Заповіт мисливця
Шрифт:
Шаман подав хворому порошок з кореня жень-шеня, глибоко вклонившись: він вважав тепер, що Феклістов, для якого привезли такий рідкісний корінь, — великий начальник.
Феклістов був здивований поважною промовою Шолеута. Про корінь-людину досі він тільки читав. Його дивували ті великі сподівання, які покладав фельдшер на дію цього кореня, і та пошана, яку викликав женьшень у старого шамана.
Порошок мав особливий смак.
Спочатку гіркий, а потім, здавалося, солодкий, його аромат, однак, був такий приємний, що хворий дихав жадібно, на повні груди, намагаючись
Вечоріло, в стійбищі затихав шум, замовкали людські голоси. Тільки час від часу гавкали собаки. Майюл схилилася над хворим і поправила на ньому ковдру.
— «В Китаї вжн три тисячі років корінь жень-шеня вважають найціннішими ліками…» — голосно прочитав Феклістов і глянув на своїх слухачів.
У просторій кімнаті за столом сиділи Орлов і Хатангін. Майюл біля вікна стьобала шкуру молодого оленя й уважно прислухалася.
— Читай далі, Іване Хомичу, — попросив мисливець, — хочеться якнайбільше дізнатись про той корінь, що так швидко поставив тебе на ноги, хоч ти, правда, й ходиш іще помалесеньку, мов качур. Читай-бо!
— Швидкість потрібна тоді, коли ловиш бліх, — засміявся Хатангін. — Хомичу нема чого поспішати. Ходити по тайзі холодно, а в теплі рани гояться швидше.
— І лікар йому не дозволив би, — додала Майюл, — хворий повинен ще берегтися. Рани ледве загоїлися, а ти хочеш, щоб він уже бігав. Почекай ще трохи, суворий начальнику.
— Не суворий і не начальник, — жартуючи, запротестував Орлов.
Майюл глянула на Родіона Родіоновича й посміхнулася йому так любо, що він підсів до неї, приклав руки до її скронь, якусь мить мовчки вдивлявся дівчині з очі, а потім серйозно промовив:
— Майюл, життя мисливця, як ти сама знаєш, суворе, але серце в нього не кам'яне…
— Іноді воно буває з воску і горить, мов свічка перед вівтарем, — пожартував Феклістов. — Але довгенько-таки довелося чекати, поки її хтось запалив.
— Треба гасити, щоб Родіонович, бува, не згорів! — вигукнув Хатангін.
— Тільки не гасіть того, що вам не пече! — заперечила Майюл. — Що б зі мною сталося, якби він згас?
— Та я ж не віхоть соломи! І, зрештою, ми нікому не дозволимо дмухати на наш вогник, правда ж, Майюл?
— Хай собі дмухають, він тільки дужче розгориться.
— Глянь-но, чого захотіла наречена. Про своє домашнє вогнище подбай, будь ласка, сама! — зауважив Хатангін.
— І подбаю, брате!
— Ого, як ти змінилася! А в чумі вогник у тебе іноді згасав…
Багато що змінилося за ці два місяці. Феклістова, за порадою фельдшера, перевезли в хатину Орлова, і Майюл, з дозволу братів та тітки, і тут взяла на себе обов'язок доглядати хворого. Вона дуже швидко освоїлася з новим середовищем, і Орлов, на якого дівчина з самого початку справила сильне враження, незабаром відчув, що з приходом Майюл до його самітної хатини ввійшло щось таке, чого він раніше не
— Трапляється, що і на мудрому чорт катається, Родіоне Родіоновичу. Ти, бачу, лицеміриш, заглушуючи в собі те, про що вже давно повинен був сказати дівчині…
— Тсс, Іване Хомичу! Я ж не знаю, що вона відповість.
— Ех ти, свята простота! Видно, від кохання сліпнуть і глухнуть не тільки глухарі, але й безстрашні мисливці на ведмедів. Хіба ти не бачиш, що Майюл чека? Невже ти хочеш, щоб вона сама кинулась тобі на шию?
— Ну, це вже навряд. Але я на кілька років старший за неї і красенем ніколи не був, а вона… як маків цвіт. Та ще й до того ж — евенка. Я не пам'ятаю, щоб у наших околицях евенка виходила заміж за росіянина. Мабуть, це заборонено якимось законом племені.— Всі твої побоювання та міркування й копійки неварті. Поки ти на полюванні, вона од вікна не відходить і жде не діждеться, коли, нарешті, повернеться її герой. А герой тим часом соромливий, мов той жовторотий студентик. Що ж до законів племені, то, гадаю, ти даремно боїшся. Майюл — православна, брати її теж, то які ж тут можуть бути перешкоди? Вір мені, мисливцю, вона кохає тебе. Сьогодні ж поговори з нею, і край.
Феклістов мав рацію.
Одного дня перед домом тітки Гафії задзвеніли бубонці й зупинилися сани Орлова. Такі відвідини траплялися нечасто, а тому тітонька з цікавістю підбігла до вікна.
— Чи то мене очі вже зраджують, чи так тільки здається через замерзлу шибку. До нас іде якась пара. Чуєш, Фронько, біжи подивись!
Тітчина онука відчинила двері, та так і застигла від подиву. На порозі стояла незнайома жінка, а за нею Родіон Родіонович.
— Добрий день! — схаменулася дівчина й привітала гостей. — Заходьте, будь ласка, заходьте!
Майюл була одягнена в оленячу шубу, прикрашену соболиним коміром, а на її чорних, буйних кучерях сиділа маленька соболина шапочка. Фронька не могла очей від неї одірвати — Майюл здалася їй красунею з старого календаря журналу «Нива», який дівча знало, можна сказати, напам'ять.
— Доброго здоров'я, тітонько! — ще в дверях весело вигукнув Орлов. — Чи приймете нас? Везу вам наречену.
У тітки на мить відібрало мову, але, трохи отямившись од подиву, вона жваво зацокотіла:
— І що ж це ти витворяєш? У мене від переляку аж ноги підломилися! Кажу, хто це до нас їде, а тут тобі маєш — жених з нареченою. Вітаю, вітаю вас. Любі мої, сідайте! А ти, Фронько, чого стоїш і гав ловиш? Став самовар!
Потім тітка оглянула Майюл, яка трохи збентежено стояла посеред кімнати, — адже дівчина не чекала такого шумного привітання.
— Ну, справді красуню ти мені привіз, Родіонушко! Дай бог кожному таку. Як лялечка, дуже красива, тільки, здається мені — не росіянка вона…