Живий звук
Шрифт:
Кіцмань маленька — усі всіх знають. Тим більше батьків Анжели Сонцевої, ще однієї гордості краю.
Жили Чепелики відразу за міським парком, більше схожим на дикий ліс, у невеличкому приватному будинку — точно такому, як описувала в своїх інтерв’ю сама співачка. Правда, тепер тут потроху будувалися — виростав другий поверх, зводилася невисока, як прийнято на Заході України, огорожа з білої цегли. Видно, донька не залишає батьків без фінансової підтримки.
А швидше за все — відома донька повинна мати на малій батьківщині будинок, котрий відповідає її теперішньому статусу
Мені сьогодні щастило на зустрічі — Галина мама була вдома, і я тут же відзначив: донька вдалася в свою матір. Тільки в пані Ружі — так назвалася жінка, при тому пояснивши, що Ружа те ж саме, що Роза, — врода не виглядала такою глянцевою, столичною, я сказав би навіть — урбаністичною, якою причаровувала до себе чоловіків її донька. Це була врода дівчини-горянки, яка колись, за діда-прадіда, бігала босими п’ятами по полонині, всотувала в себе волю чистих гірських вітрів, а потім, приборкана одруженням, народжувала дітей і наводила красу лише на великі церковні свята, дістаючи з великої бабиної скрині намиста зі свого посагу. Потім ця врода перестала буяти в горах, перебралася в міста й містечка і визрівала тут, показуючи себе в усій красі лише на якому-небудь дні міста чи весіллі родичів.
Пані Ружі — Ружі Василівні Чепелик, як вона назвалася київському телевізійнику офіційно, — я вирішив говорити ще менше, ніж учительці музики. Тим більше, що про неї почув відразу:
— А бачите, ці вчителі самі нічого не розуміють! Он у школі Галочці за спів та музику завжди дорікали. Вона навіть у хорі не співала, бачте — слуху нема! Ось тепер хай мають, подавляться і слиною захлинуться!
— Ну, ми вже аж так не будемо людям бажати, — поблажливо мовив я. — Усе ж таки про Галю треба добрим словом згадувати. Нова зірка Кіцмані, я сказав би…
Ми пройшли до хати, де в залі на почесному місці примостилася фотографія Галі-Анжели в рамці. Цю фотку я вже бачив — вона була на календариках із Сонцевою за минулий рік, такий я знайшов на робочому столі в Люськи Корбут. Тільки цей знімок роздрукували на фотопапері і вставили в спеціальну оздоблену сріблом букову рамку. Поруч — ще одна фотографія в такій самій рамці, зроблена теж не дуже давно: Галя, мама і якийсь чоловік, очевидно — тато, стояли в садку на фоні трояндового цвіту.
— Часто доця буває вдома? — кивнув я на «іконостас».
— Останній раз перед минулорічним Миколаєм. Заскочила на якусь годинку. Їй же ніколи, — пані Ружа поправила зачіску. — Чаю?
— Кави, — мене починало поволі розморювати, треба б було чогось підбадьорливого і точно не коньяку.
— У нас розчинна, такої, натуральної, не тримаємо. Чоловікові не можна, мені якось все одно, а Галя давно вже лиш трав’яні чаї п’є.
Знали б ви, мамо, що п’є, а особливо — що курить ваша балувана Галя…
— Нічого, хай буде розчинна.
Поки вона ходила на кухню, я відкинувся на спинку крісла і думав, з чого почати розмову та як її повести. Мої припущення підтверджували всі, з ким я зміг поговорити сьогодні. Але всі ці слова заперечувала і перекреслювала прес-конференція Сонцевої. Власним вухам та
Але якщо ні в чому не сумніватися, то як перевести розмову на тему, яка мене цікавить?
І головне: що саме мене цікавить з огляду на вже почуте й побачене?
Ружа Василівна випливла з кухні, несучи в кожній руці по чашечці кави. Поставивши їх на краєчок накритого вишитим рушником столу, вибачилася, знову забігла на кухню і повернулася з акуратно порізаним завиваним рогаликом із маком.
— Завиванець до кави прошу брати.
— Дякую, — я відкусив крихкого рогалика, запив його розчинною кавою і стрельнув навмання: — Галя, значить, у школі музикою не цікавилась?
— Як то — не цікавилася? Не говорила я такого, — пані Ружа не доторкнулася до своєї чашки. — Ви не зрозуміли: музику вона любила, слухала завжди, тих касет по хаті повно валялося. На танці бігала, все як має бути. А щоб сама співати, ось так, як тепер, — ні. Я дізнавалася потім в одних дуже поважних людей, — жінка стишила голос, — до них і мер наш, і з Чернівців усякі політики з бізнесменами, і навіть з Києва за порадою їздять… Так ось, сказали мені так: буває, що в дитини здібності ніби сплять. Це така дитяча зима називається. Потім проходить якийсь час, усе це дрімає, дрімає, і раптом — прокидається! Зима стає весною, тільки пізньою. Зате пізня квітка, як кажуть, довго цвіте. Так і наша Галочка. Щось її підштовхнуло. Узяла — й одразу заспівала!
— Ви тут про зиму згадали, — я взяв ще один шматочок завиванця, і хазяйці це сподобалося, бо підсунула таріль ближче. — І я про Зиму, тільки про Наталку. Це ж Галчина подруга, правильно?
— Дружили, — погодилася пані Ружа. — Я ще дуже зла на неї була, на Наталку. Це ж вона тоді, після університету, підбила Галочку в ресторані офіціанткою працювати. А в нашій же школі так учителі треба, та ще й молоді… Тільки потім, бачте, як вдало все повернулося.
— Дівчата змалку вдвох?
— Ця Наталка взагалі якась… не така трошки… — пані Ружа скривилася. — Батько їх покинув, коли дівчинці два роки було. Потім ще якийсь до її матері прибився, з ним прижила дитинку — посадили за наркотики, уявляєте?
— Та звична тепер, на жаль, справа…
— Ото й воно, що не тепер! Якраз перебудова почалася, діти наші ще в школу не пішли. Тоді про наркотики мало знали, зате кожен наркоман на обліку стояв. Упізнавали їх у місті, діти пальцями показували, кричали: «Наркоман, наркоман смердючий!» Отоді Наталчин вітчим якимось боком у наркотики вплутався. Знаєте, як воно — донька наркомана… Особливо в Кіцмані, особливо — в ті часи… Не рідна, та все одно ганьба. Поки той сидів, мати ще одного приголубила, від нього дитинка. Наркомана випустили, прийшов, на всю вулицю розбори влаштував. Міліція одного назад у тюрму, другого — в реанімацію. Вижив, але бабі вже не потрібний став. Ви не думайте, я не пліткую — просто кажу, аби ви зрозуміли, чому Наталка спочатку таким наче вовченям росла, а потім до моєї Галі пристала. Ви бачили Наталку? А взагалі — для чого вона вам?