Живий звук
Шрифт:
Свого слова Комарницький дотримав. За десять хвилин я отримав від нього sms-повідомлення, зафіксував собі номер Боброва і набрав його.
Не відповідали довго. Після шостого гудка я вже хотів відключатися, коли почув у трубці глухий голос:
— Алло.
— Це Микола Бобров?
— Так. А там хто?
— Мене звуть Ігор Варава, ми познайомилися з вами вчора на вечірці.
— Не пам’ятаю.
— Не пам’ятаєте, з ким знайомилися, чи не пам’ятаєте конкретно мене?
— Мені ваше прізвище нічого не говорить. Можливо, ми з вами і знайомилися вчора. На таких вечірках усі з усіма знайомляться.
— Є нагода згадати. Давайте зустрінемося, якщо ви не проти.
— А якщо я — проти?
— Чому проти? Ви маєте щось проти мене особисто чи не хочете зустрічатися ні з ким саме сьогодні?
— Слухайте, ви так хитро закручуєте ваші запитання, що в мене складається враження: ви або з міліції, або — преса. Де я вгадав?
— Преса, — зізнався я.
— Ви стосовно випадку з Анжелою?
— Не зовсім, — я почав старанно добирати вирази. — Узагалі-то це пов’язано з аварією і з Анжелою. Але я цікавлюсь не як журналіст, а як приватна особа.
— Ваш брат не може бути приватною особою. До побачення.
— У мене нема брата! — вигукнув я, відчуваючи, що Бобров починає закриватися в мушлю.
— Я образно. У смислі, ваша журналістська братія. У мене нема настрою.
— Секунду! — тепер я вже не стримував розпачу та розгубленості. — Я не займаюся питаннями шоу-бізнесу! Це не моя тема! Про Анжелу Сонцеву я вчора почув уперше, бо такою музикою я не цікавлюся і не знаю, яка зі співачок — Сонцева, а яка — Місячна!
— Місячна? — тепер здивувався співрозмовник.
— Я теж образно! — Втішений невеличким реваншем, я повів далі більш упевнено. — Я не збираюся писати про цю аварію. Без мене написали, пишуть і ще писатимуть. У мене справді приватна справа, яка стосується мене особисто і, — я на мить зам’явся, — і, мабуть, вашої підопічної так само. Мені сказали, що ви — чи не єдина справді близька їй людина, єдиний друг. Саме з другом потрібно поговорити. То як, знайдете час?
— Не знаю… Я не зовсім себе почуваю…
— Приїду, куди скажете, в мене машина.
— Добре, — здався Бобров. — Можете приїхати до мене в гості? Я живу на Харківському масиві, влаштовує?
— Усе одно. Кажіть адресу, їду.
— Давайте знаєте як… Я справді трошки не в формі. Телефон зараз взагалі вимкну… Годинки через чотири.
— Нормально. Куди їхати?
Не люблю, коли треба вбивати час.
Пертися в офіс у п’ятницю по обіді — справа невдячна. Бурчання в шлунку відразу нагадало про обідню годину, і я як людина, котра має стабільну сидячу роботу, що стабільно оплачується, звик не ігнорувати обіди. Хоча коли гриз репортерський хліб, постійно про це забував і не особливо страждав.
Перекусивши у фаст-фуді біля Політехніки, я пройшовся по місцевих точках роздрібної торгівлі фільмами та музикою і запитав у дівчиська, яке гризло хот-дог, тупцяючи на місці, чи є в неї таке щастя, як диск Сонцевої. Відповідь отримав позитивну і навіть схвальну. У стилі «це ваш найкращий вибір, це наша найкраща пропозиція».
Так, що ми тут маємо. «Анжела Сонцева. СОНЦЕ ВІД ЗАХОДУ ДО СВІТАНКУ». На обкладинці фірмового диска співачка Анжела Сонцева в образі вампірки, яку в фільмі «Від заходу до світанку» зіграла улюблена жінка всіх
Так, почитаємо зміст. Усе одне до одного: «Кохання не дарують», «Мій дорослий Чебурашка», «Красиве і грішне кохання», «Цілувалася з вітром», «Танок крила», «Я не буду з тобою ніколи», бла-бла-бла, все зрозуміло. Музика, якої я ніколи спеціально слухати не буду, але яка наздоганяє мене постійно: з динаміків FM-станцій, з музичних телеканалів, у дорогих ресторанах та дешевих наливайках, весіллях, корпоративних вечірках. Коротше, всюди, де народ, слухаючи музику, скоріше почне підтоптувати в ритм, аніж слухати тексти пісень.
Бог із цим усім. Нехай собі така музика грає. Тільки чому молода жінка, котра її співає, з величезними глибокими очима і головою, натоптаною різною тирсою, досі не відпускає мене від себе? Хоча й пізнавати не хоче…
У машині я ввімкнув диск. І ніби знову вона сидить поруч:
Ти сьогодні мене цілуєш. Мої губи в твоєму полоні. Ти ніколи не пошкодуєш, Що узяв моє серце в долоні.Анжела співала голосом, який ніби довго сидів десь глибоко-глибоко в грудях, а потім раптом повільно почав виходити на волю. У мене — звичайний слух, і коли починаю співати десь у підпилій компанії, знаю — не фальшивлю, голос не найгірший, та все одно кар’єра співака мені не світить. Я не музикознавець чи критик. Проте навіть я розумію: слух у співачки Сонцевої абсолютний попри те, що виконує вона, м’яко кажучи, не класику чи хоча б джаз або рок. Стоп! Від несподіваного відкриття я навіть клацнув пальцями. Джаз. Цей голос, грудний і, попри якусь ледь помітну хрипкуватість, на диво чистий, ідеально підходить для джазових виконавців.
А в нас тут що? «Тексти пісень — Анжела Сонцева». Та-а-к…
Правда, з джазом сьогодні каші не звариш. Джазові диски ось так, на кожному кроці, не купиш. Тому і не продають. Зате на «дорослого Чебурашку» попит стабільний. Мені раптом здалося, що Анжела переводить себе на пси і відчуває це. Тому, очевидно, вона й зачепила мене. Поводить вона себе, мов дитина-переросток, примхлива лялька з порцеляновим мозком. Тільки не треба нас дурить, твої губи та сильні пальці. Це називається або недостатня реалізованість, або взагалі — нереалізованість.
У дівчини із зовнішністю безтурботної доньки багатих батьків та пестунки долі — серйозний дорослий голос. Два в одному.
Куди ж ти поспішала так рано, Сонечко? Хто гнався за тобою? І чи гнався хтось?
Усе ж таки мої нерви не змогли надто довго витримувати дорослих Чебурашок, крилатих танків та поцілунків із розою вітрів. Вимкнувши диск і кинувши його собі в бардачок — нехай Анжела колись підпише! — я запустив мотор. Час їхати на зустріч із найближчим другом потерпілої.