Заручені

Мандзони Алессандро

І, стаючи навшпиньки, обертаючись, усі дивилися туди, звідки провіщався такий несподіваний приїзд. Трохи піднявшися, всі бачили не більше, ніж коли б стояли на землі всією ступнею, і все ж усі намагалися стати навшпиньки.

Справді, до натовпу з боку, протилежного тому, де стояли солдати, під'їхав у кареті великий канцлер Антоніо Феррер. Напевно, канцлера гризли докори сумління, що його нерозумні розпорядження і впертість стали причиною або ж принаймні приводом до цього бунту, і тепер, бажаючи використати для доброї справи свою кепсько здобуту популярність, він пробував угамувати хвилювання або ж бодай відвернути найстрашніші й непоправні його наслідки.

В народних виступах завжди бере участь певна кількість людей, які, чи то через свій запал і фанатизм, чи то через підступний замір і кляту схильність до безпорядків, щосили намагаються скерувати події в гірший бік; вони дають і підтримують найзлочинніші поради, роздмухуючи полум'я, тільки-но помічають, що воно починає загасати; їм усього мало, вони хотіли б, щоб заворушення не мало кінця-краю. Та в противагу їм завжди серед промовців знаходиться і деяке число таких, які з не меншим запалом і настійливістю прагнуть до протилежних вчинків: одні — через дружбу і прихильність до тих, кому загрожує небезпека, другі — тільки через природний і мимовільний

жах перед кров'ю та жорстокостями. Хай благословить їх небо! В кожній із цих двох протилежних сторін, навіть коли немає попередньої домовленості, єдність волі створює раптову узгодженість дій. Те, що потім утворює натовп і стає причиною безпорядків,— це просто випадкова суміш багатьох інших людей, які, щоправда, з нескінченними відтінками, так або інакше впадають у ту або іншу крайність. Не позбавлені завзяття, шахраюваті, схильні до певної справедливості (у їхньому розумінні), жадібні побачити щось зовсім незвичайне, готові на жорстокість і на милосердя, на обожнювання і на ненависть, залежно від нагоди, яка випаде, сприяючи вияву того або іншого почуття, вони щомиті жадають дізнатися про щось незвичайне, повірити в нього. Їм неодмінно треба кричати, аплодувати кому-не-будь або ж тюкати навздогін. «Хай живе!» і «Смерть йому!» — ці слова вони вигукують найохочіше; і якщо вдається переконати їх, що такий-то не заслуговує четвертування, то вже небагато слів буде потрібно, аби довести їм, що він гідний тріумфу; вони — дійові особи й глядачі, вони то «за», то «проти», залежно від того, звідки вітер дме. Вони готові й мовчати, коли нема кому більше вторити, готові й заспокоїтися, коли немає під'юджувачів ніде поблизу, і розійтися, коли багато голосів, не зустрічаючи заперечення, скажуть: «Ходімо звідси!», і вернутися додому, питаючи один одного: «А що ж, власне, сталося?» А що така маса може піти за ким завгодно, то кожна з двох зацікавлених сторін докладає всіх зусиль, щоб перетягти її на свій бік, заволодіти нею. Неначе дві ворожі душі змагаються за те, щоб проникнути в це велетенське тіло й примусити його рухатись. Усе залежить від того, хто зуміє поширити чутки, найбільш спроможні розворушити пристрасті, скерувати почуття до тієї або тієї мети; хто зуміє доречніше пустити чутки, які зможуть знов роздмухати обурення або, навпаки, послабити його, вселити надію або страх, хто зуміє кинути клич, який, лунаючи дедалі голосніше в устах чимраз більшого числа людей, висловлює, підтверджує і цим самим виносить вирок з уст більшості на користь тієї або тієї сторони.

Уся ця балаканина потрібна була тільки для того, щоб сказати, що в боротьбі між двома сторонами, котрі виборювали одна в одної вирок народу, який зібрався біля будинку завідувача, поява Антоніо Феррера миттю дала рішучу перевагу прибічникам гуманності, чия позиція доти була явно слабша, і якби ця допомога надійшла дещо пізніше, у них не було б більше ні сили, ні мети для боротьби. Цей чоловік догодив натовпові вигідним для покупців хлібним тарифом власного винаходу, призначивши його з такою героїчною твердістю, яка не піддавалася ніяким протилежним доказам. Людей і без того прихильних до нього Феррер ще дужче зачарував своєю сміливою довірливістю, з якою він, старий дід, без усякої охорони, без помпи з'явився сюди, щоб лицем до лиця зустрітися з роздратованим, бурливим натовпом. Вигідно подіяли на натовп і чутки про те, що він приїхав забрати завідувача продовольством до в'язниці. Лють бунтарів проти останнього, яка розпалилась би ще дужче, якби хто надумав піти їм наперекір, тепер, коли було кинуто кістку, щоб заткнути їм рота, потроху вщухла, поступившись місцем іншим, протилежним почуттям, які пробудились у чималої кількості людей. Піднісшися духом, прибічники мирного кінця підтримували Феррера. Ті, хто опинився біля нього, вплинули своїми схвальними вигуками на настрій усього натовпу, причім одні закликали народ відступитися, щоб дати дорогу кареті, інші аплодували, повторюючи і поширюючи далі слова, вже сказані канцлером, або й слова, які він, на їхню думку, найімовірніше міг сказати. Цим самим вони затикали рота тим, хто вперто біснувався далі, намагаючись повернути проти них новий загальний настрій цього нестійкого зборища людей.

— Кому це не подобається, щоб кричали: «Хай живе Феррер!»? Ти що, не хочеш, щоб хліб був дешевий? Негідники ті, хто не прагне християнської справедливості,— вони найбільше від усіх горлають, щоб дати завідувачеві змогу втекти. До в'язниці завідувача! Хай живе Феррер! Дорогу Феррерові!

Число людей, що говорили так, весь час зростало, і відповідно зменшувалася відвага супротивної сторони, тож перші від умовлянь перейшли до дій проти тих, хто й далі робив руйнівну роботу: почали відганяти їх назад, видираючи в них з рук знаряддя руйнування. Погромники огризалися, погрожували далі, намагаючись узяти гору, але про кровопролиття вже не могло бути й мови; перемогу здобули ті, що кричали: «До в'язниці! Судити його! Хай живе Феррер!» Після недовгої перемовки затятих погромників було відтиснуто, їхні супротивники заволоділи дверима, щоб захистити їх від нових нападів і забезпечити прохід для Феррера. Декотрі з них прокричали тим, хто перебував у будинку (на щастя, пробоїн було скільки завгодно), попереджуючи, що підходить підмога і щоб завідувач був напоготові «для негайного відправлення до в'язниці, гм... зрозуміли там чи ні?».

— Це що, той самий Феррер, який допомагає складати укази? — спитав у свого нового сусіда наш Ренцо, пригадавши, як адвокат прокричав йому тоді просто на вухо «скріпив Феррер», показуючи підпис під папером.

— Він самий, великий канцлер,— почулося у відповідь.

— Він благородний чоловік, правда?

— Ще б пак! Таж він пустив хліб по дешевій ціні, а інші не хотіли. А ось тепер він приїхав забрати до в'язниці завідувача за те, що той вчинив несправедливо.

Немає потреби додавати, що Ренцо відразу став на бік Феррера. Йому захотілося негайно пробратися чимближче до нього. Зробити це було нелегко. Однак, роздаючи штурхани праворуч і ліворуч, працюючи ліктями, як звиклий горець, він зумів прокласти собі шлях і проштовхатися в перший ряд з того боку, де була карета.

Карета якраз заїхала в натовп і саме в цю хвилину спинилася через одну з перепон, неминучих під час таких поїздок. Старий Феррер виставляв то в одні, то в другі дверцята своє лагідне усміхнене обличчя з тим виразом, який він завжди тримав про запас на випадок, коли йому доводилося перебувати в товаристві дона Філіппа IV; проте він був змушений і при цій нагоді зробити так. Він щось говорив, але через загальний шум, гамір сили-силенної голосів та вигуки: «Хай живе!», якими зустрічали канцлера, тільки небагатьом щастило розчути його слова. Тому він допомагав собі жестами:

то доторкався кінчиками пальців до губів, ніби зриваючи з них поцілунки, які змахом обох рук посилав публіці праворуч і ліворуч на знак подяки за доброзичливе прийняття; то, вихиляючись із дверцят, звільна помахував руками, прохаючи дати дорогу, або ж граційним порухом опускав їх, просячи хвилинної мовчанки. Коли це йому ненадовго вдавалося, то ті, хто стояв зовсім близько, могли почути й потім повторювати окремі його слова: «Хліб, добробут; я прибув навести порядок; прошу, дайте дорогу». Відтак, оглушений і пригнічений шумом стількох голосів, виглядом цього зборищі людей, вбитих пліч-о-пліч, стомлений тисячами скерованих на нього поглядів, він на мить відхилявся на спинку карети, сопів, відсапувався й шепотів собі під носа:

— Por mi vida, que gente! [67]

— Хай живе Феррер! Не бійтеся. Ви — благородний чоловік. Хліба, хліба!

— Так, так, хліба,— відповідав Феррер,— добробут; я обіцяю його вам,— і він притискав руку до грудей.

— Розступіться трохи,— тут же додавав він,— я приїхав забрати його до в'язниці, щоб він дістав заслужену покару.— І докидав пошепки: — Si es culpable [68] .— Нахиляючись до кучера, він квапливо казав йому: — Adelante, Pedro, si puedes [69] .

67

Господи, ну й народ! ( ісп.)

68

Якщо він винний ( ісп.).

69

Вперед, Педро, якщо зумієш ( ісп.).

— Будьте ласкаві, синьйори,— говорив він,— трохи розступіться, ледь-ледь, аби тільки проїхати.

Тим часом найдіяльніші з співчуваючих у відповідь на таке чемне прохання заходилися розчищати дорогу. Одні, рухаючись попереду коней, діючи вмовляннями й розсуваючи натовп руками, чемно приказували: «Відійдіть, розступіться трошки, синьйори»,— і примушували людей розступатися; інші робили те саме обабіч карети, щоб вона могла проїхати, не розчавивши нікому ніг і не зачепивши нічиєї голови, бо, крім заподіяння шкоди окремим особам, це могло б легко підірвати престиж самого Феррера.

Із замилуванням споглядаючи якийсь час цю величну старість, дещо стривожену турботами, пригнічену втомою, але водночас пожвавлену клопотами і, так би мовити, підбадьорену сподіванням вирятувати людину від смертельної небезпеки, Ренцо відкинув усяку думку про те, щоб піти геть, вирішивши допомогти Феррерові й не залишати його, доки той досягне своєї мети. Сказано — зроблено, вкупі з іншими він заходився розчищати дорогу й, зрозуміло, опинився серед найзавзятіших. Дорогу було розчищено. «Проїжджайте лишень уперед»,— казали кучерові ті з натовпу, що відступалися вбік. А найдіяльніші попереду й далі прокладали дорогу кареті. «Adelante, presto, con juicio!» [70] — підганяв кучера й господар, і карета посувалася вперед. Крім щедро роздаваних публіці поклонів, Феррер виразно всміхався, обдаровував на знак подяки особливими поклонами тих, хто надто ревно клопотався про нього: такі усмішки не раз діставались і Ренцо, який цілком заслужив їх, бо працював того дня на великого канцлера краще від будь-якого найсумліннішого з його секретарів. Молодому горцеві, зачарованому такою доброприхильністю, здавалося, що він мало не заприятелював із Антоніо Феррером.

70

Уперед, швидше, та обережно! ( ісп.)

Рушивши з місця, карета посувалася далі, щоправда, досить повільно й не без коротких зупинок. Весь шлях, либонь, займав відстань не більше, ніж на рушничний постріл, але як на витрачений час, то цей переїзд міг видатися довгою подорожжю навіть тому, хто не поспішав із добромисними намірами, як ото Феррер. Народ хвилювався і попереду й позаду, праворуч і ліворуч від карети, ніби морські вали, що здіймаються довкола корабля в самий розпал бурі. Але гул юрби був ще різкіший, різноголосіший і оглушливіший, ніж шум бурі. Виглядаючи з карети, прибираючи відповідних постав і жестикулюючи, Феррер намагався розслухати крики й дати відповідь; він щиро бажав побесідувати з цим натовпом друзів, але це було важче від усіх справ, що випадали йому за його багатолітнє велике канцлерство. Іноді йому вдавалося розчути якесь слово, ба навіть цілу фразу, кілька разів повторену окремим гуртом, як ото коли вибух потужної ракети вирізняється серед оглушливої тріскотняви фейєрверку. І він то старався заспокійливо відповісти на ці крики, то просто мовив слова, які, на його думку, були найдоречніші. У такий спосіб він цілу дорогу говорив з народом: «Так, так, синьйори, хліб, добробут... Я його сам запроторю до в'язниці, він дістане покару... Si es culpable. Так, звичайно, я накажу — дешевий хліб... Asi es... [71] саме так, я маю на увазі: повелитель, наш король, не хоче, щоб його вірнопідданці голодували. Боже мій! Guardaos! [72] Щоб, бува, не постраждали, синьйори. Pedro, adelante, con juicio! [73] Добробут, добробут... Відступіться трошки, зробіть таку ласку. Хліба, хліба... До в'язниці, до в'язниці... Що таке?» — спитав він чоловіка, який ліз просто в вікно карети, щось вигукуючи, чи то пораду, а чи прохання. Але той не встиг навіть почути звернених до нього слів: «Що таке?», бо його відразу стягнув униз хтось із натовпу, помітивши, що чоловіка от-от причавить колесо. Ось так, даючи мимохідь відповіді, серед невмовкаючих вітальних вигуків, а часом і серед окремих ворожих вигуків, щоправда, відразу ж заглушуваних, Феррер нарешті добувся до обложеного будинку — головним чином завдяки старанням своїх добрих помічників.

71

Саме так ( ісп.).

72

Бережіться! ( ісп.)

73

Педро, вперед, але обережніше! ( ісп.)