Заручені
Шрифт:
— Власне кажучи...— тремтячим голосом відповів дон Абондіо, — власне кажучи, ви, синьйори, люди світські й чудово знаєте, як у нас це робиться. Бідняк курато тут ні при чому. Вони самі облагоджують свої справи, а потім... потім ідуть до нас, як ото ходять до банку по гроші, ну, а ми вже... ми — служителі громади...
— Так от, — мовив йому браві тихенько, проте це звучало як урочистий наказ, — затямте собі: цього вінчання не повинно бути ні завтра, ані будь-коли.
— Але ж, синьйори,— відказав дон Абондіо лагідним і чемним голосом людини, котра бажає умовити нетерплячого співрозмовника, — коли ваша ласка, уявіть себе лишень на моєму місці. Якби ця справа залежала тільки від мене... але ж ви чудово знаєте, що мені з цього не буде ніякого пожитку...
— Годі, — урвав його браві, — якби справа вирішувалася балаканиною, то ви б нас за пояс заткнули. Нічого ми більше не знаємо і знати не хочемо. Вас попереджено, і ви нас зрозуміли.
— Але ж ви, синьйори, люди вельми справедливі й розумні.
— І все ж,— урвав його цього разу другий, що досі мовчав,— і все ж вінчання не буде, бо інакше...— тут він вибухнув соковитою лайкою,— інакше той, хто його вчинить, не встигне в цьому й покаятись, бо буде ніколи...— і він знову вилаявся.
— Тихше, тихше,— знову озвався перший,— синьйор курато звик
Ім'я це майнуло в свідомості дона Абондіо, наче спалах блискавиці в нічну негоду,— спалах, який на мить осявав все довкола і тільки посилює жах. Він мимоволі низько вклонився й промовив:
— Якби ж ви мені були бодай натякнули...
— Натякати тому, хто знає латину! — безцеремонно й зловісно розреготався браві.— Діло ваше. Та головне, не пробовкайтесь, адже ми зробили попередження виключно задля вашого добра, а то... гм... буде те саме, що сталося б, якби ви ото здійснили це вінчання... То що нам переказати від вас синьйорові дону Родріго?
— Моє найбільше шанування...
— Цього мало.
— Готовий, завжди готовий до послуху!
Мовлячи ці слова, він і сам не знав, чи дає обіцянку, а чи тільки каже так, про людське око. Браві сприйняли або ж принаймні вдали, що сприймають його слова серйозно.
— От і гаразд! На добраніч, синьйоре курато,— сказав один з них, ідучи з товаришем геть.
Дон Абондіо, який кілька хвилин тому ладен був пожертвувати оком, щоб уникнути всяких з ними розмов, тепер хотів продовжити бесіду й переговори.
— Синьйори...— почав був він, закриваючи молитовник обома руками, але ті, не зваживши на його звернення, подались дорогою туди, звідки він прийшов, і віддалилися, наспівуючи пісеньку, яку я не стану тут наводити. Бідолаха дон Абондіо на мить завмер з розкритим ротом, ніби заворожений, а потому побрався тією з двох стежечок, котра вела до його будинку, через силу переставляючи одну за другою свої, мовби здерев'янілі, ноги. Що ж до самопочуття дона Абондіо, то ми зрозуміємо його краще, коли скажемо дещо про курато та добу, в яку йому випало жити.
Читач досі, певно, постеріг, що дон Абондіо від народження не мав левового серця, а до того ж ще з дитячих літ переконався в тому, що найтяжче всього в ті часи доводилось тварині, в якої не було ні пазурів, ні ікол. А йому аж ніяк не хотілося, щоб його проковтнули. Сила закону ані найменшою мірою не боронила чоловіка спокійного, лагідного й неспроможного тримати в остраху інших. Не те щоб бракувало законів і покар за насильства, чинені окремими особами. Навпаки, закони вивергалися потоками; злочини в них перелічувано й деталізовано з незвичайним багатослів'ям; покари, і так до безглуздя надмірні, могли, в разі необхідності, іще збільшуватися в кожному окремому випадку сваволею самого законодавця та сотні виконавців; судочинство було скеровано лише на звільнення судді від усього, що могло б перешкодити йому винести звинувачувальний вирок: наведені нами уривки указів проти браві — невеликий, але яскравий взірець цього. Разом з тим,— а значною мірою саме тому,— всі укази, повторно проголошувані та посилювані кожною новою владою, правили тільки за високомовне свідчення повного безсилля їхніх авторів. А якщо й здійснювався якийсь безпосередній вплив, то він виявлявся насамперед і в посиленні пригнічення, що його й так зазнавали мирні й слабкі люди від баламутів, і в збільшенні насильства та підступах з боку останніх. Безкарність була систематична й грунтувалася на підставах, яких укази не зачіпали або ж не могли порушити. Такими були привілеї деяких класів, почасти визнані законом, почасти терпимі й замовчувані або ж безпідставно заперечувані, але в яких ці класи були дуже зацікавлені й відстоювали їх з ревною прискіпливістю. Отож ця безкарність, зробившися об'єктом погроз та нападок з боку указів, щоправда, безсилих її зруйнувати, природно боронячи себе, повинна була при кожній погрозі, при кожному натиску вдаватися до нових зусиль та нових вигадок. Так воно й було насправді: після проголошення указів, скерованих на приборкання негідників, останні, спираючись на свою дійсну силу, вишукували нові, більш підхожі способи, щоб чинити й далі саме те, що заборонялось указами. Ці укази могли гальмувати кожен крок, могли заподіювати всілякі неприємності добромисному чоловікові, безсилому й позбавленому будь-чиєї протекції, бо ж, поставивши собі на меті тримати в руках кожну окрему особу, щоб попередити або покарати будь-який злочин, вони підкоряли кожен порух такої особи свавільній примсі всіляких виконавців. Навпаки, той, хто, наготувавшися вчинити злочин, вживав заходів, щоб вчасно сховатися в монастирі чи в палаці, куди сбіри [16] ніколи не посміли б ступити й ногою; хто, без інших пересторог, просто носив ліврею [17] , яка накладала на марнославні інтереси якої-небудь знатної родини або й цілого прошарку обов'язок захищати його,— той був вільний у своїх діях і міг тільки посміюватись над усіма громовими указами. Та й серед покликаних виконувати ці укази одні за народженням належали до привілейованого середовища, інші залежали від нього як клієнти,— і ті й ті через своє виховання, інтереси, звички та наслідування засвоїли засади цього середовища і дуже остерігалися порушити їх задля клаптика паперу, розклеєного на кожному розі. А люди, котрим було довірено саме виконання указів, хоч би вони були навіть безстрашні, як герої, слухняні, як ченці, й готові до самопожертви, як мученики, однаково не могли б довести справи до кінця, бо кількісно були в меншості порівняно з тими, за ким мали б стежити; надто велика була для них і ймовірність того, що їх покинуть ті, від кого абстрактно чи, так би мовити, теоретично виходив наказ діяти. А опріч цього вони в більшості випадків належали до наймерзенніших і найзлочинніших елементів своєї доби: до дорученого їм діла ставилися з презирством навіть ті, хто мав би боятися їх, і саме їхнє звання було лайкою. Тож цілком природно, що замість ризикувати, а тим паче ставити на карту своє життя в такім безнадійнім заході, вони продавали вельможам своє невтручання в їхні справи, ба навіть потурали їм, залишаючи за собою право виявляти свою мерзенну владу й свою силу в тих випадках, коли їм не загрожувала небезпека, тобто сказати просто, утискували людей мирних і беззахисних.
16
Сбіри — поліцейські стражники.
17
Тобто
Хто намірився кривдити інших і щохвилі побоюється, що скривдять його самого, той, природно, шукає собі спільників і соратників. Тим-то в ті часи було високо розвинене прагнення окремих осіб триматися певних угруповань, створювати нові й сприяти якомога більшому посиленню того кола, до котрого належали самі. Духовенство піклувалося про підтримку й розширення своїх пільг, знать — своїх привілеїв, військові — своїх особливих прав. Торговці, ремісники об'єднувалися в цехи та братства, юристи складали лігу, навіть лікарі мали свою корпорацію. Кожна з цих маленьких олігархій була сильна по-своєму; в кожній з них окрема особа, залежно від свого впливу та хисту, діставала змогу використовувати в особистих інтересах об'єднані сили багатьох. Більш сумлінні вдавалися до цієї можливості лише задля самозахисту; хитруни та лиходії користалися з неї, щоб здійснювати свої злочинні заміри, на які їм би забракло власних засобів, та забезпечити собі безкарність. Проте сили різних цих спілок були дуже нерівні, а надто на селі: знатний і багатий негідник, оточений ватагою браві та селянами, котрі за споконвічними родинними традиціями звикли й були зацікавлені або й просто вимушені вважати себе ніби підданцями й солдатами свого патрона, мав таку владу, якій жодна інша група в даній місцевості не могла протистояти.
Не знатний, не багатий, а ще менше хоробрий, наш Абондіо, мабуть, чи не раніше свого вступу в свідомий вік зауважив, що в цьому суспільстві він подібний до череп'яної посудини, змушеної мандрувати разом із безліччю чавунних горщиків. А тому він досить охоче послухався батьків, які хотіли зробити з нього священика. Правду кажучи, він не дуже розмірковував про обов'язки та благородні цілі того служіння, котрому присвячував себе; роздобути засоби для заможного існування і ввійти в середовище шанованої і впливової верстви суспільства — ось ті дві підстави, котрих, як він гадав, було цілком досить для виправдання такого вибору. Однак усяка суспільна верства лише до певної міри прикриває й застраховує окрему особу, не звільняючи її від необхідності виробити для себе свою власну систему захисту. Постійно сповнений думками про свій спокій, дон Абондіо мало турбувався про переваги над іншими, досягнення яких потребувало великих зусиль або деякого ризику. Його система полягала головним чином у тому, щоб уникати всяких зіткнень, а коли вже їх годі було уникнути, то поступатися. Він дотримувався беззбройного нейтралітету у всіх війнах, що вибухали довкола нього,— від таких буденних на той час чварів між духовенством і світською владою, між військовими й цивільними, між одними вельможами й другими вельможами, аж до сварок між двома селюками, що спалахували через якесь слово й вирішувалися на кулаках або й на ножах. Коли вже крайня необхідність примушувала його зайняти певну позицію між супротивними сторонами, то він ставав на бік дужчого, однак завжди сторожко, намагаючись показати другому, що аніскілечки не бажає бути тому ворогом,— він ніби хотів сказати: «Ну чом же ти не зумів узяти гору, я б тоді став на твій бік». Намагаючись триматися чимдалі від сильних, заплющуючи очі на їхні випадкові, викликані примхою, утиски й покірно зносячи тяжчі й обмірковані заздалегідь, уміючи викликати своїми поклонами й шанобливо-приязним виглядом усмішку на обличчях буркотливіших і сердитіших людей, з якими він стрічався дорогою, цей бідолаха умудрився без великих турбот перейти за шостий десяток.
Проте не можна сказати, що це не зоставило в його душі певної гіркоти. Постійне випробування терпінням, часта необхідність поступатися іншим і мовчки ковтати образи — все це до такої міри дратувало його, що якби він час від часу не давав виходу своїм почуванням, то його здоров'я неодмінно постраждало б. А що, зрештою, на світі, ба навіть зовсім поруч, жили люди, нездатні, як йому було достеменно відомо, кривдити інших, то він міг подеколи зганяти на них довго притлумлюваний поганий настрій, дозволяючи собі деякі дивацтва та покрикуючи на них без жодної на те підстави. Він так само полюбляв суворо засуджувати людей, котрі не вміли стримувати себе, як ото він, але вдавався до цього лише тоді, коли такий осуд не загрожував йому ані найменшими, хай і далекими наслідками. Всякого потерпілого він вважав щонайменше необережним чоловіком, а вбитого — завжди баламутом. Якщо ж хтось, заходившись відстоювати свої права супроти сильного, виходив з бійки з розбитою головою, то дон Абондіо завжди вмів приписати йому якусь провину, що зрештою неважко, адже між правотою й неправотою годі провести настільки чітку межу, щоб перша містилася по один, а друга по другий її бік. Та найдужче він нападав на тих своїх побратимів, які на власний страх і ризик ставали на захист скривдженої людини супроти всесильного утискувача. Він називав таке «купувати собі клопоти за горілку» і «силкуватися випрямити ноги собаці»; він також суворо заявляв, що це — втручання в мирські справи, несумісне з гідністю пасторського служіння. І він громив таких служителів — завжди, між іншим, віч-на-віч або ж у найвужчому колі — з тим більшим запалом, чим більше співрозмовники були відомі своєю нездібністю заперечувати тоді, коли це стосувалося їх особисто. При цьому він послуговувався своїм улюбленим висловом, яким завжди кінчав розмови на цю тему: «У порядної людини, що стежить за собою і знає своє місце, ніколи не буває неприємних сутичок».
Отож хай мої нечисленні читачі уявлять собі, яке враження мала вчинити на бідолаху вищеописана зустріч. Жах перед отими брутальними пиками й грубими словами; погрози від синьйора, котрий славиться тим, що слів на вітер не кидає; налагоджене спокійне життя, яке коштувало йому стількох років зусиль і терпіння, а тепер нараз зруйноване; і, врешті, наступний крок, що його невідь як уникнути,— всі ці думки безладно роїлися в похиленій голові дона Абондіо. «Якби ж то можна було відпровадити Ренцо з богом, рішуче відмовивши йому,— то вже якийсь вихід; тільки ж він зажадає пояснення,— а що ж мені, ради всього святого, відповідати йому? Знову ж таки... він має голову на плечах; поки ніхто не чіпає його, він сумирний, мов ягнятко; проте тільки-но хтось задумає йому перечити — тоді лихо! А тут іще він до нестями вклепався в цю Лючію, закоханий, як... ці шмаркачі знічев'я закохуються, вирішують одружитися і ні про що не думають; їх геть не обходять ті неприємності, на які вони наражають порядного чоловіка. Який же я нещасний! І треба ж було, щоб оці два мерзотники стали на моїй дорозі й узялися за мене! При чому ж тут я? Чи ж це я збираюсь женитися? Чому б їм було не поговорити з...? От бачите — така вже моя доля: розумні думки завжди приходять-мені до голови в свинячий голос. Як же це я відразу не здогадався порадити їм піти зі своїм дорученням до...?»