Збігло літо
Шрифт:
— Нам слід було б зачекати човна, — сказала тітка Еліс і раптом зупинилась.
— Так буде швидше, — відповів Саймон.
— А якщо ми впадемо?
— Не впадемо, якщо ви не будете зупинятись.
Крок за кроком, злякано скрикуючи час від часу, тітка Еліс повільно просувалася вперед. Мері заплющила очі.
— От і все, — нарешті сказав Саймон. — Тут і грот недалеко.
— Здається, я пам’ятаю, — промовила тітка Еліс.
Мері не зрозуміла, що вона має на увазі. Вони пройшли так близько біля куща,
Коли, за розрахунками Мері, вони вже дійшли до грота, вона підвелася й пішла за ними. Скрадливо піднімаючись крученими сходами, вона почула, як тітка Еліс сказала:
— Бідна дитина! Бідний хлопчик.
Крішна щось пробурмотів у відповідь.
— Ти спав? — знову почувся тітчин голос. — Це добре, сон тобі тільки на користь. Де в тебе болить, любий?
Вона говорила лагідним тоном. «Зі мною вона так ніколи не розмовляла», — подумала Мері й зумисне провела по гострих кристаликах на стіні. Потім висмоктала кров з подряпин і зітхнула. Тітка Еліс, може, й розмовляла б з нею так, якби вона їй дозволила. А тепер уже пізно…
— Добре, любий, — провадила далі тітка Еліс, — я більше не чіпатиму твій бідний животик. Тобі боляче, я знаю, мій голубе, але скоро ми вилікуємо тебе. Сюди пливе на човні добрий чоловік, і ми відвеземо тебе в хорошу, теплу лікарню. Саймоне, піди подивись, чи приїхав твій дядько…
Мері збігла вниз, перестрибнула через вузький потічок на другий бік грота й сховалася в маленькій кімнатці з видовбаним у стіні віконцем. Звідси їй було видно частину центральної печери.
Вона почула, як Саймон гукнув: «Дядьку Хорейсе, ми тут!» — і з озера йому щось відповіли. Чути було, як скриплять кочети, — човен підплив до грота.
— Зараз тітка Еліс знесе його вниз, — сказав Саймон.
— А ти стоїш тут, — сказав дядько Хорейс, — і дозволяєш жінці…
— Не хвилюйтесь, містере Трампет. Він нічого не важить. Бідне ягнятко, воно не важче за птаха.
Ставши навшпиньки, Мері бачила обличчя тітки Еліс, коли та опускалася кам’яними сходами, і прихилену до її плеча голову Крішни.
Саймон захихотів:
— А я вважав, що ягнятко важить трохи більше за пташку.
— Не переч старшим, — спокійно сказала тітка Еліс. — Сідай у човен. Візьмеш хлопця до себе на коліна.
Вона зникла з поля зору Мері. Знову заскрипіли кочети.
— Тримайся, хлопче! — загудів голос дядька Хорейса в порожнечі грота. — Незабаром будеш у ліжку.
Мері уткнулась обличчям в стіну. Ще хвилина — і вони всі поїдуть. Всі. А тітка Еліс навіть не згадала про неї.
Почувся плескіт весел, голоси стали віддалятися. Потім зовсім затихли. Запала тиша. Вона залишилася сама. Вони поїхали й забули про неї. І хоча якраз про це вона мріяла — залишитися самотинно на острові, — на очах у неї виступили сльози.
— Мері! — раптом почувся
Мері визирнула у віконце. Тітка Еліс стояла біля входу в грот.
— Мері, де ти, голубонько моя?
Мері затамувала подих.
— По-моєму, в нього апендицит, — голосно, ніби з кимось розмовляючи, сказала тітка Еліс. — Бідний хлопчина! Містер Трампет відвезе його в лікарню на своїй машині. Саймон подзвонив йому в крамничку, й він одразу ж приїхав.
Вона замовкла, прислуховуючись. Потім знову гукнула:
— Мері!
Мері й не поворухнулася.
— Знаєш, у твоєму віці я часто тут бувала, — знову заговорила тітка Еліс. — Міст тоді був ще не поламаний, але сюди ніхто не заходив. Я приїздила сюди на велосипеді й залишала його біля воріт. Стежка відтоді трохи заросла, й такої високої кропиви я не пригадую. Але добре пам’ятаю, що я відчувала тоді. Я приїздила сюди сама й тут відчувала себе зовсім іншою. Мені здавалося, що я дуже гарна й розумна, що мої батьки ніби мені й не рідні, а лишень удочерили мене, і що насправді я дочка герцога. Мабуть, то були просто безглузді фантазії.
Вона помовчала, видно чекала, що Мері відгукнеться. У Мері засвербіло в носі. Вона притисла пальцем верхню губу, щоб не чхнути.
— Я навіть іноді чужим людям розказувала про це А потім боялась, що мої батьки дізнаються. А ночами мене душили кошмари… — Вона засміялась дзвінким нервовим сміхом, який перейшов у кашель. — Якщо ти не вийдеш, моя люба, мені доведеться повертатися самій. Хоча я не певна, що перейду місток.
Мері вдалося стримати чхання. Вона, нарешті, повільно видихнула повітря.
Тітка Еліс повернулася й пішла. Чути було, як під ногами в неї шурхотіли камінці, коли вона підіймалася схилом.
Мері рушила за нею на деякій відстані. Терен чіплявся за одежу. Тітка Еліс не оглядалась.
«А раптом тітка впаде з мосту?» — думала Мері. Тоді вона кинеться у воду й урятує її. Вона витягне її на берег, а сама впаде знесилена, і її засмокче мулом. Вона сама помре, рятуючи від смерті тітку Еліс…
Тітка Еліс несподівано скрикнула, і в Мері впало серце. Але сплеску не чути було. Тітка Еліс ще й не ступила на міст. І коли Мері кинулася на допомогу, вона побачила, що тітку налякав Ноакс. Він вискочив із кущів і став поперек стежки, вигнувши спину й наїжачивши шерсть. Вигляд у нього був загрозливий…
— Не бійтесь, тітонько Еліс! — крикнула Мері, — це Ноакс!
Тітка Еліс озирнулася, і Мері зупинилась біля неї як укопана.
— Ноакс? — перепитала тітка Еліс.
— Мій кіт.
— Он що!
Тітка Еліс глянула на нього. Він помахував хвостом і тихо нявчав. Відтак стрибнув у кущі.
— Він на вас не напав би, — сказала Мері. — Просто він трішечки нервовий.
— Нервовий?
— Він з тих котів, які не люблять, щоб їх гладили.