Живий звук

Кокотюха Андрей Анатольевич

Я вирішив не квапити подій і розкручувати пружину поступово.

— Хто раніше почав працювати у «Водограї» — Галя Чепелик чи Наталя Зима?

— Наталка, звичайно, — Катерина зробила великий ковток чаю. — Я дуже добре це пам’ятаю, тоді тільки два місяці як стала директоркою, а офіціантки почали звільнятися. Дві перейшли в «Буковину», одна пішла в декрет. Ось вона і привела замість себе ту Наталку. Знаєте, у нас, звичайно, не модний салон… Тільки все ж таки будь-який заклад хоче, аби відвідувачів обслуговували вродливі офіціантки.

— Невже так безнадійно?

—

Розумієте, я жінка, і теж, — посміхнулася, — не красуня. При Наталці все було: фігура, ніжки, як має бути. А ось лицем природа обділила. Навіть не стільки лицем, скільки носом. Забери цей, вибачте на слові, дзьоб — і все, приємне личко, навіть оті плями на шкірі можна замазати та припудрити. Але я тоді пожаліла дівчину. Мало того, що в нас офіціанток не вистачає, так ще нормальну, в принципі, дівку через її ніс на роботу взяти не можемо…

— У неї були якісь документи? Маю на увазі — сертифікати…

— Диплом філфаку нашого університету. У нас, шановний, дівчата-філологи вже з четвертого курсу починають на «стометрівку» ходити, це від залізничного вокзалу вниз. Розумієте, про що я? І там ніс якраз не заважає. А Наталка сама прийшла, чесно сказала — роботи нема, візьміть офіціанткою. Чесно — претензій не було. Потім, десь через місяць, привела вона Галю Чепелик. Каже, вчилися разом ще зі школи, в Кіцмані. А через два місяці в нас співачка звільнилася. Ну, тоді все й закрутилося…

Мені принесли чай, та я його не пив. Слухав колишню директорку ресторану «Водограй» — і готовий був повірити своїм вухам. Я вирішив не пояснювати, чому Наталя Зима не пішла знімати клієнтів на «стометрівку». Вирішив залишити при собі думки з приводу того, чому ця історія почала випливати тільки тепер, а також своє нерозуміння того, як довго можна було приховувати такі очевидні речі.

Уся розмова зайняла півгодини.

Я пообіцяв, що Катерина ніде не вигулькне в моїх можливих статтях, а тоді повернувся до джипа, де на мене терпляче чекав борець із корупцією Зенек Кульчицький.

— Як можна зараз до Кіцмані доїхати? Маршрутки там чи ще щось…

— Сідай, — махнув рукою Зенек. — Треба — завезу хоч у Кіцмань, хоч у Чорторию, хоч у Вижницю [22].

— А часу я не забираю?

— У мене? — щиро здивувався Зенек. — Скільки там до тієї Кіцмані — двадцять два кілометри. І область наша, аби-сь ти знав, взагалі найменша в Україні. Тобі в Кіцмані куди?

— Не знаю, — відповів я. — Мабуть, у школу.

Чекаючи, поки потрібний мені педагог звільниться, я читав гімн Кіцманської школи, слова якого були урочисто вивішені на видному місці, поряд з українською символікою та портретом Тараса Шевченка.

Наснагу даєш нам, шляхетні манери. І хист нам шліфуєш, щоб він не пропав. Тут шлях свій почав Ісидор Воробкевич І автор «Червоної рути» зростав.

— Цікаво? — почувся за спиною приємний жіночий голос.

Я повернувся, мов переляканий

школяр, котрого застали за малюванням на стіні голої жінки. Видно, на території будь-якої школи я завжди буду лишатися школярем. А будь-якого вчителя — побоюватися, нехай він навіть буде молодшим за мене. Хоча ця пані виглядала років на сорок п’ять, а насправді могла бути ще старшою. Шкільні вчительки мають одну особливу прикмету — майже завжди виглядають старшими за свої роки через консервативний стиль в одязі та мінімум косметики. Якось я зловив себе на думці, що не впізнаю своїх шкільних учителів у неформальному вбранні.

— Дуже. Я знаю, що школи тепер пишуть свої гімни. Це ще від «Республіки ШКІД» [23], мабуть, пішло…

— Ну, знаєте, ви не рівняйте, — жінка посміхнулася кутиками губ, але навіть такий жест викликав у мене підсвідомі асоціації на тему: «Сідай, „два“!». — Наша школа найстаріша не лише в Кіцмані чи навіть у районі. Їй двісті двадцять вісім років цього місяця було, а це певні традиції, це зобов’язує. Слухаю вас.

— Мене звати Ігор Варава, я журналіст із Києва. На телебаченні працюю, — збрехав я. — Готуємо цикл програм про культові українські міста, села, регіони.

— Культові? — перепитала вона.

— Ну, знаєте, ті, з якими пов’язані насамперед мистецькі традиції. Криворівню [24]візьміть — там і митці відпочивали ще до революції, і Параджанов «Тіні забутих предків» знімав. Чи ось ваша Кіцмань — батьківщина музикантів, я б сказав.

— Правильно, — охоче погодилася жінка. — Це ж давно відомо. А для вас це новина?

— Розірваність стосунків між центром і регіонами країни, — цю фразу я не готував наперед, вона сама зірвалася. — Ми там, у Києві, так відстали, що навіть дорослі люди відкривають для себе відомі речі вперше. Далі власного носа не бачимо, відпочивати їздимо на Кіпр чи в Емірати, а свого не цінуємо. Вибачте, як вас…

— Валентина Андріївна, — назвалася педагог.

— Чудово. Значить, пані Валентино, ми можемо десь хвилин двадцять-тридцять з вами поговорити?

— А чому саме зі мною? Я щось ніяк не зрозумію, чому мені така честь і яка моя місія…

— Усе дуже просто, — мою брехню виправдовувало те, що правду цій шкільній вчительці я говорити не маю права і не скажу ніколи, бо сам ще не до кінця в неї повірив, до того ж правда лякає. — Ми беремо не лише історію мистецької Кіцмані, а й проводимо паралелі із сьогоденням. Традиції живуть і перемагають. Ви були вчителькою музики в Галі Чепелик і Наталі Зими. Дівчата ж однокласниці, правда?

З обличчям педагога щось сталося. Тінь, яка пробігла по ньому, швидко зійшла, проте слід свій залишила. Тепер пані Валентина дивилася на мене з підозрою.

— Чому ви раптом запитали про цих дівчат?

— Галя Чепелик… тобто Анжела Сонцева в нас, у Києві — популярна молода співачка. Можна сказати, «зірка»…

— Ось це мене і дивує. Нам справді треба поговорити, аби ви не наробили на вашому телебаченні зайвого. Хочеться розставити хоча б деякі крапки над «і». Ходімте, тут є вільний клас.