Заручені
Шрифт:
— Дурниці, за що? — відповідав той.— Рука руку миє, а обидві миють обличчя. Хіба ми не зобов'язані допомагати ближньому?
Дорогою він, ніби ведучи розмову, ставив Ренцо різні запитання.
— Я питаю не з цікавості, але у вас такий стомлений вигляд, мабуть, ви прийшли здалеку?
— Хто, я? — відповів Ренцо.— Я прийшов із Лекко.
— З Лекко? То ви й самі з Лекко?
— З Лекко, тобто з його околу.
— Бідний юнак! Скільки я міг зрозуміти з вашої промови, вас там, напевно, тяжко скривдили?
— Ой, чоловіче добрий! Адже мені довелося говорити натяками, щоб не проговоритися привселюдно про свої справи; але годі про це... Колись усе стане
— Та ні, ходімо, куди я вам сказав, це недалеко,—відказав проводир,— а тут вам буде не зовсім добре.
— Та нічого,— відповів юнак,— я ж не панич, звиклий до розкошів, мені б добре попоїсти, вкластися на солом'яник — оце й усе. Швидше б знайти те й те. До зустрічі! — і він штовхнув перекошені двері, над якими висіла вивіска з зображенням місяця вповні.
— Гаразд, зайдімо сюди, коли ви так зволите,— мовив незнайомець і пішов за ним.
— Навіщо ж вам іще клопотатися,— відказав Ренцо.— А втім,— докинув він,— випийте зі мною склянку вина — мені буде дуже приємно.
— Охоче приймаю ваше запрошення,— відповів той.
Як людина, знайома з місцевими порядками, він перетнув попереду Ренцо невеличкий дворик до входу на кухню, підняв клямку й, відчинивши двері, зайшов туди зі своїм супутником. Два ручні ліхтарі на прив'язаних до сволока жердинах тьмяно освітлювали приміщення. Чимало всякого люду, зайнятого хто чим, сиділо на лавах пообабіч довгого вузького столу, який займав майже півкімнати; подекуди стіл був накритий скатертинами й заставлений стравами, подекуди на ньому йшла гра; відвідувачі здавали й відкривали карти, кидали й збирали гральні кості, і всюди видніли винні пляшки та склянки. Мелькали, ходячи з рук у руки, берлінги, реали [91] та парпальйоли, які, коли б уміли говорити, то розповіли б приблизно таке: сьогодні вранці лежали ми в чашці в одного пекаря або в кишені якого-небудь свідка безпорядків, котрий, охоплений бажанням подивитися, як ідуть громадські справи, перестав стежити за своїми особистими справами.
91
Реал — іспанська срібна монета.
Шум стояв неймовірний. Молодий хлопець, геть упрівши, мотався туди й сюди, обслуговуючи гравців і тих, хто вечеряв. Хазяїн, сидячи на ослінчику під ковпаком вогнища, був нібито зайнятий тим, що виводив щипцями в попелі й тут же стирав якісь фігури; насправді ж він уважно стежив за всім, що відбувалося довкола. Коли брязнула клямка, він підвівся й пішов назустріч новоприбулим. Забачивши проводиря, він сказав собі: «От клятий! І чого ти завжди плутаєшся під ногами, коли тебе найменше хочеться бачити!» Швидко окинувши поглядом Ренцо, він промимрив: «Тебе я не знаю, але якщо ти прийшов із таким мисливцем, то, видно, ти або собака, або заєць: після двох слів усе стане ясно». Однак ці міркування аніскільки не відбились на хазяїновому обличчі: воно залишилося незворушним, ніби портрет,— досить повне, лиснюче, з густою рудуватою борідкою й невеличкими зіркими очицями.
— Чого хочуть синьйори? — голосно спитав він.
— Насамперед пляшку гарного вина,— сказав Ренцо,— а потім чогось і закусити.
Мовивши це, він важко опустився на лаву з самого краю столу й голосно крякнув, ніби кажучи: «Добре посидіти, коли так довго довелося пробути на ногах та все в клопотах». Нараз Ренцо згадав лаву й стіл у будинку, де він востаннє сидів з Лючією й Аньєзе, важко
— Промочіть горло.
Наповнивши свою склянку, Ренцо вихилив її за один дух.
— А що ви дасте мені попоїсти? — спитав він у хазяїна.
— Є в мене тушковане м'ясо, якщо зволите,— відповів той.
— Чудово, несіть сюди тушковане м'ясо.
— Хвилиночку,— відповів хазяїн і, підкликавши служника, загадав йому: — Накрийте стіл для цього гостя,— а сам попрямував до вогнища.— Тільки ось що,— докинув він, звертаючись до Ренцо,— хліба в мене сьогодні немає.
— Щодо хліба,— відповів Ренцо, голосно засміявшись,— то про нього потурбувалося саме провидіння.
І, діставши третій — останній — буханець, з підібраних ним біля підніжжя хреста Сан-Діоніджі, він підняв його догори, мовивши:
— Осьде цей хліб божий!
Багато хто, зачувши вигук, повернув голову, а один, побачивши високо піднятий трофей, крикнув:
— Хай живе дешевий хліб!
— Атож, дешевий,— підтвердив Ренцо,— gratis et amore [92] .
92
Безкоштовно і полюбовно ( латин.).
— Тим краще!
— Але мені не хотілось би, щоб синьйори подумали про мене погано,— тут же докинув Ренцо.— Не те щоб я його, як ото кажуть, поцупив. Він валявся на землі, і, якби мені трапився його власник, я готовий заплатити.
— Молодець, молодець! — іще дужче загиготіли довкола: нікому й на думку не спадало сприйняти ці слова серйозно.
— Може, вони думають, що я жартую? Але це насправді так,— сказав Ренцо своєму проводиреві й, покрутивши хліб у руці, додав: — Бачите, що з нього зробили,— коржа; але ж народу була тьма-тьмуща! Якщо в цю тисняву потрапили ті, в кого кості ніжніші, то їм, треба гадати, добре дісталося.— І, куснувши разів три-чотири, він швидко запив хліб другою склянкою вина.
— Щось цей хліб сам не лізе в горлянку. Школи ще в мене не було так сухо в роті. Багато довелося кричати.
— Приготуйте цьому молодому чоловікові хорошу постіль,— сказав проводир,— він збирається тут переночувати.
— То ви хочете тут ночувати? — спитав хазяїн у Ренцо, підходячи до столу.
— Певна річ,— відповів юнак,— постіль — без витребеньок; аби тільки простирадла випрані, бо я, дарма що бідак, звик до чистоти.
— Про це вже не турбуйтеся! — сказав хазяїн і підійшов до стойки в кутку на кухні. Звідти він повернувся з чорнильницею й аркушем білого паперу в одній руці й з пером — у другій.
— Що це значить? — вигукнув Ренцо, ковтаючи шматок тушкованого м'яса, принесеного служником, потім, здивовано всміхаючись, докинув: — То це що — свіжовипрані простирадла?
Хазяїн мовчки поставив на стіл чорнильницю, розстелив папір і, спершись на стіл правим ліктем, тримаючи перо в руці, звів очі на Ренцо:
— Будьте такі ласкаві сказати мені ваше ім'я, прізвище та звідки ви родом.
— Що таке? — мовив Ренцо.— Яке відношення має все це до постелі?
— Я виконую свій обов'язок,— відповів хазяїн, дивлячись в обличчя проводиреві,— ми повинні давати відомості про кожного нового постояльця, а саме: ім'я та прізвище, звідки родом, у якій справі прибув, чи має при собі зброю, як довго збирається пробути в місті. Так написано в указі.