Заповіт мисливця
Шрифт:
Геолог вдячно нахилив голову, пришпорив коня і поїхав наздогін за дівчиною.
На невеличкому пагорку нас чекали Єменка і Чижов. Вони показали нам розлогу далечінь. Тут, на горбі, вітер довершив руйнівну дію пожежі й повивертав усі обгорілі дерева, звідси ніщо не заважало оглядати околиці.
— Бачите оте синє пасмо на обрії? Там починається світла тайга й тече річка Алуган. Уздовж неї ми й поїдемо до самого Ведмежого озера. Якщо ви не дуже голодні, ми пропустимо обід і отаборимося вже біля озера.
Ми погодились і через деякий час уже під'їхали до річки. Прозорі води струміли
Але на протилежному березі ми не змогли йти далі вздовж річки, — заважали скелі та кам'яні брили. Довелося продиратись крізь лісові хащі. На щастя, наш караван набрів на стежку, протоптану ведмедями, і вона вивела нас на високий берег. Але й тут нас чекали нові труднощі.
Вузька дорога подекуди була захаращена вивернутими деревами. Ми взялися за сокири. Старобор рубав з такою люттю, що аж тріски летіли на всі боки. Нарешті ми в'їхали у великий сосновий ліс. Земля тут була вкрита блискучим зеленим мохом, в якому росла безліч різних ягід. Річка в кількох місцях робила круті повороти, і перед нами знову постали перешкоди.
В одному місці ми змушені були спуститися з стрімкого берега в воду. Коні виконали цю гімнастичну вправу просто-таки хвацько, але коли вони з шумом шубовснули в воду, то вода сягала їм майже по шию. Отже, всіх нас чекало не дуже приємне купання. Потім коні вибрели на мілководдя, але згодом їм довелося перестрибнути через кілька напівзатоплених стовбурів, після чого вони видряпалися на протилежний стрімкий берег. Це була вистава, гідна циркового манежу, з тою лише різницею, що мимовільні глядачі, які тішились карколомними номерами своїх товаришів, в наступну мить самі мусили виконувати такі ж точно трюки.
Кінець кінцем річка залишилася позаду, і перед нами простяглася густа, здавалося, зовсім не прохідна тайга: суцільні масиви модрин. Тільки тепер нас наздогнав Шульгін. Він пояснив, що в його в'ючака лопнула попруга й розгубився вантаж по лісі. Поки Федір Лаврентійович упорався з усім цим, минуло багато часу.
Що ж, йому не щастило.
Лісничий ще якийсь час сердився й бурмотів, що в таку подорож він не вирушив би й під загрозою кари, потім запитав у Єменки, чи той часом не вирішив перевірити силу нашої витримки.
Тамара вибухнула дзвінким сміхом і вигукнула:
— Мабуть, у вас, Федоре Лаврентійовичу, вже всі кісточки тріщать?
— Та не про мене йдеться. Я звик і до гірших доріг. А от наші новачки в тайзі, ті справді-таки відчувають кожну кісточку в тілі.
Я поспішив запевнити, що почуваю себе чудово, і Олег сказав те саме. Тамара, видно, була задоволена нашою відповіддю, махнула рукою й ущипливо зауважила:
— Ви даремно тільки турбуєтесь.
Шульгін кисло посміхнувся. Було помітно, що він чимось роздратований.
Єменка та Чижов поїхали вперед, щоб розшукати якусь стежину, якою можна було б увійти до густих заростів модрин, і, нарешті, знайшли вузеньку звірину стежку. Щойно ми досягли узлісся, як нас обліпили комарі та мошва,
Це лихо тайги допалося до нас з такою люттю, що мені небо здалося з макове зернятко. Мошва лізла в очі, у вуха, в рот і ніс. Комарі кусали обличчя, шию та руки, і навіть сітки, які ми наділи, не допомагали. В цих сітках було нестерпно жарко, піт зализав нам обличчя, а зухвалі кровопивці все одно кусали нас за руки. На щастя, повіяв вітер, і шайтанове плем'я помалу щезло.
Але нас чекало ще одне випробування. Ми в'їхали в такий густий ліс, що взагалі втратили орієнтування. Навкруги нас — обабіч стежки і позаду — не було видно нічого, крім безлічі кволеньких стовбурів і галуззя ясно-зелених модрин. Напрямок, очевидно, визначався тепер лише за допомогою так званого шостого чуття, яким був обдарований Єменка. Зоотехнік вів караван з просто-таки дивовижною впевненістю. Кожний з нас уважно стежив за хвостом переднього коня, який в цьому зеленому морі був єдиним орієнтиром і єдиною ознакою того, що ми ще не розгубили один одного.
А потім, коли після тривалого і, здавалося, нескінченного переходу ми, нарешті, минули густий підлісок, почалися грузькі місця. Караван і досі просувався не дуже швидко, а тепер ішов іще повільніше. Коні грузли в чорній грязюці, спотикалися об гнилі пеньки й коріння вивернутих дерев.
За словами Єменки, до Ведмежого озера лишалося вже три-чотири кілометри. Раптом на галявину перед нами вибігло стадо плямистих оленів. Вони зупинились менш як за сто кроків од нас, мабуть, здивовані такими чудернацькими створіннями, яких вони бачили вперше.
У всьому стаді не було жодної самки; величезні роги тварин тьмяно виблискували на сонці. Мене здивувало, що олені не виявляли жодних ознак страху і спокійно стежили за нами. Та ось ватажок стада підніс угору голову й поволі, не поспішаючи побіг. Інші подалися за ним. І тільки-но олені зникли, як перед нами промчала рись. Кровожерливість, очевидно, позбавила її обережності: рись не звертала на нас уваги й бігла слідом за оленями. Тихого наказу Чижова було досить — і наші лайки щодуху помчали за розбійницею. Коли рись помітила собак, було вже пізно: моторні лайки майже наздоганяли її. Відчувши небезпеку, рись могутнім стрибком опинилась біля найближчої модрини й поповзла по її стовбуру. Ми пришпорили коней, залишивши кровожерливого хижака на розсуд наймолодшого серед нас мисливця — Олега. Той на ходу зірвав з плеча рушницю, зупинився приблизно за тридцять кроків од дерева і прямо з сідла вистрелив. Кінь навіть не поворухнувся, а геолог, не чекаючи результату першого пострілу, натис курок удруге.
Рись протяжно завила й підстрибнула, судорожно намагаючись утриматись на дереві. Якусь мить вона ще висіла на гілці, але смерть розціпила її пазури, і хижак гепнувся на землю.
Собаки кинулись до рисі з такою люттю, що Чижов змушений був відкликати їх, щоб вони часом не роздерли звіра.
Це був здоровенний хижак, завдовжки метр і сорок сантиметрів. На рисі була ще літня шуба, яка вважалася неповноцінною, та Олег усе ж таки вирішив забрати її.
— Покладіть рись через сідло, шкуру з неї знімемо біля озера, — порадив Чижов.