Заручені
Шрифт:
— Хай збереже вас господь у доброму здоров'ї і нині, й вовіки,— сказав Ренцо. А коли той уже був зібрався йти, Ренцо додав:—Зробіть, коли ваша ласка, іще одну добру справу,— і розповів йому про забуту жінку. Священик подякував Ренцо за те, що той надав йому нагоду вчинити таку потрібну справу милосердя, пообіцяв попередити, кого треба, й пішов. Ренцо теж рушив далі, намагаючись повторювати подумки дорогою вказаний маршрут, щоб не довелося знову розпитувати на кожному розі. Але ви навіть не зможете уявити собі, якою важкою виявилася для нього ця справа, і не стільки тому, що вона сама по собі була важка, скільки через нове занепокоєння, яке огорнуло його душу, коли він почув назву вулиці й точний маршрут. Однак то були вказівки, яких він сам хотів і домагався, без них він ніяк не міг обійтися. Та й йому не сказали нічого такого, що можна було б розтлумачити як зловісне пророцтво. Але що вдієш? Сама тільки думка про те, що кінець уже близько й скоро всі злигодні й сумніви розвіються, коли він почує: вона жива або, навпаки, вона мертва,— так схвилювала його, що в цю мить йому захотілось блукати в темряві навмання, тільки починати свою подорож, до кінця якої він тепер наближався. Але він зібрав усю свою силу й сказав самому собі: «Ну, коли я
Який воно мало тепер вигляд, це місто! І на що воно перетворилося навіть порівняно з тим, яким було рік тому, під час голоду!
Ренцо довелося переходити саме одну з найпохмуріших і найбезлюдніших частин Мілана через той перетин вулиць, що звався карробіо Нових воріт. (У той час там посередині стримів хрест, а проти нього, поряд з місцем, де нині стоїть церква Сан-Франческо-ді-Паола, була старовинна церква Сант-Анастазіа). В цьому околі небезпека заразитися та сморід від покинутих трупів були такі, що ті нечисленні жителі, які залишалися живими, були вимушені повибиратися звідти. Отож до того смутку, який викликало у перехожого оце видовище безлюддя й занедбаності, долучилося почуття жаху й відрази перед слідами та покидьками ще зовсім недавнього тутешнього життя. Ренцо наддав ходи, намагаючись підбадьорити себе думкою, що його мета ще далеко, й сподіваючись, що, перш ніж він досягне її, картина бодай трохи зміниться. І справді, незабаром він потрапив у таке місце, яке, либонь, можна було б назвати містом живих,— але, господи, що це було за місто і що за живі! Усі вхідні двері будинків через страх або підозру були позамикані, крім тих, які порозчахувано навстіж,— у будинках, покинутих напризволяще або розграбованих. Одні були позабивані й позапечатувані, бо там лежали мертві або ж хворі на чуму, на інших— намальовані вуглиною хрести, щоб вказати монатті, що тут лежать мерці, яких треба повивозити. Усе це здебільше мало випадковий характер, залежно від того, де саме опинився який-небудь комісар Санітарного відомства або інший службовець, захотівши виконати розпорядження або вчинити здирство. Усюди ганчір'я і — що гидкіше від усякого ганчір'я — гнійні пов'язки, смердючі підстилки або ж повикидувані з вікон простирадла. Подекуди — трупи людей, померлих раптово на вулиці й покинуті там, доки над'їде віз і попідбирає їх, або таких, що повипадали з возів чи просто повикидувані з вікон: ось до якого здичавіння довели людей їхня упертість і жорстокість лиха, притлумивши в них усяке співчуття, всяку повагу до загальних інтересів! Усюди вщухли гомін крамниць, стукіт екіпажів, викрики продавців, теревені перехожих. Мовчання смерті лише зрідка порушували гуркіт похоронних возів, благання жебраків, тужливі скарги хворих, дикі зойки збожеволілих, перегукування монатті. Удосвіта, опівдні й вечорами соборний дзвін закликав читати особливі молитви, встановлені кардиналом. Цьому дзвонові відповідали дзвони інших церков, і тоді можна було бачити, як люди, визираючи з вікон, спільно проказували молитви: можна було чути шерех голосів і жалібні стогони, від яких віяло смутком, що до нього, між іншим, домішувалась і деяка надія на втішення.
На цей час, мабуть, зо дві третини городян вимерло, більша частина покинула місто або ж була хвора, незначна кількість людей прибувала ззовні, а серед тих небагатьох, що ходили по вулицях, хіба тільки випадково, після довгих пошуків можна було побачити чоловіка, у вигляді якого не було б помітно певних дивацтв, що вказували б на згубну зміну обставин. Міські вельможі з'являлися на вулицях без довгих плащів з відлогами — в ту добу невід'ємного атрибуту цивільного вбрання; священики — без сутан, і навіть ченці ходили в камзолах. Взагалі не носили ніякого одягу, який міг би метлятися, торкнутися чогось або ж якось полегшити роботу мазальників (саме цього боялися найдужче). Щоправда, крім прагнення ходити, наскільки це можливо, підібравшись і підперезавшись, у зовнішності кожної людини була помітна якась розпущеність і недбалість: довжелезні бороди у тих, хто звик їх носити; а ті, хто звичайно голився, тепер повідрощували їх; волосся на голові також довге й покуйовджене, не тільки через недбалість, звичайно породжувану безперестанним розпачем, але й унаслідок підозрілого ставлення до перукарів,— з-поміж них одного, такого собі Джанджакомо Мору, було схоплено й засуджено, як явного мазальника. Його ім'я, ганебно прославившись на якийсь час у місті, заслуговувало б на гучнішу славу й вічну жалість. Більшість людей носила в одній руці палицю (а декотрі — навіть пістолет, як грізне попередження всякому, хто надумав би підступити надто близько), а в другій — запашні коржики або металеві чи дерев'яні порожнисті кулі з повкладуваними досередини губками, просоченими лікувальним оцтом. Їх раз у раз підіймали до носа або весь час тримали біля нього. Декотрі носили прив'язаний до шиї слоїк з невеликою кількістю ртуті, цілком упевнені, що вона має властивість поглинати й затримувати в собі всяку заразу, й турботливо міняли цю ртуть через кожні два дні. Знатні люди не тільки з'являлись без звичайного почту, але й нерідко — з кошиком у руці, коли йшли робити необхідні закупи. Друзі, зустрічаючись на вулиці, сам на сам, вітали один одного здалеку, квапливим кивком. Кожний перехожий мав чимало клопотів: доводилось обходити найрізноманітніші огидні й смертоносні перешкоди, що ними була всіяна, а де-не-де навіть захаращена земля. Всяк намагався триматися середини вулиці, як від страху перед новими покидьками або чимсь іще страшнішим, що могло випасти з будь-якого вікна, від страху перед отруйними порошками, які нібито часто сиплються звідти на перехожих, так і від страху перед стінами, що могли бути обмазані. Отак невігластво й надто великий розпач створювали все нові тривоги й навіювали фальшиві побоювання замість розумних, рятівних заходів, повідкладуваних на майбутнє із самого початку.
Ми описали тільки найменш моторошне й найменш сумне з того, що можна було бачити довкола, ми говорили лише про здорових, заможних людей! Отож, змалювавши картини стількох страждань і пам'ятаючи про куди тяжчі, повз які нам іще доведеться провести читача, ми не станемо зараз затримуватися, розповідаючи про те, що за видовище були зачумлені, котрі ледве переставляли ноги або валялися на вулицях,— бідняки, жінки, діти. Кожен свідок цього видовища міг, либонь,
Ренцо пройшов уже добрячий відтинок своєї дороги в цьому царстві розпачу, аж ураз, ще на досить великій відстані від вулиці, куди йому належало завернути, він зачув звідти неясний гул, з-посеред якого вирізнялося таке знайоме й страшне теленькання дзвоника.
Добувшися до рогу цієї вулиці, однієї з найширших у місті, він побачив на її середині чотири вози. І як ото на хлібному ринку люди снують туди й сюди, вантажачи й вивертаючи мішки, така метушня була й тут: одні монатті заходили до будинків, інші виходили звідти з вантажем на плечах і клали його на того або того воза. Декотрі з-них були в червоній, форменій одежі, інші — без цієї особливої прикмети, багато хто з іще мерзотнішою ознакою — різнобарвними султанами й китичками, якими ці огидні тварюки прикрашали себе, веселячись серед страшного загального горя. Повсякчас із вікон лунали зловісні оклики: «Монатті, сюди!» І з цього сумного зборища ще зловісніше озивався грубий голос: «Зараз, зараз!» Мабуть, то були мешканці, які бурчали й квапили монатті, що відповідали їм лайкою.
Вибравшись на вулицю, Ренцо наддав ходи, намагаючись не зважати на перешкоди, хіба що тільки в разі необхідності, коли мав обходити їх. Та враз йому в очі впало щось незвичайне, що викликало співчуття, і то таке співчуття, яке змушувало спинити на ньому погляд, тож Ренцо мимоволі затримався.
На поріг одних дверей вийшла, прямуючи до сумного кортежу, жінка, чия зовнішність свідчила про пізню, але ще не минулу пору молодості. На її обличчі крізь серпанок смутку й горя проглядали сліди краси, не знищеної тяжким стражданням і смертельною тугою, тієї краси, млосної й водночас величної, яку мають люди ломбардської крові. Хода її була стомлена, але не стареча, на очах не блищали сльози, проте було видно, що вона пролила їх чимало; в її стражданні видніла якась лагідність і затаєність, виказуючи душу, цілком свідому свого горя й готову перетерпіти його. Та не тільки сам її вигляд, серед цього моря скорботи, викликав особливий жаль до неї й воскрешав це почуття, на той час давно погасле в потомлених серцях. Вона несла в своїх обіймах мертву дівчинку років дев'яти, ошатно вбрану, з волоссям, розчісаним на проділь, у білосніжній одежі, неначе ці руки причепурили її до свята, вже давно обіцяного й тепер одержаного нею, як нагороду. І дівчинка не лежала в неї на руках, а сиділа, прихилившись до материних грудей, мов жива; лише біла, ніби воскова ручка, важка й безживна, звисала збоку, і голова лежала на материному плечі в заціпенінні більшому, ніж сон. Про те, що то була мати, крім схожості, ясно промовляло обличчя тієї з них, котра ще була здатна щось відчувати.
Мерзенний монатті підійшов, щоб узяти з рук жінки дівчинку, однак з виглядом якоїсь незвичної для нього шанобливості, з мимовільним ваганням. Але вона, відступивши назад, не виявляючи ні обурення, ні презирства, сказала:
— Ні, заждіть, поки що не чіпайте її. Я сама хочу покласти її на воза. Нате ось, візьміть.— Мовлячи це, вона розтулила руку, показуючи гаманець, і кинула його в підставлену руку монатті. А відтак провадила далі: — Обіцяйте мені не знімати з неї жодної ниточки і не дозволити, щоб інші посміли зробити це. Закопайте її в землю так, як вона є.
Монатті притис руку до грудей, потому квапливо, можна сказати, шанобливо, скорше через незнайоме йому почуття, яке ніби скорило його, аніж через несподівану винагороду, кинувся звільняти на возі місце для маленької небіжчиці. Поцілувавши дочку в чоло, мати поклала її туди, наче на постіль, поправила її, прикрила білим покривалом і мовила останні слова:
— Прощавай, Чечіліє, спочивай в мирі! Сьогодні ввечері прийдемо й ми, щоб уже ніколи не розлучатися. А поки що — молись за нас, а я молитимусь за тебе й за інших.— Потім, повернувшись до монатті, вона сказала:— Надвечір, коли проїжджатимете мимо, підніметесь нагору забрати мене — і не саму.
Мовивши це, вона повернулася до будинку і десь за хвилину з'явилась у вікні, тримаючи в обіймах другу дівчинку, трохи меншу, ще живу, але вже з печаттю смерті на обличчі. Жінка стояла і, здригаючись, дивилась на цей негідний похорон своєї старшої дочки, поки віз рушив з місця і вона могла його бачити. Потім жінка зникла. Та й що залишалось їй робити, як не вкласти в постіль свою єдину ще живу дитину й самій лягти поряд, щоб померти вкупі? Отак під ударом коси, яка стинає на луці всі трави, уже пишно розквітла на стеблі квітка падає разом з іще ледь розкритим пуп'янком.
— О господи! — вигукнув Ренцо.— Зглянься на неї, прийми до себе і її, і маля. О, скільки вони страждали, скільки страждали!
Отямившись від цього незвичайного потрясіння й намагаючись знову пригадати свій шлях, щоб вирішити, в який бік йому податися першою вулицею, праворуч чи ліворуч, він раптом зачув звідти новий незрозумілий шум — владні окрики упереміш із глухим стогоном, жіночим плачем і дитячим вереском.
Ренцо рушив далі зі звичним сумним і неясним сподіванням в душі. Діставшися до перехрестя, він побачив з одного боку безладний натовп, що рухався назустріч, і спинився, щоб пропустити його. То були хворі, яких вели до лазарету. Одні, грубо підштовхувані, даремно намагались опиратися, вигукуючи, що хочуть померти в своїй постелі, й відповідаючи марними прокльонами на лайку та окрики монатті з супроводу. Інші йшли мовчки, не виявляючи ні скорботи, ані будь-якого іншого почуття, наче побожеволівши. Жінки з немовлятами на руках; діти, налякані окриками, стогонами і всім оцим зборищем дужче, ніж неясним страхом смерті, з голосними зойками кликали відсутніх матерів і рвалися додому. Та де там! Може, мати, про яку вони думали, що вона спить удома в своєму ліжку, впала на нього, несподівано заскочена чумою, й лежить там тепер непритомна, поки її відвезуть на возі до лазарету або й просто в могилу, якщо віз приїде надто пізно. А можливо,— о лихо, гідне ще більш гірких сліз,— ця мати, пригнічена власними муками, забула про все, навіть про своїх дітей, і думала тільки про одне: умерти з миром. Та все ж і серед цього загального сум'яття подивувалися приклади стійкості й людинолюбства: батьки, матері, брати, сини, подружжя підтримували своїх близьких, шепочучи їм слова втішення, і не лише самі дорослі, але й маленькі дівчатка та хлопчики, тягнучи своїх молодших братиків та сестричок, з розважливістю й співчуттям дорослих умовляли їх бути слухняними, запевняючи, що їх ведуть у таке місце, де їх доглядатимуть, щоб вилікувати.