коли нема хмар?
— Вночі надтягнуть хмари… ось, відтам… о, з тої сторони.
— По чім ви це пізнаєте?
— По вовні овець, що суха й настовбурчилася, мов віхоть.
— О, то зле для тих, що мандрують.
— Але тим ліпше буде тим, що сидять у хаті.
— Маєте свою хату?
— Ні.
— А ви жонаті?
— Ні.
Тепер почав випитувати Федь, бо така вже в селі була звичка, що кожного стрічного треба випитати.
— Відки йдете?
— З Германштату.
Германштат — це одно з найбільших міст Залісся. Перейшовши його, входимо вже в долину Угорської Солі, що пливе аж до замку Петрошень.
— А куди Бог провадить?
— До Кольошвару.
Щоб дійти до Кольошвару, треба зійти в долину ріки Марош; потім перейти Карльсбург і податися в Бігарські гори. Це була дорога більш двадцяти миль.
Вівчар поглянув на крам жида з цікавістю, хоч, по правді, не було там ані одної порядної речі, але для Федя було це все нове й цікаве, він не знав, до чого служать усі ті рурки та годинники. Тим часом жид почав хвалитися, що він представник фірми “Сатурн і Спілка” та що його товар славний на весь світ.
— Чуєте, — відізвався Федь, витягаючи руку, — що це за калатала теліпаються на вашому ремені, мов пальці мерця?
— О, це дуже й дуже пожиточна річ. Вона всім потрібна, — відповів жид.
— Всім? — здивувався Федь. — Навіть і вівчарям?
— Навіть і вівчарям.
— А це що? — спитав знову Федь.
— Котре? Це? — заговорив жид, показуючи Федеві термометр. — Це покаже вам, коли є зимно, а коли гарячо.
— О, мої любі, я це сам найліпше знаю, пріючи під кожухом, або дзвонячи зубами в сірачині.
Видно було наглядно, як мало досі цікавився Федь науковими винаходами.
— А це що за дивний годинник? — спитав за хвилину знову, показуючи
— Це не годинник, це такий прилад, що показук, яка буде погода, чи буде дощ, чи гарно…
— Справді?…
— Справді.
— А йдіть з тим! Я не купив би того, хоч би це коштувало лише один крейцар. Чи. ж я не знаю, яка буде погода вже на добу наперед, як лише гляну на верхи? Подивіться, ось ті хмарки там коло сонця, це дощ на завтра.
І справді, Федь, великий знавець хмар і верхів, не потребував барометра.
— То, може, купите годинник? — питав далі продавець.
— Годинник? Я маю годинник на небі. Сам ходить і не треба його накручувати. Послухайте лиш, любі: коли він стане над оцією горою, то це полуднє, а коли дійде до цього провалля, то це шоста вечором.
— Ах, — бідкався жид, — коли б я мав лише таких покупців, як ви, то я умер би з голоду. Направду нічого вам не потрібно?
— Нічого.
І вівчар, піднявши костур, хотів уже йти. Враз побачив ще щось на шлийці жида і спитав:
— А до чого здалася ця рура?
— Це не рура.
— А що?
— Це люнета, — відповів жид. — Вона побільшує предмети п’ять до шість разів, або їх приближує до вас, що на одно виходить.
Зацікавлений Федь взяв люнету в руку й приглядався їй уважно. Поглянув на шкло, обернув її кілька разів і розкрутив.
Вкінці спитав:
— Люнета?
— Так. Ще й яка знаменита. Крізь неї будете бачити далекі предмети, мов на долоні.
— О, я й так добре бачу. Коли повітря чисте, то порахую всі скелі на обрію й бачу найменше деревце на Вулькані.
— Що кажете?
— Те, що чуєте. Це роса скріплює так мої очі, бо сплю під голим небом.
— Що… роса? Вона може хіба пошкодити на очі.
— Але не вівчарські…
— Вірю, що маєте добрий зір, але крізь мою люнету видно ще дальше, як найкращими очима, — говорив жид, прикладаючи люнету до очей.
— І справді видно щось крізь цю цівку?
— Певно, що видно. Попробуйте!
— Хто? Я?
— Так.
— А це нічого не коштує?
— Нічого! Хіба що захочете мати цю люнету.
Заспокоєний Федь узяв люнету й, прищуривши ліве око, приклав її до правого.
Спершу подивився на гору Вулькан, потім повернув люнету в сторону Плазів, вкінці зупинився на селі Верст.
— Так. Справді краще видмо… Бачу дорогу в селі… Пізнаю людей… О, лісничий вертається з лісу з рушницею на рамені…
— Я ж казав вам! — завважив жид.
— Так… так… ваша правда. Лісничого виразно бачу. Але що це за дівчина в червоній спідниці, що вийшла з хати Кольца йому назустріч?
— Дивіться добре, а зараз пізнаєте…