Заручені
Шрифт:
— Ми побачимося, побачимося, повинні побачитись!
— Іще раз кажу: дай боже!
Упродовж кількох днів Ренцо знай вправлявся, випробовуючи свої сили й намагаючись чимскоріше відновити їх. Коли йому здалося, що наче вже можна вирушати в дорогу, він став збиратися. Підперезався, сховавши його під одежу, поясом із зашитими в ньому п'ятдесятьма золотими, до яких він так і не доторкнувся і про які ніколи нікому не обмовився й словом, навіть Бортоло. Прихопив іще трохи грошенят, які відкладав щодень, заощаджуючи на всьому. Взяв під пахву клуночок з одежею, поклав у кишеню посвідчення на ім'я Антоніо Рівольти, що його про всяк випадок випросив у свого другого господаря, до кишені штанів засунув великого ножа,— найскромнішу
Ті нечисленні люди, що поодужували від чуми, здавалися серед решти населення привілейованим класом. Величезна частина іншого народу хиріла або вмирала. А ті, хто досі ще не заразився чумою, жили в постійному страху перед нею. Зосереджені, пильні, люди ходили розміреними кроками, підозріливо оглядаючись, якось сквапно й водночас рішуче,— адже всюди могла чатувати на них смертельна небезпека. А ті, що повидужували, могли вже не хвилюватися (бо повторне захворювання на чуму було не тільки рідкісне, а й геть-таки незвичайне явище). Вони сміливо й рішуче походжали серед зарази, як ото середньовічні рицарі, з ніг до голови закуті в залізо й верхи на конях, також згори й донизу вбраних у лати, вирушали вештатися по світу (звідси й пішло їхнє знамените прізвисько — мандрівні рицарі) в пошуках пригод або походжали серед жалюгідного натовпу городян, які могли відбити й послабити їхні удари тільки своїм лахміттям. Прекрасне, мудре й корисне ремесло! Ремесло, воістину гідне зайняти одне з перших місць у трактаті з політичної економії.
З такою певністю (послаблюваною, однак, тривогою, про яку читач знає), упереміш з гіркотою, викликаною постійним видовищем загального лиха та невідчепними думками про нього, прямував Ренцо додому. Він ішов під ясним небом по своїй прекрасній країні, не зустрічаючи нікого на своєму шляху. І тільки після довгих переходів у смутній самотності він часом зустрічав якісь бродячі тіні замість живих людей або трупи, що їх опускали до ями без похорону, без співів, без супроводу. Під полудень він зупинився в гайку попоїсти хліба з усякою всячиною, прихопленою з собою. Фруктів уздовж всієї дороги було вдосталь: фіги, персики, сливи, яблука — всього скільки хоч. Досить було тільки зійти вбік з дороги й нарвати або назбирати плодів під деревами, де їх валялася сила-силенна, наче позбиваних градом, бо ж рік видався винятково урожайний, особливо на фрукти, а поратися біля них майже не було кому. Виноградні грона, важкі й соковиті, теж були покинуті на поталу першому стрічному.
Надвечір замріло рідне село. Хоча Ренцо й був давно готовий до цього, проте, забачивши його, він відчув, як стислося йому серце: наринуло безліч спогадів і сумних передчуттів. Юнакові здавалося, що в вухах лунає зловісний дзвін на сполох, який ніби супроводив, переслідував його, коли він утікав із цих місць, і водночас він ніби чув мовчання смерті, яке панувало довкола. Ще більшим хвилюванням перейнявся Ренцо, вийшовши на майдан перед церквою, та найгірше він побоювався знайти в кінці дороги, бо збирався зупинитися в тому будинку, який він колись звик називати Лючіїним. Тепер це міг бути в кращому разі будинок Аньєзе, і він чекав від неба єдиної милості — знайти її там живу й здорову. В цьому будинку він збирався просити пристановища, вірно припускаючи, що його власний уже став оселею для мишей і куниць.
Не бажаючи нікому потрапляти на очі, Ренцо подався городами, тією самою стежкою, якою йшов із своїми друзями в оту пам'ятну ніч, щоб заскочити зненацька дона Абондіо. Десь на півдорозі з одного боку тягся виноградник, а з другого стояв
Ідучи, він усе дивився вперед, сподіваючись і водночас побоюючись зустріти кого-небудь: і справді, ступивши кілька кроків, він побачив чоловіка в сорочці, який сидів на землі, прихилившись спиною до ясминової огорожі, за всіма ознаками — божевільного. За його виглядом, а також за виразом обличчя Ренцо здалося, що то начебто Жервазо, бідолашний дурник, який був за другого свідка в нещасливій вилазці. Проте, підступивши ближче, він мусив переконатися, що то був якраз Тоніо, котрий привів тоді з собою Жервазо. Він зостався живий, але чума, позбавивши його як фізичної, так і духовної сили, виявила на його обличчі і в кожному русі непомітні, доти приховані риси схожості з дурнуватим братом.
— Боже мій, Тоніо! — вигукнув Ренцо, спиняючись перед ним.— Це справді ти?
Тоніо підвів очі, навіть не ворухнувши головою.
— Тоніо! Ти мене не впізнаєш?
— Коли вже вона візьметься за когось, то вже візьметься,— відповів Тоніо та так і залишився з роззявленим ротом.
— І тебе не минула, бідний Тоніо, еге? То ти мене зовсім не впізнаєш?
— Коли вже вона візьметься за когось, то вже візьметься,— повторив нещасний з дурнуватою усмішкою. Побачивши, що від нього годі домогтися чогось більше, Ренцо рушив далі, засмутившись іще дужче. Та ось із-за рогу будинку з'явилось і попрямувало йому назустріч щось чорне, і в ньому він одразу впізнав дона Абондіо. Той ледве ступав, важко спираючись на ціпок. І в міру того, як священик підходив, по його блідому, змарнілому обличчю й по кожному рухові було видно, що і йому довелося пережити свою бурю. Дон Абондіо теж почав придивлятися: здалось йому це чи ні? Як на одежу, то ніби чужинець, але чужинець саме з Бергамо.
«Він — не інакше!» — вирішив подумки дон Абондіо і в пориві прикрого подиву підніс руки до неба, причому ціпок, що його він тримав у правиці, так і завис у повітрі, а з рукавів вистромились худющі руки, що колись ледве влазили в них. Ренцо пішов йому назустріч, прискоривши крок, і шанобливо вклонився, бо ж хоча вони й розстались за обставин, вам відомих, все ж це був і досі його курато.
— Ви... і тут? — вигукнув дон Абондіо.
— Тут, як бачите. Ви нічого не знаєте про Лючію?
— А що б ви хотіли знати про неї? Нічого про неї не відомо. Вона нібито в Мілані, якщо, звичайно, ще на цім світі... А ви ж як...
— Аньєзе жива?
— Може, й так. Тільки хто знає про це? Її тут немає... А втім...
— Де ж вона?
— Вона переїхала жити до Вальсассіни, до отих своїх родичів у Пастуро — ви їх добре знаєте. Там, кажуть, чума не так лютує, як тут. Ну, а ви...
— Мені дуже прикро. А як падре Крістофоро?
— Та його вже давно тут немає. Ну, а...
— Я це знаю, мені писали. Я тільки подумав, чи не повернувся він випадково до нашого краю.
— Та ні, про це нічого не чути. Ну, а ви...
— Це також дуже прикро.
— Ну, а ви, питаю я вас,— скажіть, що ви, ради всього святого, збираєтесь тут робити? Хіба ви не знаєте про наказ заарештувати вас? Легко сказати...
— А мені-то що? У них і так справ по саму зав'язку. Мені забаглося прийти сюди — подивитися, як воно тут ведеться. Отже, анічогісінько невідомо?..
— І що ви хотіли побачити? Нині тут нікого й нічого немає. І повторюю: знаючи, що є оцей дурний наказ про арешт, з'являтися сюди, просто в село, вовкові в пащу,— чи ж не дурість? Послухайте ви старого, який має більше здорового глузду, ніж ви, і який каже тільки через любов до вас: зав'яжіть тугіше свої черевики і, поки ніхто вас не бачив, вертайтеся туди, звідки прийшли. А коли вас уже бачили, то втікайте щодуху. Гадаєте, тутешнє повітря корисне для вас? Хіба ви не знаєте, що вас тут шукали, обнишпорили всі закутки, перевернули все догори дном...