Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана
Шрифт:
Козак – слово тюркського походження і означає «вільна людина».
Навіть сьогодні бути вільним – навіть за демократії – ой не просто, а тоді, а в ті часи…
Посол німецького імператора С. Герберштейн, на початку XVI ст. відвідавши Польщу, яка окупувала тоді Україну та Литву, писав:
«Селяни тут… перебувають у такому жорстокому рабстві, що коли кого з них, буває, засудять на смерть, то він за наказом пана сам себе повинен убити. А як відмовиться це зробити, то його тяжко виб’ють… і все одно повісять…»
Відважні і нескоримі рятувалися втечею на Січ, на Низ Дніпра, щоб там бути вільним і жити з правдою. Втікали туди,
Кріпаки втікали від своїх панів поодинці й гуртами. І навіть селами, з родинами, худобою та іншим майном переселялися в дикі краї, де тоді не було панів. Січ була прихистком для всіх, кого гнобили і хто не мирився з гнітом соціальним і національним, хто і багнув, і боровся за волю, і, врешті-решт, її здобував. На Січі приймали всіх, незважаючи на расу, національність чи соціальне походження. Там було козацьке товариство, січове братерство, і кожен, хто ставав козаком-воїном, вже іменувався гордо: «Товариш Війська Запорізького». Козацтво переділялося на полки по 500 – 1000, а згодом і більше вояків на чолі з полковником. Полки, своєю чергою, складались із сотень на чолі з сотниками.
Українське козацтво очолював гетьман, а Запорізьке, січове – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом із військовим писарем, суддею та обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорізької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка збиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, ухвалювала рішення про походи, ділила землі та угіддя між куренями тощо… І все по козацькому закону, по правді-справедливості… Ось тільки втекти від пана й дістатися до Січі було не просто.
А вже за Дніпровими порогами і починався той край, що згодом буде називатися Запоріжжям. Там Дніпро, нарешті пробившись крізь кам’яні страховиська – пороги й забори, розливався розлогою низиною, що тяглася далі й далі, аж до самого моря Чорного, колись званого Руським.
Там було – на плесі могутньої ріки – царство островів, великих і малих. За останнім порогом була й Хортиця – Велика й Мала. Там, за порогами, у Дніпро впадають багато річок, там починається князівство плавнів – непрохідні багнисті простори, зарослі очеретом і чагарником, край дикий та безлюдний. То вже були джунглі, як звуться на міжнародній мові – чи сленгу – густі, тяжкопрохідні, заболочені тропічні й субтропічні ліси.
У степу було безліч балок, зарослих травою й чагарником, та байраків – «Де байрак, там і козак», – вкритих лісом. А по берегах річок росли дикі яблуні, груші, вишні, сливи, траплявся й виноград. А ще – дуби, клени, в’язи.
А скільки у Дніпрі та його притоках і озерах водилось усілякої риби, ніким не ловленої і не ляканої, – білуга (деякі нагулювали й по кілька метрів завдовжки), осетри, севрюги, соми, щуки, лящі, окуні, тарані… Як свідчать сучасники, великою мережею за один раз витягали понад дві тисячі штук різної риби. Ні, з голоду пропасти у Великому Лузі було просто неможливо.
А скільки водилось у плавнях бобрів, куниць, диких свиней та водяних птахів – качки, гуси, лебеді, баби (пелікани). Балки й байраки кишіли вовками, лисицями, зайцями і навіть ведмедями. А скільки водилося тлустих, лінивих і неляканих дроф, стрепетів, куріпок!..
А неподалік у степах ходили табуни низькорослих диких коней з довгими густими гривами та хвостами, званих тарпанами,
Про бджіл, що гніздилися не тільки в дуплах, а й просто в землі, в ямах, що переповнялися медом, і горе було тому бідоласі, який, необережно повівшись, провалювався в таку яму, де на нього чекали сотні тисяч бджолиних жал, і гинув він у тім солодкім меду…
Щоправда, у дніпровських плавнях була ще й тьма-тьмуща комарів, отруйних мух і мошви. А це вже лихо з лих. Вони накидалися на людину й так жалили-кусали, що тіло потім нестерпно свербіло, обличчя набрякало, очі так набрякали, що, як розказували, по три дні й повік несила було підняти. Тож у плавнях і пропасниця була, і всілякі тяжкі хвороби. А навесні, як дні були сухі, з татарської сторони (так званий лівий берег, правий називали руською, або козацькою, стороною) налітали великі хмари сарани. Вона градом падала на землю й миттєво зжирала всі злаки і трави, залишаючи позад себе наче випалену пустку. Сарана проникала в усі щілини, від неї неможливо було сховатися. А ще у плавнях, байраках і чагарниках, у високій траві було царство лютих гадюк – стережися!
І все ж степи ті з давніх-давен вабили людину – багатства там і справді були нелічені. Але й острах брав за душу цупкими пальцями. Лякали не лише пустка з бездоріжжям, звірі, гади чи отруйні мухи – найнебезпечнішими серед усього того бісівського поріддя були татарські людолови.
І все ж селяни втікали від панів, що були лютішими за татарських людоловів, і втікачі в тих диких, але таких багатих краях вважали себе вільними людьми.
Себто козаками.
«Ті з українського народу, – зазначатиме письменник XVII ст. С. Грондський, – хто… не хотів нести ярмо й терпіти владу місцевих панів, ішли в далекі краї, тоді ще не залюднені, й здобували собі право на свободу… засновували нові селища і, щоб відрізнятися від селян, що належали панам, стали називати себе козаками».
Так у тих краях виникали козацькі слободи (від слова «свобода», селище, де живуть вільні від феодальної залежності люди) і хутори.
Так з’явилося козацтво. І воно оживило малолюдні степи. Козаки, тримаючи за плечима рушницю, орали цілину, вкриту рясною травою і зарослу тернами, перетворюючи степ на квітучі лани, прокладали дороги, будували мости через безіменні ріки, розводили сади. З розвитком рільництва почали розвиватися скотарство й різні промисли – рибальство, мисливство, селітроваріння.
Починала творитися козацька організація, товариство. Козаки об’єднувались у громади і всі питання вирішували спільно на радах чи сходах. Там же обирали старшину – отаманів, осавулів, суддів. Засіваючи землю, розводячи худобу, будуючи слободи й хутори, козаки були готові щомиті відбивати напад тих чи тих людоловів – татар чи своїх панів. Хати ставили невеликі, з хмизу, обмазаного глиною – така оселя називалася зимівнико5 м, а козаки, які господарювали, зимі5вниками.
Небезпека чигала на кожному кроці, тож до неї треба було бути щомиті готовим. Тому козаки у найзручніших місцях зводили невеликі укріплення – городки, або січі. А січами вони називалися через те, що їх робили з рублених або січених колод. Одна з таких січей і виникла на Хортиці, що й започаткувало решту – сім Січей Війська Запорізького низового.