Заручені
Шрифт:
Тим часом від воріт підходили інші люди, і один чоловік, порівнявшися з жінкою, спитав:
— Як тут пройти по хліб?
— Іди вперед,— відповіла вона і, відійшовши кілька кроків, докинула: — Ці сільські нероби пообчищають усі крамниці та пекарні, нам нічого не зостанеться.
— Всім потроху, змія ти така! — зауважив чоловік.— Як благодать, то вже благодать!
За цим і за багато чим іншим, що йому випало побачити, Ренцо почав здогадуватися, що потрапив до міста, яке збунтувалося, і що сьогодні день захоплення влади, коли всяк тягне, що тільки може, розраховуючись кулаками. Хоч би як ми бажали показати бідного нашого горця в найкращому світлі, історична правда зобов'язує нас повідомити, що першим його почуттям була радість. Він мав так мало підстав тішитися звичайним становищем, що мимоволі схилявся до схвалення всього, що бодай скільки-небудь могло змінити це становище. До того ж, не стоячи анітрохи вище людей свого часу, він поділяв загальну думку або ж передсуд, що в високих цінах на хліб винні скупники й пекарі, і був готовий визнати справедливим усякий спосіб видерти в них з рук продукти, в яких вони, згідно з
Там, де тепер вивишається гарне палаццо з високим портиком, у той час, та й ще зовсім недавно, був невеликий майдан, а в глибині його — церква й монастир капуцинів, прикриті чотирма могутніми в'язами. Ми не без заздрощів радіємо за тих наших читачів, які вже не застали описаної картини,— це значить, що вони ще дуже молоді й не встигли наробити забагато дурниць. Ренцо попрямував до воріт, засунув за пазуху недоїдену половину буханця, дістав листа й, тримаючи його напоготові, смикнув за дзвіночок. За решіткою відчинилися дверцята, і в них появилося обличчя ченця-воротаря, який спитав, хто там.
— Я з села, приніс падре Бонавентурі термінового листа від падре Крістофоро.
— Давайте його сюди,— сказав воротар, просуваючи руку крізь решітку.
— Не можу,— відказав Ренцо,— я повинен передати його особисто в руки падре Бонавентурі.
— Його немає в монастирі.
— Тоді впустіть мене, я зачекаю його.
— Зробіть, як я вам скажу,— відповів чернець,— ідіть дожидайте його в церкві; це, до речі, буде корисно і для душі. До монастиря зараз не впускають.
І з цими словами він захряпнув дверцята, Ренцо так і зостався стояти в листом в руках. Він пройшов кроків десять до церковного входу, щоб послухатися воротаревої поради, але потім подумав, чи не подивитися йому ще раз на бунт. Тож він перетнув площу, вийшов до кінця вулиці й спинився, схрестивши руки на грудях і дивлячись ліворуч, в бік центру міста, де стояв безперервний гул натовпу, що чимдалі голоснішав. Вир приваблював глядача. «Ходімо подивимось»,— сказав він собі, дістав половинку буханки і, потроху відкушуючи від неї, рушив туди. Поки він іде, ми розповімо якнайкоротше про причини безладу.
Розділ дванадцятий
Уже другий рік поспіль був неврожай. У попередньому році запаси минулих років в якійсь мірі надолужили недорід; населення, хоч надголодь і, звісно, не маючи ніяких запасів, дотягло до нового врожаю 1628 року, саме того, про який і мовиться в нашій розповіді. І ось цей довгожданий урожай виявився ще біднішим від попереднього, почасти через несприятливу погоду (і не тільки в межах Мілана, але й в околі), почасти з вини самих людей. Спустошення й розорення внаслідок війни, про яку ми вже згадували, були такі, що в провінціях, найближчих до театру воєнних дій, великі земельні ділянки довше, ніж звичайно, залишались необробленими. Селяни занедбали землю і, замість працею добувати хліб собі й іншим, змушені були випрохувати його як милостиню. Я сказав: довше, ніж звичайно, бо нестерпні побори, що накладалися з безмежною жадібністю, а так само й обходження в мирний час військ, котрі стояли в селах на постої,— обходження, яке скорботні документи того часу прирівнюють до ворожого нашестя, та інші причини, що про них тут згадувати не варто,— все оце поступово й підготовляло сумне становище в усій Міланській області; а особливі обставини, про які ми зараз говоримо, стали ніби раптовим загостренням тривалої хвороби. До того ж, не встигли ще скінчити збирати цей, хоч хай там який, урожай, як поставки продовольства для війська й неминуче пов'язане з ними розорення так відбилися на урожаї, що відразу далася взнаки нужда, а слідом за нею її прикрий, хоча й такий же рятівний, як і неминучий, супутник — дорожнеча.
Однак, коли нужда посилюється, у народу завжди складається (або ж принаймні досі складалася,— а якщо це відбувається ще й тепер, після того як про це писало стільки достойних людей, то подумайте, що ж було тоді!) переконання, що справа тут не в недостачі хліба. Забувають, що цієї недостачі боялися, що її завбачали; нараз виникає припущення, що зерна більш ніж доволі і що все зло тільки від недостатнього його продажу для вжитку; це припущення геть ні на чому не грунтується, але воно лестить і гнівові, й надії водночас. Скупники зерна, справжні й уявні, землевласники, які не відразу продали весь хліб, пекарі, що його скуповували, одно слово, всі ті, хто мав його мало або багато, і ті, в кого, як гадали, були його запаси, їх геть усіх вважали винуватцями нужди й дорожнечі, всі вони робились мішенню загальних скарг, предметом ненависті натовпу,— і погано, і добре вбраний. З певністю вказували на комори та засіки, наповнені доверху, ба навіть попідпирані, щоб не позавалювалися; називали зовсім неможливу кількість прихованих мішків, упевнено розповідали про величезні запаси збіжжя, нещодавно потай вивезеного до інших місць,— тамтешні жителі, мабуть, з такою самою певністю і так само голосно кричали, що хліб від них вивозиться до Мілана. Від властей вимагали заходів, які натовпові завжди видаються або ж принаймні видавалися досі справедливими, простими й спроможними зробити так, щоб той прихований, замурований, збережений хліб з'явився на світ божий і щоб повернувся достаток. Власті дещо й робили: встановлювали тверді ціни на деякі їстівні припаси, грозили покарами тим, хто відмовлявся продавати за цими цінами, і таке інше. Однак тому, що всі укази, попри всю свою серйозність, були безсилі зменшити потребу в їжі й поповнити продовольчі запаси незалежно від пори року, а також з огляду на те, що ці укази,
На час відсутності губернатора дона Гонсало Фернандеса ді Кордова, що керував облогою Казале-дель-Монферрато, його заступав у Мілані великий канцлер Антоніо Феррер, також іспанець. Він розумів — та й хто цього не розумів! — що необхідно встановити справедливу ціну на хліб, а це була річ сама по собі дуже бажана; отже, він вирішив (у цьому й полягала його помилка), що досить одного його наказу, і така ціна встановиться. Він призначив «мету» (так називають у Мілані таксу на продовольчі товари) для хліба, яка була б справедлива, коли б зерно продавалося в середньому по тридцять три ліри за модій [63] , а його ж продавали за вісімдесят. Одно слово, канцлер учинив як літня жінка, яка, вирішивши помолодіти, підробила собі метрику.
63
Модій — старовинна римська міра сипучих тіл ємністю 8,754 літра.
Ще й не такі безглузді та несправедливі накази залишалися на папері; але цього разу за виконанням наказу пильнував народ, який, побачивши врешті своє бажання втіленим у законі, не хотів, щоб його обернули на жарт. Люди кинулися до пекарень, вимагаючи хліба за встановленою метою з тим рішучим і загрозливим виглядом, що його надають пристрасть, сила й закон, разом узяті. Можна легко собі уявити, як заволали пекарі. Ставити тісто, місити його й без передиху пекти (бо ж народ, підсвідомо розуміючи, що це ж усе-таки насильство, безперестанно облягав пекарні, бажаючи скористатися з цього раю, поки він існує), надриватися й пріти більш ніж звичайно, і до того ж зазнавати збитків,— усяк зрозуміє, яке це велике задоволення. Але з одного боку стояла влада з погрозою покари, з другого — натовп із своїми вимогами, натовп, який починав, тільки хто з пекарів забариться, нападати на нього, й горлати, та ще й погрожувати розправою, гірше якої нічого не може бути на світі. Рятунку не було, доводилось знову місити, пекти, продавати. Проте, щоб примусити пекарів і далі робити свою справу, наказу виявилося не досить, було необхідно, щоб люди могли працювати, а вони тим часом уже знесилилися. Доводячи властям несправедливість і нестерпність покладеного на них тягаря, пекарі заявляли, що повкидають свої лопати в печі й підуть геть, однак і далі тягли лямку як могли, все ще сподіваючись, що великий канцлер врешті прислухається до голосу розуму. Але Антоніо Феррер, котрий був, як сказали б тепер, чоловік твердої вдачі, відповідав, що пекарі понаживалися в минулому, що вони безперечно добряче наживуться знову, коли повернеться достаток; що там буде видно,— можливо, й удасться зробити для них якесь полегшення, а поки — нехай усе йде, як і досі. Чи він насправді був переконаний у слушності цих міркувань, які висловлював іншим, чи, може, бачачи неможливість домогтися виконання свого указу, хотів перекласти на інших відповідальність, пов'язану з його скасуванням,— хто знає, що думав Антоніо Феррер. У всякому разі, він і далі твердо стояв на своєму. Врешті декуріони (муніципальна колегія, що складалася з нобілів і протрималася аж до дев'яносто шостого року минулого сторіччя) [64] письмово повідомили самого губернатора про стан речей: хай він знайде якийсь вихід.
64
Тобто до вступу військ Наполеона до Італії, що сприяло утворенню італійських республік та проведенню ряду буржуазних реформ, які похитали феодально-абсолютистський лад. Нобілі — представники вищих станів.
Читач, звичайно, здогадується, як вчинив дон Гонсало, по вуха загрузлий у військові справи: він призначив комітет, який і уповноважив установити підходящу ціну на хліб,— спосіб, що давав змогу догодити і тій, і тій стороні. Члени зібрались, або, як тоді висловлювались канцелярським жаргоном на іспанський манір, «склали хунту». Почалися нескінченні шаркання, люб'язності, виступи, перерви, відстрочки, порожні пропозиції, хитрощі. Однак усі усвідомлювали необхідність винести якесь певне рішення, і хоча члени комітету знали, що починають небезпечну гру, проте, не бачачи іншого виходу, вони все ж ухвалили підняти ціни на хліб. Пекарі полегшено зітхнули, зате народ знавіснів.
Звечора напередодні того дня, коли Ренцо прийшов до Мілана, вулиці й площі міста кишіли людьми. Охоплені загальним шаленством, керовані однією думкою, знайомі й незнайомі збиралися в гуртки, зовсім про те не домовлявшись, майже непомітно для себе самих, як ото краплі стікають одним схилом. Кожна нова промова посилювала рішучість і розпалювала пристрасті слухачів, як і самого промовця. Серед цієї збудженої маси траплялись, однак, і холоднокровніші люди, які з великою втіхою спостерігали, що вода каламутніє, і навіть намагалися скаламутити її ще більше, послуговуючись такими міркуваннями і такими розповідями, які завжди злітають з язика шахраїв і які завжди жадібно ловлять голови заблудлих. І мали ті шахраї на думці не давати цій воді встоятися, доки не вдасться половити в ній рибку. Тисячі людей позасинали з непевним почуттям, що треба щось зробити і що щось та станеться. Ще вдосвіта на вулицях знов стали збиратися гурточки людей. Діти, жінки, чоловіки, діди, робітники, бідняки об'єднувалися хто з ким: в одному місці стояв глухий гомін багатьох голосів, у другому — один проповідував, а решта аплодувала йому; дехто ставив найближчому сусідові запитання, щойно поставлене йому самому; хтось повторював вигук, щойно відбринілий в його вухах; і всюди лунали скарги та погрози.