Заповіт мисливця

Лускач Рудольф Рудольфович

— Та воно так і не так. Ми тут відстаємо, особливо тайга. Це й не диво. Посудіть самі: у нашому лісгоспі, наприклад, сто вісімдесят тисяч гектарів лісу. А біологів і технічних працівників на таку площу малувато. Може, згодом у нас буде те, що ви звикли бачити в лісах Карелії, Ленінградської області і ще десь — механічні пили, трактори і всі інші засоби механізації, без яких у тайзі неможливе раціональне змагання. Лісове господарство тут поки що малоінтенсивне. Лісопромисловість у нас і досі ще в зародковому стані.

— На все свій час. Незабаром забезпечать і вас усім необхідним.

Та загалом я все ж не знав, що думати про Шульгіна. З одного боку натяк на можливість виїзду за кордон під час

громадянської війни видався мені дуже дивним, а з другого — його турботи про потреби лісового господарства свідчили, що Шульгін вболіває за свою роботу. Можливо, він був одним з тих інтелігентів, які після певних хитань у перші роки Радянської влади пізніше цілком віддалися творчій праці на благо народу.

Ми пришпорили коней, бо товариші вже чекали на нас перед бродом. Переправа відбулася без будь-яких пригод, і наша кавалькада риссю рушила широким лугом понад берегом. З усіх боків, мов величезний килим, переливалися яскравими, червоними, зеленими і синіми барвами мохи. Чудовий краєвид! Проїхавши луг, ми спустилися до ріки й посувалися далі піщаним берегом понад водою. Чижов радів хорошій погоді, а Олег, посилаючись на свій дорожній барометр, передбачав, що вона стоятиме довго. Ця обставина мала велике значення для успіху нашої подорожі, бо дощ у тайзі — страшна річ. За кілька хвилин людина тут промокає до кісток, а численні стежки і доріжки через годину-дві стають майже непрохідними.

Проте наш веселий настрій швидко підупав. Ми заїхали в таке місце, звідки, здавалося, не було виходу. Круті скелі перетяли шлях, а великі валуни і водопад заважали йти далі річищем. Не встигли ми роздивитися навколо, як у повітря, голосно ґелґочучи, знялося велике стадо диких гусей; заторохтіли постріли, і луна громом відбилася від високих берегів. Стріляли всі, навіть Тамара. Готовність до стрільби у тайгових мисливців просто надзвичайна. Вмить зривають вони рушницю з плеча і стріляють, причому завжди успішно. Так трапилося й цього разу. Гуси, лунко плюхаючи, падали на воду.

За кілька секунд ми підстрелили вісім великих сірих птахів. Собаки плигали у воду, ганялися за крилатою здобиччю.

— Восьмеро гусей, що ж з ними робити? — знову запитав Олег стурбовано.

— Поки ви виспитесь, вони вже будуть копчені, — заспокоїв його Єменка. — Потім сховаємо гусей у мішок, вистелений диким часником, а пізніше запечемо. Від одного запаху слина потече.

Коли знову настала тиша, ми роздивилися, куди Єменка нас завів. Ріка тут була затиснута між двома скелями і з ревом пробивалася через великі валуни. Не лишалося нічого іншого, як вернутись назад, заїхати в тайгу й пошукати іншу дорогу. Та ось Єменка і Чижов знайшли якусь стежку. Незабаром ми дісталися до пагорба. Зоотехнік зорієнтувався і повів нас просто на захід. Довго ще їхали ми густою і темною тайгою, поки, нарешті, не вибралися з хащів. Навколо стало світліше. Тепер ми їхали розлогими сосновими гаями. На горизонті у відблисках передвечірнього сонця жевріли рожеві гори. Я думав, що то відблиск сонячного проміння, але Єменка твердив, ніби гори й справді майже червоні. На їх схилах росте червоний мох і стільки журавлини, що здається, наче гори сходять кров'ю. На одній з галявин Єменка скочив з коня і зняв картуз.

— Замолоду на цьому місці я полював із своїм батьком. Он там наш курінь. Зимою батько захворів і пролежав цілий тиждень, поки згодився, щоб я одвіз його до нашого стійбища. Незабаром він помер. Ох і дід же був! Здавалося, проживе років сто, та, бач, недотягнув якихось дванадцять років…

Під високим кедром і досі стояла мисливська хижа. Була вона, правда, обшарпана і похилилась від старості, але витримала всі бурі, вітри і морози. Навколо було Просто чудово. Луки, вкриті неймовірно барвистими квітами і високою травою, слалися

на всі боки, а окремі кедри, що в гущавині виглядають похмуро, тут ніби пишалися поруч ясних і веселих берізок. Від північних вітрів місцевість захищав скелястий хребет, біля підніжжя якого вирував потік. Гучним водопадом спадав він униз, омиваючи дві величезних розколини.

Це місце справді заслуговувало назви «райський куточок». Єменка оглянув курінь. Старобор збирав дрова для вогнища, і всі інші заходилися напинати палатки.

Вечеря затяглася. Смажене і запечене в глині м'ясо збуджувало такий апетит, що ми не могли відмовитися й від чарчини горілки, яка була серед наших запасів.

Точилася жвава розмова про лосів, і Чижов розповів нам цікаву річ. В одному колгоспі, поблизу Вертловки, вже два роки робили спроби приручити лосів. Адже ця сильна тварина, вага якої досягає півтонни, могла б бути в тайзі дуже корисною. Бігаючи по тайзі, лось майже не знає перешкод, він легко проходить навіть там, де ніяк не пройде кінь. І байдуже — влітку чи взимку. В колгоспі, про який розповідав Чижов, лосів з однаковим успіхом використовують і в упряжці, і під сідлом. Це було настільки цікаво, що я твердо вирішив, повернувшись у Вертловку, заїхати до сусіднього колгоспу і покататися на породистому лосі. Бо досі я знав його тільки як дуже полохливого, а часом і небезпечного владику лісів, полювання на якого було пов'язане з великими труднощами.

Потім розмовляли про чудеса «райського куточка», найцікавішим місцем якого був водопад. Він витікав з розколин високої скелі, наповнюючи широке русло потоку, й зовсім незрозуміло, звідки бралася така сила-силенна води. Виявляється, вгорі між скелями було озеро. Вода, напевне, протікала підземним ходом аж до розколин, а звідси падала в прірву. Це дивовижне явище особливо зацікавило Олега, і наступного дня він спробував залізти на скелі, але пересвідчився, що на прямовисні стіни піднятися не так легко. Геолог, правда, неохоче відмовився від свого наміру. Потім він довго і цікаво з знанням справи розповідав, як могло утворитися озеро на горі та скелях.

Тамара слухала дуже уважно, їй, напевно, подобалася запальна Олегова мова. Та було вже пізно, і нам довелося вкладатися, бо завтра, як сказав Єменка, на нас чекав важкий день.

Так воно й було.

Вранці першим прокинувся Чижов. Щоб розбудити нас, він закукурікав, мов півень, мені навіть здалося, що я ночую десь у селі. Б'ючи долонями об шкіряні штани, Чижов створював враження, ніби це півень лопотить крильми. Сміючись, Олег швидко одягнувся і побіг до річки вмиватися. Але за кілька хвилин почувся його крик. Ми повискакували з палаток, та нас випередили собаки. Голосно гавкаючи, вони кинулись у гущавину; Єменка й Чижов, схопивши рушниці, теж помчали до річки. Пролунало два постріли, потім ще один. Нарешті Олег повернувся до табору, і ми дізналися, що трапилось.

Щойно геолог підійшов до берега й нагнувся до води, як біля нього з'явився невідомий звір, трохи схожий на ведмедя. Він сердито запирхав, й Олег, не роздумуючи, кинувся навтьоки. Хлопець думав, що звір збирається напасти на нього, і, напевне, не помилявся, бо то була росомаха — хижак з роду куниць. Росомаха набагато більша від борсука і справді трохи нагадує невеликого ведмедя. Це дуже кровожерливий хижак. Голова в нього велика, шия міцна. Довжина тулуба досягає одного метра, а вага — тридцяти п'яти кілограмів. Шерсть у росомахи довга, блискуча, темно-коричнева, лапи великі, озброєні світло-жовтими пазурами. Росомаха пересувається швидко, стрибками, а часом і скочується клубком з крутого, схилу, на якому лишає характерний слід, трохи схожий на борозенки. Хижак нападає на молодих лосів, оленів, кіз. Він ловить також зайців і птахів, нищить їхні гнізда, не нехтує навіть різними ягодами.