Зелена пастка
Шрифт:
— Знаю. Тутешні колонізатори нічим не відрізнялися від «знаменитого» Стенлі, котрий вогнем та кулями прокладав собі дорогу через екваторіальну Африку і там, де йшов, залишав трупи та згарища, — промовив батько. — Усім відомо, з якою жорстокістю поводилися з місцевим населенням різні зайди-авантюристи. Золото, діаманти, олово, рідкісні руди… Ось що їх вабило сюди. Проте на території теперішньої Сені-Моро цих багатств ніколи не було й немає. Хіба що каучук та кофе. Однак тубільців і тут майже винищили. Візьміть плем'я галу. Ви ж кажете: їх залишилася жменька. Усі, хто вижив, тримаються разом не тому, що галу ворогували колись із каджао. Коли дим бару-орчете сповіщав про появу нових непроханих гостей, озброєних гвинтівками чи кулеметами, навчені бідою індіяни поспішали якомога
І батько розказав сеньйорові Аугустіно про все, що ми почули від Катультесе.
У кімнаті запанувала тиша. Пілот замислився, і мені здавалося, що він от-от пригадає важливе, несподіване, завіса над таємницею підніметься, і я дізнаюся про щось неймовірно цікаве.
Та цього не сталося. Сеньйор Аугустіно відсунув стілець, його постать затулила вікно. Стоячи посеред кімнати, він заговорив:
— Катультесе ніби і не здатний вигадувати небилиці, а все ж… Може, ви не зрозуміли старого?
— В тому й річ, що зрозумів.
— Тоді варто як слід у всьому розібратися.
— Звичайно. Поміркуймо тверезо. Відкинемо містику, забудемо про людину, яка начебто здатна протягом десятиліть зберігати свою зовнішність незмінною. Спробуймо поглянути на події з іншого боку. Все, про що твердить Катультесе, сталося шістдесят вісім років тому. Зараз старому вісімдесят три, в той час було п'ятнадцять… Вам про щось говорять ці цифри, сеньйоре Аугустіно?
— Гм… Виходить, йдеться про перший рік після другої світової війни?
— О! Саме туди веде нас арифметика. А що підказує логіка? В той період вже були вщент розгромлені фашистські війська, кривава, найтяжча за всю історію людства війна щойно закінчилася. Настав мир. За нього було заплачено дорогою ціною: міста лежали в руїнах, мільйони людей — у могилах. Старі й малі проклинали Гітлера, нацистів. У Нюрнбергу вже засідав Міжнародний трибунал, воєнних злочинців чекала справедлива кара… Я ось що хочу сказати, — батько підвищив голос. — У ті дні ще не вивітрився дим крематоріїв над концтаборами, людям ще вчувався стукіт есесівських автоматів і ввижалися рови, заповнені трупами розстріляних. А тому, одразу по війні, вияв масового насильства викликав би в народів усіх країн бурю гніву та обурення. О тій порі найзапекліші колонізатори, расисти, душителі свободи принишкли і сиділи тихо, як миші. Вони розперезалися згодом. Конго, В'єтнам, Португальська Ангола, Греція, Ізраїль… Що ж до перших років після приборкання фашистів — мерзота не наважилася б знущатися з людей і в найвіддаленішому закутку планети. Вдатися тоді до варварських методів гітлерівців могли б хіба що недолюдки, яким уже не було чого втрачати. Виникає запитання: хто саме і з якою метою шістдесят вісім років тому влаштовував облави, вбивав, нищив тутешні племена індіян?
— Ваші міркування, шеф, мені зрозумілі, — сказав сеньйор Аугустіно. — Можливо, що декотрі епізоди того часу вдасться розворушити. Я готовий допомогти вам. Треба пошукати серед індіян людей, які були свідками подій і знають, може, навіть більше, ніж Катультесе… Що ж до чоловіка з яхти, про якого розповів старий… Шеф, адже ж на яхті приплив сюди новий радист з дівчинкою. То, може, він щось корисне скаже вам?
— Хіба Золтан Чанаді дістався до нас не літаком? — запитав батько здивовано.
— Ні, не літаком. Напередодні вашого повернення з джунглів їх висадили на берег з тої самої яхти. Суденце належить панамським іхтіологам [1] .
1
Іхтіологія — наука про життя риб.
— Я
— Я буду чекати вашої вказівки, шеф.
Захопивши свій чорний плащ, пілот вийшов з кімнати.
Батько поглянув на мене.
— Отакі-то діла, козаче. Працювати треба, своєю справою займатися, а тут всякі тобі дива заплітаються… І чого б ото їм саме тепер заплітатися? — Він звертався до мене, а думав про щось своє, я бачив це, бо добре знав батька.
Я узяв пластмасову скриньку з шахами і попрямував до дверей. Батько попрохав услід:
— Стукни, Ігоре, до радиста, скажи йому, щоб зайшов до мене.
В коридорі було порожньо. Згори, з другого поверху, линули уривки якоїсь мелодії. Рудому Зайцеві, напевно, вже увірвався терпець чекати. Я таки довгенько затримався. Але якби він почув усе те, що почув я в батьковому кабінеті! Виходить, Єржі таки справді припливла на білій яхті… Пливла разом із загадковим чоловіком-привидом… Скоріш би дощ перестав лити. В мене виникла одна думка, я скажу про неї Жакові, він запалиться. Як тільки злива припиниться, ми вирушимо до індіян, у селища. Батько заклопотаний своїми справами, в нього немає вільного часу, він поспішить у сельву, на зміну Уїллеру. А ми з Жаком і без нього про все дізнаємось! Розпитаємо в старих людей про отих напасників-чужинців, котрих згадав Катультесе. Не могли ж «мертві» зникнути, не залишивши по собі жодних слідів. Хоч минуло відтоді майже сімдесят років, та це не так уже й багато…
Кімнати Золтана Чанаді та його сестри містилися ліворуч по коридору, за колонами, що підпирали стелю, оздоблену ліпленим візерунком. Прямо переді мною виднів прямокутник широких скляних дверей, що вели на подвір'я. Погожої днини крізь ці двері яскраво світить сонце, оживляє збляклу позолоту стелі, кольорову мозаїку на стінах, до блиску натерті бронзові поручні, що огороджують східці на другий поверх. Тепер, під дощем, двері ледь сіріли, і в коридорі стояв півморок. Виткнувшись із-за колони, я побачив маленьку постать Єржі, що стояла під стіною.
Війнуло протягом. Двері були трохи відхилені. На підлозі від порога тяглася вузенька мокра доріжка, і там, де вона закінчувалася, ворушився темний шмат мотузки. Ворушився і тихо сичав, звиваючись, повз до ніг дівчини. Якби зненацька не пересохло в горлі, я не зміг би стримати крику. Здається, то була водяна гадюка-болотянка. Напевне, злива занесла страхітливу мешканку боліт на подвір'я «замку», і вона заповзла крізь прочинені двері в коридор, залишивши за собою темну доріжку…
Єржі не бачила мене, бо не зводила очей з гадюки. Наступної миті гнучка постать дівчини випросталася, пружиною майнула від стіни. Її руки неначе вхопили повітря біля самої підлоги. Здалося, вона падає і, щоб утриматися, мимоволі зробила різкий рух руками. Я аж заплющив очі. Та коли знову глянув на дівчину, вона вже спокійно стояла під стіною. Гадюка, затиснута її пальцями нижче голови, скручувалася в бублик і випрямлялася, била хвостом об підлогу.
Вперше я зрозумів, яке ото бридке почуття, коли тобі ось-ось буде млосно. А Єржі, ніби то звична для неї річ, чіпко тримаючи гадюку, побігла в кінець коридора, ногою штовхнула двері і вискочила надвір під зливу. За хвилину повернулася, пригладжуючи мокре волосся. На обличчі дівчини не було й тіні переляку. Вона нарешті побачила мене. Довгі вії сполохано тіпнулися. Моя присутність у коридорі збентежила її дужче, ніж поєдинок із болотянкою.
Я ледве зібрався з силою, щоб приховати, свій переляк. Мабуть, мені-таки це вдалося. Дівчина попрямувала до мене і хотіла щось сказати. Позаду почулися важкі кроки. По сходах згори спускався Золтан Чанаді. Аж тепер мені впало в око, що радист — зовсім молода людина, йому років двадцять п'ять, не більше. Єржі метнула в мій бік запитливий погляд. Радист наближався, насвистував веселий мотив.