Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана
Шрифт:
– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, жиє Бог і козацька ще не вмерла мати!
І все ж нагла кончина дружини, з якою він за двадцять літ прижив шістьох чи сімох дітей, так не вразила й не обурила Богдана, як те, що Чаплинський викрав у нього любку-голубку, його незрівнянну Олену Прекрасну і навіть…
Навіть обвінчався з нею в католицькому соборі.
І Богдану нічого не залишалося, як з горя – чи з безвиході – краяти душу і серце відомою піснею про те, що
Копав,З такою думкою було просто нестерпно далі жити і Богдан підтримував себе оковитою (то був час, коли він багато пив) та все тією ж піснею. Виводив тверезо (образа була такою, що й хміль його не брав):
Ой жаль-жальМені буде —Візьмуть її люди,Моя не буде!Ой жаль-жаль.Ні оковита не допомагала, ні пісня.
Та й жаль був кепським порадником. Скільки не жалкуй, а втраченого, якщо не вжити дієвих заходів – не взявши до рук, звісно, шаблі, – не повернеш. Бо:
А вже з тої криниченькиОрли воду п’ють…А вже мою дівчинонькуДо шлюбу ведуть.І так було не лише у пісні, так було в житті, і це краяло серце вже й геть тяжко.
Один веде за рученьку,Другий – за рукав.Третій стоїть гірко плаче —Любив та й не взяв!– Любив та й не взяв!..
Не взяв, не взяв… Невже він і справді любив, а не взяв? То якийсь слабак у пісні, він…
– А я візьму, – погрожував супернику. – Олена моя була, моєю й буде!
І хапався за шаблю, готовий будь-якої миті кинутися визволяти кохану. І Чаплинському це так не минеться!.. Хоч він і обвінчався з Оленою в соборі…
Про те, що на вінчання потрібна була згода Олени і вона, любов його, її Чаплинському дала, Богдан з поквапу й не подумав. Чаплинський викрав його дружину – хай і не вінчану поки що, – і цим для Богдана все було сказано. І Хмельницький, палаючи від святого обурення, подався до короля по справедливість. (Коронний гетьман Потоцький йому нічим не допоміг.)
І невдовзі Хмельницький (позивач) і Чаплинський (відповідач) постали перед Сенатом. І там Богдан звинуватив Чаплинського в тому, що він викрав у нього дружину.
– Я? Викра-ав?? Дружину-у??? – вкрай був подивований Чаплинський. – Це смішно. Ще й моє обурення. Хмельницький силою тримав Олену в себе, ось чому вона так швидко й поспішно пішла від нього, а оскільки припала мені до серця, то я одружився з нею. І ніхто не примусить мене відмовитись від неї… А хоч би й так, то вона сама не погодиться повертатися до
Сенатори потішалися.
Сенатори аж за відвислі животи хапалися – так реготали.
Сотнику Богдану Хмельницькому, натішившись, казали:
– Охота тобі, пане Хмельницький, шкодувати про таку жінку! На білому світі багато жінок і ліпших. Пошукай собі іншу, а ця хай залишиться з тим, до якого вона прив’язалась і за якого зі своєї волі й охоти заміж подалась, ще й вінчалася з ним у соборі!..
Збитки від спустошеного Суботова склали більше двох тисяч золотих. Але за рішенням Сенату Хмельницькому відшкодували лише сто золотих.
Це вже було занадто!
Хмельницький знову кинувся до короля. Його величність страшенно не любив, просто не терпів, коли до нього одні й ті ж по одній і тій же справі зверталися по кілька разів. Та й Хмельницький уже набрид йому своєю скаргою на Чаплинського.
– Пан Хмельницький вже протоптав до мене стежку, – гмикнув насмішкувато король. – І взагалі… Взагалі, у мене немає часу займатися сварками шляхтичів. – Хто з вас правий, а хто ні – сам чорт не розбере.
– Але ж Чаплинський спустошив мій хутір, забив на смерть мого сина і викрав мою дружину.
– А Чаплинського послухаєш, – його величність ледве стримався, щоб не позіхнути, – так Олена пішла за нього добровільно. І добровільно стала з ним під вінець. Га? По своїй волі твоя Олена пішла з паном Чаплинським під вінець… – Передихнув. – А коли це так, то… то… І взагалі, – витріщився на Хмельницького. – Ти козак, пане Хмельницький? Га? Питаю: ти козак?
Богдан кивнув, іще не розуміючи, куди хилить його величність.
– A коли ти козак, то в тебе є шабля. Яку я тобі, до речі, й дарував.
І повторив із притиском:
– ЯКЩО ПАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ КОЗАК, ТО В НЬОГО МАЄ БУТИ ШАБЛЯ!..
І сотнику Хмельницькому нічого не залишалося робити, як підтвердити: так, він козак і в нього є шабля!..
Нічого не домігшись у Варшаві ні в Сенаті, ні в короля, Богдан Хмельницький ще трохи потикався сюди-туди і, зрозумівши, що всюди глуха стіна (поляки карати поляка Чаплинського ніколи не будуть, за принципом, що ворон ворону ока не виклює), так ось, збагнувши це, Богдан повернувся додому, ще гаразд не відаючи, що йому далі чинити-робити. Прощати Чаплинському викрадення Олени він не збирався і за згадки про кривдника клекотів праведним гнівом. «Щось придумаю… щось придумаю, – шепотів у гніві превеликому, – Чаплинському відомщу і Олену, золотце своє, поверну».
Ось тільки як далі боротися з Чаплинським – у клятого шляхтича була чимала військова сила і влада, – ще не знав, але певний був: Чаплинському набіг на Суботів, розорення хутора і викрадення Олени (клятий шляхтич іще й коня його викрав! добре, що Ганна встигла його повернути) не подарує.
І тут сталося непередбачене. На під’їзді до хутора його вже чекали найманці Чаплинського на чолі з осавулом Романом Пештою.
– Богдан Хмельницький?
– Ну, я Богдан, котрий Хмельницький, – ще нічого не підозрюючи, відповів сотник. – А ви хто такі?