Збігло літо

Боден Ніна

Мері, яка мала б розуміти справедливість його слів краще за будь-кого, раптом обурилася:

— Сам ти вигадуєш! Адже ти не знаєш, як було насправді. Це нечесної Я передам Крішні все, що ти про нього кажеш.

— Це буде підло з твого боку. Я ж розказав тобі під секретом. Це наша спільна таємниця.

Мері подивилася на нього і, зустрівши його привітний, чесний, схвильований погляд, відчула сором.

— І тому ти сказав, що ми не повинні писати йому листа? Ти вирішив, що дядько не живе за тією адресою, яку назвав Крішна, і побоявся, що лист потрапить до

чужих рук?

Саймон безпорадно кивнув головою і сказав:

— Саме таку адресу він і повинен був повідомити. Він, мабуть, думає, що в Лондоні всі живуть біля Бекінгемського палацу.

Саймон, мабуть, має рацію, подумала Мері. На багатьох речах він розуміється краще за неї. Але, з другого боку, квартира її батьків була неподалік від палацу, хоча вони не дуже багаті. Зрештою, Бекінгем-пеліс-терас може бути і бідною вулицею…

— Треба поїхати й подивитися. Я можу хоч завтра виїхати в Лондон. В мене є гроші в скарбничці, а крім того, я попрошу тітку, щоб дала мені з собою поїсти, скажу, що весь день проведу на пляжі.

Саймон копнув ногою камінець.

— Твоя поїздка може виявитися марною. А що, коли його там нема?

У нього був такий пригнічений і стурбований вигляд, він так зігнувся, ніби ніс на своїх плечах важку ношу, і в Мері урвався терпець:

— Якщо нема, тим гірше для нього. Ти тільки не хвилюйся, Саймоне…

Поллі, яка зупинилася, щоб почекати їх, і почула слова Мері, раптом сказала:

— У Саймона дуже неспокійна вдача. Так наша мама каже.

— Мама каже: «Незрозуміло, в кого він такий удався», — додала Аннабел.

Мері також не могла цього зрозуміти, коли вони прийшли в «Харбор-в’ю». Здавалося, що в цьому домі нікого ніщо не хвилювало, і вже достеменно його мешканців не турбували гамір та розгардіяш. Вузький коридор був весь завалений возиками, іграшками, великими картонними коробками; стояло тут і наповнене водою відро, — ніби хтось збирався влаштувати біг з перешкодами. В кімнаті зібралася вся сім’я: двоє малюків, мама, бабуся і огрядний чоловік у сорочці з короткими рукавами — Саймонів батько, здогадалася Мері. Разом із Саймоном, з нею самою, з Поллі-Анною їх виявилося у цій маленькій кімнатці за великим столом аж дев’ятеро, і всі вони навперебій почали голосно розмовляти, намагаючись перекричати радіо, з якого так гучно гриміла музика воєнного маршу, ніби його виконували одразу кілька духових оркестрів. Незважаючи на голосну розмову, Мері так і не змогла розібрати, хто що сказав, але зрозуміла, що її мабуть, відрекомендовують, бо троє дорослих кивнули їй і заусміхалися, а Саймонова мама, прибравши зі стільця, що стояв збоку, купу одягу, присунула його до столу.

Стіл був накритий до обіду, але тепер по ньому повзав старшенький з малюків, хапаючи ножі, виделки і скидаючи їх на підлогу. Єдиний, хто це помітив і кого це занепокоїло, був Саймон. Він зняв малюка і посадив на стільчик. Обличчя в нього було зосереджене й похмуре. Він дав малюкові ложку, і той почав нею голосно стукати, а тимчасом Саймон заходився збирати розкидані ножі й виделки. Мері подумала, що

людині, яка любить, щоб речі були завжди на своїх місцях, нелегко живеться в цьому домі.

Однак їй самій увесь цей гармидер був до душі. Ніхто не велів їй піти помити руки, ніхто не спитав, що вона робила цілий ранок. Перед нею поставили повну тарілку смаженої свинини з овочами й не переставали навперебій і весело кричати один до одного, поки Саймон підвівся і вимкнув радіо.

— Отак краще буде, — сказав батько. — Тепер ми хоч чутимемо одне одного.

— Мовчання — золото, — сказала мама.

— І нічого не коштує, — додав Саймон. — Варто лишень повернути вимикач, і все.

— А я й не помітила, що радіо говорить, — сказала Саймонова мама і підморгнула Мері.

Це була бліда, худенька й миловида жінка у фартусі. Вона когось нагадувала Мері, але дівчинка не могла збагнути кого.

— Поки його вимкнули! — сказав містер Трампет і голосно розсміявся.

— Ми не повинні кричати, — зазначив Саймон. — Кричати можна тільки в тому випадку, коли хочеш розвинути легені.

Однак усі вони і далі розмовляли на підвищених тонах.

— Ти вже наїлась, Урсуло? — запитав Саймонів батько.

— Вона не Урсула, вона Мерії — крикнула Поллі. — Вона сирота.

— У неї немає ні братів, ні сестер, — докинула Анна.

— Іноді й мені хочеться, щоб їх у мене не було, — сказав Саймон. — Перестань дути в молоко, Поллі, бридко дивитися.

Його мати всміхнулася до Мері й ще підклала їй на тарілку соковитий, хрусткий шматочок свинини. Мері зрозуміла: вона зробила це через те, що й справді приймала її за сироту, і, хоча й усміхнулася у відповідь, відчула, що шматок застряг у неї в горлі.

Поллі, прикрасивши себе молочними вусами, почала пускати бульки. Анна глянула на Саймона й захихотіла.

— Бридко дивитися. — Саймон повернувся до матері. — У них жахливі манери.

— Хіба їм заборониш, любий, — сказала мама.

Саймон почервонів, засовався на стільці і раптом вибухнув:

— А ти й не пробувала забороняти. Ти дозволяєш їм робити все, що вони хочуть: розмовляти з напханим ротом, розхлюпувати молоко…

— Саймоне! — сказав батько.

— Дурненький Саймон, — підхопила Анна. — Він так каже через те, що Мері прийшла до нас. Він думає, що вона королева.

Поллі загиготіла як ненормальна і почала погойдуватися взад і вперед у своєму кріслі.

Саймон із силою втягнув у себе повітря і почервонів дужче. Здавалося, він ось-ось лусне.

— Саймоне! Саймоне! Саймоне! — заспокоював його батько.

Саймон повільно й тихо видихнув. Він підвівся і, не дивлячись ні на кого, почав збирати порожні тарілки.

Відтак виніс їх із кімнати, ногою зачинивши за собою двері.

— Він думає, що ми його принизили, — батько похитав головою і вдав, що витирає з очей сльози.

— Подумаєш, образився! — сказала бабуся.

Вона кумедно закопилила губи й скосила очі, як ображена герцогиня, а близнята захихотіли, зацокотівши зубами об краї склянок з молоком. Їхні тугі щоки блищали, немов рум’яні яблука.