Заповіт мисливця
Шрифт:
Коли собаки вистежать і заженуть якогось рідкісного звіра, вони повідомляють про це гавкотом. Якщо мисливець не з'являється, один з них побіжить, відшукає свого хазяїна й приводе його, тоді як другий пес, гавкаючи, залякує звіра.
Саме так і зробили собаки зараз. Моторніший Комбо коротко виснув, потім побіг і зник у темряві. Кежма лишився біля Феклістова і, принюхуючись на всі боки, пересідав з місця на місце, крутив хвостом, начебто хотів у такий спосіб виказати свою симпатію до пораненої людини.
В
Хатангін з пораненою ногою не міг іти слідом за собакою і тому негайно послав по свого брата Орджана. Той незабаром прийшов, але він зовсім не хотів глупої ночі оглядати глухі закутки тайги. На його думку, собаки могли знайти якусь там чортівню, котра не варта навіть понюшки тютюну. Хатангін, однак, наполягав на своєму і запевнив, що Комбо не прибіг би, якби йшлося про щось незначне.
— Не собака в тебе, а волоцюга якийсь, — вичитував Хатангінові Орджан, — посадив би ти його на ланцюг, щоб не вештався поночі. Добігається, поки якийсь шайтан розірве його на шматки. А де ж Кежма?
— Той, певно, лишився там, куди поведе тебе Комбо. Хіба ти не знаєш, як працюють мої собаки? — промовив Хатангін.
— Е-е, наче інші собаки гірші за них! І мої повідомляють, коли вполюють щось, але вони не нічні сови!
— Ти ще занадто зелений, брате, тому-то й оцінюєш моїх собак так погано. Вони полюють вночі в той час, коли твої сплять, як бабаки.
— Ну, то ще побачимо, який там скарб вони знайшли.
— Що ж, побачиш, — сказав Хатангін і випровадив брата з чуму.
Чорний серпанок ночі ще висів над тайгою, коли Орджан повернувся до стійбища, розбудив Хатангіна і, ще не віддихавшись, почав розповідати:
— Сталося нещастя. Біля Чорної берези лежить російський чоловік, і смерть уже зазирає йому в очі. Я піду запряжу оленів і розбуджу когось, щоб допоміг мені. Комбо й Кежма лишилися там. Твої бродяги кращі, ніж можна було собі уявити…
Промовивши це, — Орджан вийшов із чуму, лишивши брата здивованим і замисленим.
Незабаром у нескладну упряж запрягли дужого оленя. Олень тягнув за собою дві довгі жердини, з'єднані плетивом.
Цей примітивний віз, який тунгуси називають «нюлга», має одну перевагу: він проїде скрізь, де тільки пройде кінь або олень, і навіть на найгіршій дорозі не поламає коліс, бо їх немає.
З Орджаном пішов ще один мисливець. Лайки зустріли їх радісним гавкотом. Тунгуси поклали пораненого на нюлгу й прив'язали його під пахви широкими м'якими ременями, виготовленими із жил морської риби білуги.
Їхали помалу, обминаючи круті місця. У стійбищі пораненого взяв на свій догляд шаман, який лікує тунгусів од всіх хвороб та недуг.
— Тільки великий бог тайги Торин знає, чи буде битися серце російської людини ще завтра, — серйозно промовив шаман Шолеут.
Орджан кивнув, очевидно теж вважаючи, що тільки Торин може вилікувати Феклістова.
— А може, треба умилостивити володаря тайги? Російська людина допомогла моєму братові! Помолися за нього.
— Торин допомагає тільки нам, синам Арканзая — евенкам, — зауважив Шолеут. — Але, якщо хочеш прихилити до себе волю великого бога, принеси жертовний пар.
Орджан пішов і згодом повернувся з двома соболиними шкурками, одну з яких шаман заховав у своїй юрті, а другу почав рвати й кидати на маленький вівтарик, на якому горів вогонь.
Тим часом Хатангін, за допомогою своєї сестри, молодої дівчини Майюл, дошкандибав до чуму шамана і, зневажливо посміхаючись, дивився на жертовний вівтар. Вогонь поглинав дорогоцінне хутро, і запах смаленої шкіри та шерсті змішувався з ароматом палаючої смоли. Дим стелився по вівтарю й клубочився навколо, поки слабкий подув вітерця не підняв його вгору. Вітерець погрався з димом, розвіяв його, потім знову згорнув у клубок і відніс до тайги.
Феклістов нерухомо лежав на ложі, вистеленому оленячими шкурами, і важко дихав. Тунгуський мисливець сів біля нього, співчутливо похитав головою й прошепотів, наче вичитуючи пораненому:
— Російській людині не треба було ходити тайгою без зброї, не треба було ходити самому там, де він ніколи не бував. У тайзі вчена голова з великого міста не допоможе…
Майюл чекала, поки шаман зробив їй знак увійти до чуму. Вона сіла біля хворого, щоб наглядати за ним. Брат її помалу підвівся, дівчина допомогла йому дійти до виходу й знову повернулася.
Хоч не за звичаями племені було, щоб незаміжня дівчина піклувалася про чужого чоловіка, проте Хатангін наполіг на своєму — адже Феклістов поставився до тунгуса, як-до рідного брата, а потім його самого спіткало нещастя.
Шаман спочатку не погоджувався, та коли мисливець пообіцяв йому багатий подарунок, Шолеут став поступливішим. Майюл оглянула хворого й відігнала маленькою мітелочкою дошкульних комарів та мух. Чужинець здався їй таким безпорадним, що дівчина не втрималася і погладила його по обличчю.
Хворий розплющив очі і, вгледівши перед собою дівчину, щось прошепотів. Він говорив так тихо, що Майюл нічого не зрозуміла. Вона нахилилась, і її розкішне чорне волосся торкнулось обличчя Феклістова. Дівчина ніжно спитала, що він хоче.