Земля
Шрифт:
На те вона усміхнулася.
— Вже най би так, як ти кажеш.
— А мама та й брат що казали, як ти пішла від них? — спитав. Обоє знаходилися в поповім городі. Вона чистила стежки, а він, перескочивши невисокий тин, лежав у цілій своїй довготі на землі, щоб його здалека ніхто з хати не заздрів.
— Та що! — відповіла. — Мама казала, що я її знати не хочу, а брат — що я стріляю за якимсь голодником, та як коли мене з ним переловить, то поб'є, що попам'ятаю його. «Ти, — каже, — даєш йому всі крейцари на тютюн, чи чорт знає на що, а мене та й тих, що тебе вигодували, знати не
Михайло зморщив чоло і збив кулак.
— Гай, гай, — погрозив похмуро, — коби він лише коли мені в руки не попався. Я добрий, доки добрий, але нехай ніхто мене не зачіпає, бо в мене кулак тяжкий.
— А я вже волю за менше служити, та й у панотця, та й тут у селі, ніж десь у жида або в німця, та й не снити, коли ти прийдеш.
— Чекай, чекай! Дасть бог, усе мине! Тоді будемо інакше в трубу грати! — потішав, притім вийняв цілого лева з кишені та й простягнув із ним до неї руку. — На, сховай собі! Сховай собі або купи, що хочеш! Се я собі при війську ушпарував для тебе. Хотів тобі хустку купити, але не ставало. То вже купи ти собі сама, коли захочеш.
Вона не хотіла прийняти.
— Або я вже не годна собі заробити на хустку? — боронилася. — Сховай! Тобі там скорше хибне, як мені тут! Деколи й їсти немає що!
Він стояв уже коло неї на рівних ногах, а в його очах блистіли сльози.
— Анно. Анно!. — говорив щирим, неголосним голосом. — Або я вже в тебе нічого не вартую, що дарунка не хочеш приймати? — Сказавши се, здавив їй так руку, що майже вголос з болю зойкнула; відтак, переглянувшися з ним, узяла дрібний дарунок.
Він кинувся вдоволений, як перше, на землю.
— Кажи що! — просив із внутрішнього, щасливого, майже батьківського вдоволення, з роз'ясненими очима.
— Та що казати, Михайлику? — відповіла вона. — Мені не раз так тяжко на душі, що й сказати не можу! Так, як би мені щось душу підгризало! Щодня. тоді раз. а тоді раз. не раз аж плачу! Не раз прямо так, як би мені хто казав: «Так має все бути!»
Він сплюнув крізь зуби.
— Ти така, як я. Я знаю, що мушу свої роки відбути при жовнірах, а все-таки думаю не раз, так як мама, не раз-таки день у день, чи не можна би якось звідти вирватися? Хоч знаю, що не можна!
— Не можна, Михайле! — сказала вона поважно. — Була би біда! Врешті, ти вже і звик там!
Він махнув рукою.
— Ет, звик! — сказав. — Мені вже тепер не так тяжко, як давно, але то змарнований час, що я його там переживаю; а чого найбільше боюся, се, не дай боже, смерті. Якби я знав, що маю загинути, то волів би таки зараз тут стратитися. Так тяжко там умирати!
— Без тата й мами на чужині! — додала вона стиха, смутно, неначе до себе, і сперлася на хвилину об паркан, мов відпочиваючи.
— Я вже знаю, як у війську гинуть і ховають.
Вона зітхнула глибоко.
— Ей боже добрий!. День перед тим, заки я сюди приїхав, — тягнув він далі, — саме поховали одного хлопця. Відай, застудився на варті, відлежав свій час, не міг їсти, білів та й білів, кашляв, а одного раза як обернувся до стіни, то вже його аж камрати відвернули. Вже останній
98
Чако — головний убір в австрійській армії.
«Вайльо, яка вже чорна! — гадав я все собі. — Та й із нас по тобі може один піти так, як ти! — гадав я. — Та й я можу!»
— Іди, йди! Не говори такого! — зганила його дівчина з переляком. — Ще в лиху годину скажеш!
— «Гей, то буде твоя мамка радуватися, — гадав я собі, — як почує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то буде заводити та й головою об стіну бити!» — тягнув Михайло дальше, не звертаючи уваги на дівочий закид.
— А вона не знала, що він був слабий? — спитала дівчина зі щирим співчуттям, утопивши свої тихі, поважні очі вигребущо в його зір.
— Та де знала! Він не писав! «Що вона мені ніби поможе?» — казав. Врешті, він хотів тепер іти на урльоп та й усе мав надію, що до того часу підійметься. «Підведуся та й піду», — говорив заодно, сарака.
— Сарака!
— Пішов. Пішов та й не поверне вже відти! А розказував мені, як був останній раз дома на урльопі, і як від'їжджав, то його мама (тата не мав уже) і кілька знайомих людей відпроваджували його до колії. Мама, каже, так плакала за ним, що душа розривалася, та все кликала: «Синку, я вже тебе не бачитиму більше!» А як він уже сів до залізниці й вона рушила з місця, то мати кинулася за ним, і лише люди стримали її, аби під колеса не пішла. Геть без пам'яті була, такий жаль!
— Мамині очі добачили його смерть за плечима! — обізвалася дівчина страшно поважним тоном і немов до себе.
— Та й таки добре знала, що не увидить його більше!
— А він, сарака, гадав, що мами не застане вже живої! Така, як скіпка, все ходила!
Обоє замовкли.
— Я лиш того боюся! — обізвався він по хвилі глибокого поважного мовчання, — А більше нічого! Жодної роботи, жодних маневрів, лише того! Чоловік гадає, що він собі паном, а він.
Знов урвав.
— Часом гадаю, що ніколи не скінчиться той час, що я маю його ще сам перебути, — почав знов. — Такий мені довгий здається та нудний!
— Та й мені! — повторила вона за ним голосом, переповненим слізьми.
В тій хвилі переглянулися обоє, мов на чийсь приказ, і споважніли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а він почав її потішати.
— Сього року по маневрах прийду на шість неділь додому, а на другий рік як прийду, то хіба знов аж за два місяці піду туди назад. А тоді піду лише на три місяці та й потім уже — гай, гай! — аж свиснув на потвердження своїх слів.