Замок у Карпатах
Шрифт:
Нікого.
За якийсь час війт, учитель, доктор, вівчар, лісничий і всі інші гості вийшли з корчми, а Йосько замкнув за ними двері на два замки.
Тої ночі всі мешканці Версту не спали спокійно й добре забарикадовувалися в своїх хатах…
Над селом запанував страх.
V
На
По вчорашніх незвичайних пригодах ціле село ходило, мов запаморочене. Люди говорили пошепки. Ходили чутки, що кілька циганських родин покинуло село. Всі були переконані, що вчора вечір у Йоська чорт говорив, а його голос чуло з п’ятнадцять, а може й більше людей. І це було ясне, що лісничого жде загибель, як тільки піде до замку.
Але молодий лісничий не відступав від свого наміру, хоч як Марійка не побивалася й просила його навколішках, щоб тепер саме перед їхнім весіллям не наражував свого життя.
Але лісничий був упертий і нічого не помогли ані сльози Марійки, ані переконування приятелів; він сказав, що піде до замку, хоч би мав і не вернутися!
Коли наблизилася година відходу, лісничий пригорнув іще раз Марійку до своїх грудей, а вона зробила тричі хрест над його головою.
А доктор?..
Він ішов також з лісничим, бо не було вже як викручуватися, але обіцяв собі, що при першій нагоді втече…
— Це, що ми вчора чули в Йоська, пане доктор, не торкається вас, тільки мене, — заспокоював його лісничий.
— А коли б вам, Миколо, щось трапилося, то я можу вернутись домів? — питав доктор.
— Це друга справа, пане докторе, а поки що ви обіцяли й мусите йти зі мною!
Усі були вдоволені, що лісничий не сам пускається у цю страшну дорогу, та що буде з ним доктор. Війт, учитель, Федь і Йосько підпровадили їх до закруту дороги. Війт подивився крізь люнету ще востаннє на замок, але нині диму там не було; небосклін був зовсім чистий і заповідався гарний день. Видно, що ті природні чи надприродні гості в замку зразу зникли, як лиш побачили, що лісничий не боїться їх. Це був добрий знак.
Приятелі попрощалися і лісничий, тягнучи за собою доктора, зник за горбком.
Лісничий мав на собі тон одяг, що в ньому завсіди ходив до ліса. На рамені ніс рушницю. Був незвичайно добрим стрільцем; про це добре знали медведі й вовки.
Доктор був у великім капелюсі й тяжких чоботах з підковами, а в кишені своєї нагортки сховав пістолю. Він ніс ще й сокиру, яку дав йому лісничий на випадок, якби треба було прорубувати собі в лісі дорогу.
Крім того, вони оба мали в наплечниках харчі на цілий день.
Сховавшися на закруті дороги, Микола й доктор почали спинатись під гору спершу правим берегом потока Няди. Дорога вела на
Колись, як князь Рудольф жив іще на замку, йшла крізь ті ліси стежка до Версту й Волоської Солі, але тепер, по двадцяти літах, не було з неї й сліду.
Коли лісничий завернув від потока Няди в ліс, спинився на хвилину, не знаючи, кудою йти далі. Замку не було видно, бо ця ціла сторона гори була вкрита густим лісом. На вершки дерев падало з полудневого сходу проміння сонця.
— Бачите, Миколо… Ми не пройдемо сюди… нема дороги!
— Найдеться, — відповів спокійно Микола.
— Вам легко казати…
— Не трудно й зробити.
— Хочете таки йди далі?…
Лісничий тільки кивнув головою й пустився між дерева, залишаючи доктора позаду.
Доктор подумав скористати з нагоди й непомітно згубитися, але Микола, що саме обернувся, глянув на нього так, що бідачисько доктор зразу пустився вслід за ним. Потішався ще одною надією, що Микола заблукає в тому лабіринті дерев і мусітиме вернути. Але й тут перечислився. Лісничий прегарно орієнтувався; по галузках дерев він пізнавав, де північ, а де полуднє.
Все-таки перейти той ліс було дуже тяжко. Буки, в’язи, старезні клени, де-не-де дуби, а далі берези, смереки й ялиці з грубезними пнями, покрученим галуззям, корчі ялівцю й інших дерев сплелися в непрохідну гущавину.
Миколі вдалося відшукати сліди колишньої дороги. Він обчислив, що з полудня діб’ються до замку, а перед ніччю зможуть вернутися в село.
Перескакуючи колоди, спотикаючися на пнях та вивертах, прорубував гущавину та йшов все вперед, а за ним волікся півживии доктор.
Враз у лісі почало прояснюватися. Сполохане стадо чорних бузьків зірвалося дужим помахом крил. Лісничий і доктор доходили до вершка гори. Але тут була така гущавина, стільки вивертів, колод і пнів, що засапанин доктор з розпукою закликав:
— Справді, Миколо, я вже не можу; побачите, це скінчиться тим, що скручу десь ногу або руку.
— Нічо не шкодить, а від чого ви доктор?
— Але ж, Миколо, будьте розумні!… Не можна доконати того, що неможливе…
Лісничий навіть його не слухав і продирався далі крізь гущавину.
Нарешті дерева прорідли й доктор та лісничий вийшли на високорівню Оргаль.
Була третя година зполудня.
Лісничий глянув направо і побачив між скелями потік Няди.
Задоволений, зважився на півгодини відпочинку. Оба були втомлені й голодні, а в наплечниках у кожного з них була добра перекуска й плящина сливовиці. Зрештою, треба було дещо спокійно обміркувати.