Заповіт мисливця

Лускач Рудольф Рудольфович

— Не дійшли б, — вів своє фельдшер. — Крім того, тут є причини… через які їм краще обминати селища…

Орлов тихо свиснув.

— Утікачі?

— Так… з каторги, — коротко відповів Бобров. Запала тиша, тільки в вогнищі тріскотіли гілки.

— Політичні бунтарі? — розпитував мисливець.

— Саме так, — пролунала лаконічна відповідь.

— Я питаю не з цікавості. Коли я вже маю їх оселити в себе, то хочу знати, в чому, власне, справа. Не хотілося б зустрічатися з жандармами заради… казна-кого.

— Марні побоювання. Ми сибіряки і не станемо обдурювати один одного.

Я ніколи б не вплутався в щось таке, від чого тхнуло б кримінальним злочином. За статтею, вони, щоправда, «важкі» хлопці й гнили б на каторзі ще п'ять років. Але чому? Тому що боролися проти царського уряду. Вони були членами організації, яка прагне знищити привілеї дворянства, фабрикантів і поміщиків. Досить тобі цього?

— Цього, справді, не мало, і для мене досить. Але як тобі спало на думку, що саме я маю дбати про них?

Бобров не встиг відповісти, як у гущавині щось зашуміло. І згодом почулися повільні кроки. На галявину вийшли три чоловіки.

Вони рухались помалу, широко переставляючи ноги й спираючись на палиці. З першого погляду було видно, що всі три вкрай виснажені й ледве тримаються на ногах.

— Ось вони, мисливцю. Тепер скажи мені, як буде з пристановищем?

Орлов мовчки спостерігав, як ці кволі люди допомагали один одному, сідаючи біля вогнища.

Один з них спробував посміхнутися й пояснив:

— Ноги вже відмовляються нам служити — стали товсті, наче стовпи…

Потім він відгорнув штанини й почав розтирати рукою спотворені ноги. Вони були страшенно набряклі, темно-червоні, вкриті коричневими плямами.

— Найважча стадія цинги, — пояснив фельдшер, — з ознаками слонової хвороби. Бачите ці слонячі ноги? Це результати мук на царській каторзі. Тяжка праця в шахті й недостатнє харчування. Судини втрачають пружність, не витримують кров'яного тиску й лопаються. Спочатку тонкі судини на губах, а згодом і великі, головним чином, на ногах. Потім кров розливається під шкірою і утворює синяки та набряки. Хай їм чорт, цим царським тварюкам! До якого страшного стану призводять вони людей!

Орлов понад усе любив волю, і, очевидно, саме тому він оселився в глибокій тайзі, куди лише зрідка приїздила якась адміністративна особа, і то лише для того, щоб нагадати жителям тайги про суворість і немилосердність царського самодержавства.

Мисливець більше не вагався, йому вже не потрібні були пояснення, і, коли один з утікачів спитав у фельдшера, куди вони направляються, замість фельдшера відповів Орлов:

— До мене, до моєї оселі. Ви відпочиньте тут, біля вогню, а я приїду по вас підводою.

Бобров підвівся, мовчки потис Орлову руку й так щиро поплескав його по плечу, що мисливець аж зігнувся.

— Я знав, що ти не покинеш нас напризволяще, в тебе справжнє серце, мисливцю.

У хатині Орлова втікачі знайшли, нарешті, необхідний відпочинок і піклування. Другого дня Орлов одвіз фельдшера: Боброву треба було якнайшвидше повернутися до окружного центру,

де його тривала відсутність могла викликати небажану цікавість. Вони розлучилися в лісі — зв'язок фельдшера з мисливцем мав лишатися в таємниці. Така обережність була не зайва. Адже царські жандарми та охранка могли шукати втікачів і тут, майже за триста кілометрів від місця їх каторги.

Втеча вдалася лише завдяки допомозі фельдшера Боброва, далекого родича одного з в'язнів. Знайомий лікар, який наглядав за каторжниками, допоміг Боброву. Він наказав помістити трьох хворих на цингу в'язнів на лікування до примітивного тюремного лазарету. Тут з хворих зняли кайдани — режим у лазареті був менш суворий. Звичайно, пояснювалося це не людяністю — просто в лазарет потрапляли в'язні, в котрих, як то кажуть, душа трималася на волоску. Майже всі ті пацієнти залишали похмурий лазарет ногами вперед.

Втеча трійки була підготовлена добре. Підкуплений охоронець приніс в'язням терпуги, а також ключі від обох воріт. Потім цей охоронець затримав зміну нічної варти і таким чином забезпечив непомітну втечу. На березі ріки втікачів ждав у човні Бобров з одним знайомим тунгуським мисливцем, який добре знав дорогу.

Вони мали вирушити на південь до транссибірської залізниці. Всі ріки Східного Сибіру течуть на північ, отже, на втікачів та їх рятівників чекала важка, виснажлива подорож. Велетенська сила Боброва знайшла тут собі гідне застосування. Він невтомно веслував, викликаючи захоплення тунгуса, який і сам був вправним веслярем. Там, де ріка зустрічається з гористою тайгою, втікачі залишили човен і рушили далі пішки.

Для хворих ця подорож була сповнена невимовних страждань. Вони переоцінили власні сили, які в перший день, здавалося, швидко повертались до них під впливом нервового напруження, але потім почали так само швидко танути. Останнього дня втікачі вже в буквальному розумінні ледве тягли ноги, і тому Бобров вирішив розшукати хатину Орлова, розташовану, як фельдшерові було відомо, десь поблизу, в глухому закутку тайги. Тут втікачі знайшли заслужений спокій, і Орлов став для них самовідданим санітаром. Він дбав про них і спочатку навіть сам варив їм їжу.

Тайга — багата комора для того, хто знає всі її таємні сховища, а Орлов знав їх досконало. Як і завжди, йому допомагали в ловах три собаки, спритні лайки, і в хатині мисливця завжди була достатня кількість дичини: глухарі, тетерюки, рябчики, дикі качки та гуси. Він привіз також деякі запаси продуктів із факторії і таким чином цілком забезпечив хворих поживною їжею.

Проте цинга виліковувалась дуже повільно. Справжньої причини цієї хвороби в ті часи ще не знали. Але жителі тайги мали щодо цього свою думку. Вони були пильними спостерігачами природи й запобігали хворобі за допомогою різних рослин, зокрема дикого часнику та жвачки з хвої, а також напою з тюленячого жиру. Фельдшер Бобров теж застосовував ці засоби лікування й запевняв, що цинга виникає від нестачі хлорофілу, тобто зелені листя, яка завжди повинна бути в їжі людини. Його твердження були недалекі від правди — тепер відомо, що цингу викликає нестача вітаміну «С», який міститься в свіжих овочах, фруктах і навіть у сирому м'ясі.