Земля
Шрифт:
— Та вже ж, що міг пересипати насіння.
— Я кажу, Маріє, що він уже полюбив землю, — тягнув дальше Івоніка, — та лише того не показує! Видить, що нема що без неї робити! Може, тому казав так собі, лише з люті: «Я не потрібую вашої землі!» Бо хто не потрібував би її? Що він без неї варт? Він се лиш так із жовчі мав сказати, він упертий; я видів, що він уже інакше в поле вперед себе дивитьсяі
Марія підкинула плечима та й махнула рукою.
— Ет!
— Що, Маріє?
— В нім нема ладу! Ану, уважайте! Сьогодні хотів орати й сіяти, хотів
Вона зітхнула.
— Такий уже вдався! — відповів Івоніка. І справді, такої вже був удачі, так уладжений. Ніхто не приспособлював його, був сам із себе такий.
— Чим старший, тим йому більше мову відбирає! Ще якийсь час, і він геть-геть заніміє! — докинула ще Марія.
Обоє замовкли.
Чулося тереблення кукурудзи, як зернята дзоркали до поливаної миски, і лоскотіло дерево в печі. Вогонь горів живо, а по стінах колисалися предивні тіні.
— Маріє!
— Гай, бадіко!
— Я гадаю, чи не було би зле піти сього року до святого Івана до Сучави.
Вона не відповіла зараз, аж пізніше сказала:
— Чому мало би бути зле? Але що понесемо?
— Те, що носили давніше, та що зможемо! Там, у монастирі, все приймають! Понесемо свічки, меду, полотна, може, маєш кілька красних рушників і грошей. Звідти принесемо собі свяченого зілля. Я його потрібую для бджіл, межи насіння і таки так треба його вже, аби в хаті було. Хотів би я дати на чотирнадцять службів. Сім службів за Михайла, за його здоров'я та й аби щасливо і скоро вернув додому, а сім на щастя для Сави.
— Аби якнайборше додому вернув, Івоне, аби якнайборше додому вернув! — потвердила Марія. — Тоді б я знов відітхнула! Вже б я знала, що маю його при собі і нічого не боюся!
По малій хвилині задуми, під час якої докинула трохи хворосту, спитала:
— Чи підете ви самі на прощу до Сучави, чи підемо обоє?
— Підемо обоє.
— Я про се собі вже давно сама гадала, — сказала, — але не казала вам нічого, бо не знала, чи схочете послухати мене! На думку піти на прощу до святого Івана навела мене Анна.
— Котра Анна?
— Ну, таже та, що в дворі служила! Донька старої Параски, тої поганої кланцатої [97] вдовиці. Коли пани випровадилися до міста, забрала її стара до себе; але вона довго в неї не витримала та й наймилась у попових паннів. Від осені, казала, хоче там-таки на рік наймитися. Саме тепер буде зо дві неділі, як я з нею говорила, зараз по великодні, і якось тими днями, як Михайлик у місто назад від'їхав. Вона вертала звідкись і здибалася зо мною. Я ходила тоді до Домніки. Ми йшли разом та й говорили. Балакали про одно і друге, а нараз спитала вона мене:
97
Кланцата —
«Чого ви такі марні, лелієчко Маріє? Чи ви вже недужі? Ви такі білі й марні!»
«Як маю виглядати, — кажу їй, — коли у мене під серцем як камінь стоїть? Доки мій син у муштрах, доти не матиму супокою!»
«Дасть бог, він поверне до вас!» — відповіла вона чемно.
— Вона чемна дівчина! — закинув Івоніка.
— Чемна. А я їй сказала: «Заки сонце зійде, роса очі виїсть!» Вона всміхнулася й відповіла: «Се правда, — каже, — але треба щось зробити, аби на душі легше було!»
«Та що робити? — кажу. — Що я можу зробити?»
«Та от, — каже, — підіть на прощу до святого Івана та дайте на службу божу за вашого сина та й за ваше здоров'я!» І як лише се сказала, мені на душі неначе й полегшало. «Ти оце добре кажеш, доньцю, — кажу я їй. — Може, я й піду до святого Івана».
На те вона мені каже: «Якби ви йшли, то й я б із вами пішла. Я б хотіла раз піти до святого Івана!»
Звідси прийшла гадка мені піти до Сучави. А якби ви, — тягнула дальше, — не могли зо мною піти, то я б могла піти сама з дівчиною. Вона чемна і жвава дівчина, і ми могли би обі піти пішком або поїхати колією. Вона казала, що воліла би піхотою. Казала, годиться піхотою йти.
— На молоді літа й ноги! — закинув Івоніка, сміючися. — Але се вже байка. Пощо їй до святого Івана? Слаба, може?
— Не знаю! Казала, що хотіла би раз піти до святого Івана, бо кажуть, що там дуже краско! Хотіла би там помолитися і свяченого зілля принести. Каже: «Бідний, та й не має долі, але най хоч боже зіллячко у своїй скринчині має. Тяжко на світі жити!» Се правда! Її мама, як мені пані самі казали, погана жінка, забирає від неї кожний крейцар, а її брат п'є пиво, то все хоче крейцара. Та й забирають і від неї, сараки.
— А чому не йшла з панею до міста?
— Бо стара не пустила. Але від осені хоче на рік до попа в службу. Тепер лиш на дні наймається, та й мусить іще з мамою кукурудзи висапати.
— Ну, в попа також буде мати своїх гірких три дні, — сказав Івоніка. — Попадя, як п'яна, все б'є, що їй під руку прийде. Панни добрі, але як то вже буває: де нема ґаздині, нема й голови. До хати веде сто стежок.
— Панни чемні та й добрі! — боронила Марійка.
— Але зле платять.
— То чого туди йде?
— Бо, певно, хоче мамі з очей уступитися.
— То най іде до нашого господаря. Але їй, відай, усе ще кава пахне під носом, що її пила у панів; а у попа таки, мабуть, буде її пити. Дурна дівчина! Най богу дякує, що має кулешу, та й коби її лиш мала! Вона нічого не має, бідна така, хто її візьме? Фудулиться, кажуть деякі жінки, що всяку роботу знає, але вже знає не знає, коби грунт! А в неї — дасть біг!
Івоніка похитав поважно головою.
— Хто знає свою долю? — промовив. — Бог дає та й бог бере!