Збігло літо

Боден Ніна

— Це Крішна! — вигукнув Саймон і кинувся до кам’яних сходів.

Але, як з’ясувалося, той жахливий крик ішов від Ноакса. Коли блискавка освітила приміщення, вони побачили, що Крішна як лежав, так і лежить на листі папороті, натягнувши на голову спальний мішок, а Ноакс, немов тигр, вистежує здобич: хвіст стирчить трубою, шерсть наїжачилася, одне око хижо виблискує. Коли Мері нахилилася, щоб погладити його, він вигнув спину дугою і, задкуючи, так закричав, що у неї аж кров похолола в жилах, а потім кинувся

навтікача. Саймон схопив Мері за руку.

— Хай біжить, а то він тебе подряпає. Він полює…

В цю мить так ударив грім, що, здавалося, десь розтрощилася скеля. Коли гуркіт, прокотившись по гроту, стих, знову почулося пронизливе завивання Ноакса. Кіт віддалявся від них, і виття слабшало.

А поряд плакав Крішна…

Вони опустилися біля нього на коліна. Саймон відгорнув спальний мішок, а Мері обняла Крішну і, поколисуючи його, примовляла:

— Все гаразд… Усе гаразд… Це тільки гроза…

Але він усе плакав і плакав, корчився на листі папороті й підтягував коліна до грудей. А коли притиснувся до неї головою, вона відчула, що чоло в нього горить вогнем.

— Саймоне, він плаче не через те, що боїться грози. Він хворий. Він гарячий, мов жар. Крішно, любий, що в тебе болить?

Крішна простогнав щось у відповідь. Що саме — Мері не розчула.

— Здається, шлунок, — сказав Саймон. Він обережно помацав йому живіт. — Дивно. Доторкнись…

Живіт у Крішни випирав з-під ребер — тугий і круглий, мов футбольний м’яч. Мері доторкнулася до нього, і Крішна скрикнув.

— Може, він з’їв щось погане, — висловив припущення Саймон. — Може, це від ягід? Добре було б, якби він вирвав. Якщо засунути йому пальці в рот… або полоскотати в горлі гілочкою папороті…

— Фу, бридко! — скорчила гримасу Мері.

— Зараз не час бути бридливим. Ми мусимо щось робити.

Блискавка освітила приміщення. Спалах був уже не такий яскравий, як попередні, але Мері встигла побачити біле, мов крейда, обличчя Саймона.

— Ти що, хочеш, щоб він помер?

Останнє слово луною відгукнулося в печерах і коридорах грота, а за нею знову прокотився гуркіт грому, хоча вже меншої сили і схожий більше на оглушливий стогін. Ніби раптом зітхнула втомлена земля.

— Гроза минає, — сказав Саймон, глянувши вгору. І як тільки він це сказав, крізь маленьке віконце просочилося слабке світло. Звичайне денне світло.

— Я помру, — раптом сказав Крішна й аж зойкнув від страху. — Я помру.

— Ти не помреш, не бійся, — заспокоювала його Мері, притискуючи до себе. І, люто зблиснувши очима на Саймона, додала: — Ти не слухай його.

— Ой, болить, — простогнав Крішна. — Мері, будь ласка, допоможи мені.

Він перевернувся на бік і сховав голову в коліна. Мері затулила руками йому вуха й глянула на Саймона:

— Їдь по тітку Еліс. Вона

була колись медсестрою і знає, що робити.

12. Після грози

Мері ніжно притискувала голову Крішни до грудей і наспівувала йому. Коли він стогнав, вона сама відчувала його біль, ніби штрикали ножем у її власний живіт. І їй було страшно.

Між піснями вона стурбовано допитувалася:

— Тобі краще? Ну хоч трішечки? Ти себе вже краще почуваєш?

— Помовч, Мері, — жалібно благав він. — Від твоїх розпитувань краще не стане.

Вона відчула таку полегкість на душі, що аж засміялася, й притисла його до себе. Коли в нього є ще сили сердитися, він не помирає.

І вона співала йому, аж поки захрипла, а він поважчав у неї на руках. А коли впевнилася, що він заснув, поклала його на папороть якомога зручніше й вийшла з грота.

Гроза покотилася вдалину, настав чудовий вітряний вечір: по озеру бігли сріблясті брижі, а по зеленуватому небу пропливали яскраво освітлені по краях легкі хмарини. Йдучи до мосту, Мері покликала Ноакса, але його й слід пропав.

Не було ніде й Саймона. Вона всілася під рододендроновим кущем, звідки, будучи непоміченою, могла бачити міст. Руки в неї боліли — довго тримала Крішну, — а серце щеміло. Тепер, коли чекати залишилося недовго, вона злякалася — вже не за Крішну, а за себе. Прийде тітка Еліс і врятує Крішну, але хто врятує її, Мері? Бона зрадила тітку Еліс, і тій уже все відомо. Від цієї думки вона здригнулася й увібрала голову в плечі. Вона не зможе глянути тітці в очі. Не зможе…

— Я не можу, — сказала тітка Еліс. — Не можу…

Вона пройшла першу половину мосту й тепер із жахом дивилася на вузьку дошку. На тітці була якась безформна дощова накидка, що сягала їй аж до п’ят, а сиве волосся розкуйовдилося від вітру й розвівалося біля обличчя, мов космаки у відьми. А Мері вона здалася красунею.

— Все буде гаразд, — сказав Саймон. — Не треба тільки дивитися вниз.

— Ви так думаєте? — невпевнено сказала тітка Еліс. — Не знаю…

— Я зав’яжу вам очі, — запропонував Саймон. Він дістав з кишені не зовсім свіжу носову хустину.

Тітка Еліс покірно стояла, поки він зав’язував їй очі. Кінці хустини стирчали в неї над головою, мов кролячі вуха. Бліда, мов бруква, вона непевним кроком ступила на дошку.

— Я вас тримаю, — сказав Саймон. — Намагайтесь ста вити одну ступню перед другою так, щоб носком однієї відчувати п’ятку другої.

Тітка Еліс високо підняла ногу, як птаха, що йде по воді.

— Ось так, у вас чудово виходить, — похвалив її Саймон.

Він обережно задкував, міцно тримаючи тітку Еліс за руку. Це була дуже смішна картина, але Мері навіть не усміхнулась.