Жадані пороги землі
Шрифт:
На небі ще лишалася всього одна велика зелена зірка, коли Синій Потік звівся на ноги. Він один з усього племені відважувався ночувати на березі, звірі його не чіпали. І коли вранці він заходив до печери, видно було, що всім трохи ніяково. Навіть вождь відвертався і кам’янів, не в змозі збагнути того, що діється. Але зараз у темну задушливу печеру не хотілося. В нетривкій ранковій тиші він відчував себе окриленим. Великими стрибками, голосно вигукуючи, летів Синій Потік по траві навстріч сонячному диску.
Мисливці залягли біля стежки. Невидимі й нечутні, вони напружено чекали. Невдовзі до річки пройде стадо. Тоді настане їхній час. Це будуть короткі криваві
Впала роса. Здавалося, тіло плаває в прозорій джерельній воді, втрачаючи гнучкість і швидкість реакції. Але вже чується здалеку цілком виразний шум — це йшло до річки стадо. Мисливці завмирають, втискуються в землю ще щільніше. Ось затріщали десь осторонь гілки і хряснули поламані кістки. Пролунав чийсь останній крик. Полюють хижаки. Потягло солодким запахом крові. Вождь гикнув від голоду й заздрощів і занепокоєно підвівся, вслухаючись. Якийсь незвичайний звук швидко наближався, від чого очі вождя вирячилися від здивування і люті. Це Синій Потік, рожевий від роси й великого ранкового сонця, летів по траві, забувши про все на світі.
— Велике і тепле сонце!
У-ей! У-ей!
І синє, синє небо!
У-ей! У-ей!
дзвінко співав він.
Підвелися розгублено мисливці, уже уявляючи подумки, як повертає назад, тікає геть стадо. Ослабли руки, що стискали списи та палиці. Але в цей час навперейми юнакові майнула темна, зігнута в швидкому русі постать вождя, і перша в кам’яному віці пісня урвалася. Знову запала тиша і нерухомість, сполохана за хвилину лавиною стада, що викотилося з-поза дерев.
Коли все було закінчено і понад половини стада лишилося непорушно лежати в зритій траві, знову стало тихо. Чути було тільки булькаючі звуки поранених тварин. Це вождь, припавши до горлянки оленя, який ще тіпався в конвульсіях, жадібно пив гарячу кров. Солонувата і густа, вона насичувала тіло пекучими краплями, перетворюючись у тепло і силу. Вона стікала по підборіддю і щоках, і з кожним ковтком вождя все дужче тьмяніло здивовано втуплене в квіти фіолетове оленяче око. Зрештою вождь наситився і підвівся, з хрустом розминаючи руки і груди.
“Досить! Час нести здобич до печери!” — хотів сказати він.
Але слова застряли в горлі, і, розмазуючи по обличчю кров, він розгубився вперше в житті. Суворо, мовчазні мисливці стовпилися довкола нього. Ніхто навіть не доторкнувся до здобичі. В центрі, підігнувши одну ногу, наче на бігу, лежав Синій Потік. На нього мовчки кидали зелені гілки, квіти, пучки соковитої, з росяним запахом трави. Які незграбні були великі, обвиті жилами руки, що кидали квіти. Незабаром лишилося відкритим лише радісне обличчя, яке ще не встигло збліднути. Мабуть, він так і не збагнув, що сталося. Ось нарешті й воно сховалося під зеленою горою. Тоді до вождя широким кроком, впевнено наблизився молодий мисливець. На його грудях видно було одну зелену риску, а три інших, що лишилися з минулого полювання, були ледь помітні.
— Я вождь! — спокійно проголосив він і, знявши з шиї колишнього вождя амулет племені, надів на себе.
Це була не помста. Так хотіло плем’я, і підняті вгору списи підтвердили це.
Здобич була важка, дорога довга, і день ще не встиг згаснути, коли мисливці добулися до печери. В густій нічній темряві перед входом до печери яскраво палали вогнища. В чеканні стояли жінки, літні люди. Коли мисливці увійшли в освітлене коло, з печери вибігла дитина, хлоп’ятко.
— Батьку! —
І всі обличчя звелися до неба.
— А це хто? — вигукнув раптом хлопчик, вказуючи рукою, здавалося, просто на нас.
Мисливці блискавично обернулися, виставивши наперед списи. Та їхні суворі обличчя враз прояснилися.
— Це, — сказав молодий вождь, — ті, хто буде жити пізніше, за прірвою часу.
Він виступив наперед і тепер розглядав нас зі страдницькою жадібністю. Плем’я товпилось за ним у м’якому світлі вогнища.
— За прірвою часу, — повторив вождь, — боги розважаються, майже боги…
СУМНА РИБА
На підвіконні в дитячому садку стояв акваріум. У ньому жила велика сумна риба. Впродовж усього дня вона непорушно висіла у воді, спостерігаючи, як діти граються, малюють, розучують нові пісні. Іноді повільно робила коло і знову завмирала, ледь помітно ворушила довгими рожевими плавцями. Про що думала риба, ніхто не знав, але варто було комусь наблизитися до акваріума, як вона одразу відверталася, відпливала до вікна і дивилася на подвір’я своїми сумними опуклими очима. Тільки Лери риба не сторонилася. Навпаки, притискувалася до скла і відкривала рот, ніби хотіла щось сказати.
— Добрий день, рибо, — тихо віталася до неї Лера.
— Добрий день, — ще тихіше відповідала риба і зовсім тихо питала: — На тобі сьогодні нова луска?
— Це не луска. Це сукня, — сміялася Лера і розповідала, що стара сукня стала для неї зовсім короткою.
— Вона зменшилась? — з прикрістю питала риба.
— А от і ні! — знову сміялася дівчинка. — Це я виросла з старої сукні.
— Ти ростеш?
— Росту! Росту! Ще й як! — усміхалася дівчинка.
— Це добре, — говорила риба й уважно дивилася на Леру.
У Лери з рибою була своя величезна таємниця. Адже всі люди думають, що риби говорити не вміють. Але це не зовсім так. Просто треба дуже міцно подружитися і полюбити одне одного, і тоді навіть риба може заговорити.
— А ти пам’ятаєш про нашу таємницю? — зблискувала риба сріблистим боком.
— Аякже! — відповідала дівчинка. — Тільки-но стану дорослою, одразу відвезу тебе до Африки.
— Що ти тут бурмочеш? — весело запитала у Лери вихователька Людмила Олексіївна.
— Це вона з рибою розмовляє, — сміялися діти і втікали, притискуючи до себе пластмасових папуг та ляльок, які ні сумувати, ані говорити не вміють.
Але дівчинка не ображалася. Бо ж діти не знали її таємниці. Тому їй смішно було бачити, як Лера сидить біля акваріума і ворушить губами.
— Ти піди побався, — казала риба, — адже для того, щоб швидше вирости, треба багато бігати і стрибати.
— Я знаю, — відказувала Лера і бігла наздоганяти дітей.
А риба знову залишалася на самоті. Сумувала і згадувала пальми, голубі прозорі озера далекої Африки, на берегах яких тяжко зітхають величезні мудрі бегемоти.
Збігав час. І якось весною Лерині батьки отримали нову квартиру в протилежному районі міста. Кілька днів тривала весела метушня переселення. Грузовик сердито сопів і, розбризкуючи блискучими чорними колесами мокрий сніг, перевозив шафи, книжки, іграшки. Лері все було цікаво: і ліфт, і лунка порожнеча нових кімнат, і величезні вікна. Запахи непросохлої фарби змішувалися з сонячним промінням, і від цього якось особливо весело і смачно чхалося. Мама, порожевіла і радісна, зазирала в кожен куток нової квартири. Кіт Леопольд дурнувато вертів головою. Навіть батько усміхався і курив на величезному балконі, задоволений і помолоділий.