Зелена пастка

Стась Анатолій Олексійович

— Ну що ви! Я тільки хотів би, щоб дівчинка трималася гурту дітей, котрі мешкають у домі сеньйори Росіти, нашої господині. З ними також і мій син. Для вашої сестри тут усе незнайоме, навкруги ліс, джунглі. Обачність не завадить.

— Спасибі, докторе. Я скажу Єржі. — На обличчі Чанаді промайнула усмішка.

Ми з батьком попрямували у парк. Услід нам з вікна сеньйора Росіта гукнула:

— Сеньйоре, куди ж ви? Ванна вже нагрілася!

— Дякую, сеньйоро! Через півгодини я з задоволенням поніжуся у вашому чудовому мармуровому кориті. Гадаю, цього разу там не буде хвостатого

гостя?

— О, сеньйоре доктор! Мої руки ще й тепер тремтять, як згадаю про той день. Я цього ніколи не подарую сеньйорові Аугустіно!..

Так, то була прекумедна історія! Одного разу Рудий Заєць і Катультесе вирушили порибалити без мене. Я схопив нежить (уперше в житті!), і господиня «замку» не відпустила мене на ріку. Повернулися рибалки з несподіваним уловом — на дні човна лежав зв'язаний молодий крокодил. Його пустили в басейн, що на подвір'ї, поряд з верандою. А вночі вода збігла крізь якусь шпарину, і в басейні залишилася лише невеличка калюжа. Жак був у розпачі. Сеньйор Аугустіно заспокоїв його, пообіцяв зацементувати тріщину, а крокодила порадив поки що тримати у ванній. І Жак послухався тієї поради. На лихо, сеньйора Росіта зайшла до ванної кімнати, не ввімкнувши світла. Відкрутила кран з гарячою водою. Ошпарений крокодил люто захрипів, щосили гепнув хвостом об ванну і ледве не вхопив своєю пащею жінку за лікоть. На крик переляканої сеньйори збіглися всі, хто був на той час у будинку. Дісталося тоді Жакові на горіхи. А пілотові сеньйора Росіта задала такого перцю, що він кілька днів боявся навертатися їй на очі…

З півдня насувалася хмара. У повітрі повисла густа задуха. Дощ от-от мав упасти на землю суцільним потоком води. Тутешні дощі ллють, не припиняючись, по кільканадцять діб, перетворюючи величезні простори сельви на грузьке непролазне болото.

Батько помітив Катультесе. Зупинився дослухаючись.

Старий сидів на тому ж місці, де стояв недавно, скраю урвища, над рікою. Обхопивши руками коліна, він тихо похитувався з боку на бік і виводив протяжну мелодію, що нагадувала пісні, які я чув у селищах індіян каджао. Поруч сидів Рудий Заєць, зрідка жбурляв униз камінці, стежив, чи долітають вони до води. Перед зливою Вачуайо потемніла, небо відбивалося у воді чорнотою хмар.

Батько подав Жакові знак, щоб він не потривожив старого.

Заплющивши очі, Катультесе півголосом співав:

Діти зелених джунглів,Вони вмирали.Їхнє життяЗабирали мертві.А мертвих заховали джунгліВід нашого гніву.

Голос у старого був приглушений, лився неначе з грудей.

Діти зелених джунглів,Діти загиблихПам'ятають усе.Джунглі мовчать.В нетрях причаїлися мертві,Що принесли горе…

Я ще слабо знав мову каджао, не все зрозумів, тому пісня здалась мені без змісту, якимось довільним набором слів. Дивно було, чому ці слова так зацікавили батька.

Старий замовк. Поглянув через плече, кивнув, запрошуючи нас сідати. Батько простягнув

індіянинові сигарети. Сивий димок поплив у нерухомому паркому повітрі.

— Катультесе, про що розповідає твоя пісня? — запитав батько, — Розтлумач мені, що означають слова.

— Я допоможу тобі зрозуміти мою пісню, бо ти її уважно слухав, — з гідністю сказав старий.

— Ти співав про мертвих, які принесли лихо в джунглі. Я не помиляюся?

— Ні, ти не помиляєшся. Пісня про тих, що принесли нам велику біду, а самі були мертвими. Це слова мого батька, його разом з багатьма чоловіками нашого племені погнали у далекі ліси, і він не повернувся звідти.

— Мертві нікуди й нікого не в змозі забрати. Ти це добре знаєш, Катультесе. І я це знаю. Навіть діти знають. — Батько кивнув на мене та Рудого Зайця.

— Так, ти говориш правду. Наші люди і в давнину не вірили забобонам, тепер не вірять і поготів. Але мій батько сказав: зайди в чорному вбранні — плем'я мертвих, з ними до нас прийшло горе, та все одно вони мертвяки. Мого батька люди поважали за мудрість.

— Їх було багато, тих зайд в чорному?

— Цього я не знаю.

— Ти сам їх бачив?

— Бачив так, як оце зараз тебе… Вони мали зброю, палили наші житла, старих убивали, а молодих, дужих, а також дітей забирали з собою у далекі джунглі. Ось, глянь сюди, — Катультесе висмикнув сорочку. На спині, нижче лівої лопатки, був глибокий слід від рани. — Я тікав, а вони стріляли. Один довго гнався за мною, але він погано знав джунглі.

— То були білі люди?

— Так…

— А потім? Що сталося потім?

— Мертві щезли без сліду. І не стало тих, кого вони силоміць захопили з собою.

— Чому ти заспівав цю пісню, Катультесе?

Індіянин довго не відповідав. Нарешті твердо промовив:

— Ти не повіриш, я знаю, та коли запитав — скажу. Сьогодні я бачив мертвого. Того самого, який залишив рану на моєму тілі, вона й досі ниє на дощ. Я дивився на нього з цього місця, де ми сидимо.

Жоден м'яз не ворухнувся на батьковому обличчі. Він спокійно дивився в очі старому.

— Розкажи все по порядку, Катультесе.

— Мертвий стояв на білому човні. Човен недавно відчалив од берега. Білий човен із скляними круглими вікнами, що плаває без весел.

Ми з Жаком перезирнулися. Батько й бровою не повів.

— Скільки ти прожив років, Катультесе?

— Відтоді як я народився, на твою землю вісімдесят три рази лягав білий холод, котрий ваші люди називають снігом і якого мені зроду не довелося бачити.

— Скільки ж тобі було, як тебе поранили?

Старий подумав, сказав:

— П'ятнадцять.

— Білий чоловік, той, що стріляв, був молодший од тебе?

— Я знав, ти про це запитаєш… Він був набагато старший, ніж я о тій порі.

— Виходить, тепер йому близько ста літ, може, і всі сто?

Катультесе заперечно похитав головою.

— Ні, він сьогодні значно молодший за мене. Він не змінився, залишився таким, яким був тоді. Так, то був він, на білому човні. Я його запам'ятав на все життя. В нього сиве волосся і вуса, а шкіра потемніла від нашого сонця. Але він не змінився анітрохи, не помолодшав і не постарішав.

— Цього не може бути, — м'яко проговорив батько. — Людина не владна над часом, вона не здатна зупинити його біг і зберегти свою зовнішність на десятиліття. Роки завжди роблять своє.