Жорстокий ліс
Шрифт:
— На березі недалеко від села є рибальська хижа. Його батька, — кивнув на Пилипа, — там вони сітки тримають, весла… У хижі переднюєте, а вночі проведемо далі. Там вас уже не шукатимуть.
Лейтенант обвів поглядом своїх підлеглих. Видно щось прочитав на їхніх обличчях, бо мовив ствердно:
— Чудова пропозиція! Але ж… — раптом зупинив себе, — хижа на березі, і якщо хтось?..
— Хлопці повартують, — поклав край його сумнівам Андрій. — Замкнуть хижу, щоб ніхто носа туди не пхав, і поруч крутитимуться.
— Так тому й бути, — схвалив лейтенант, та Горянський нараз підвівся.
— Можна мені одне запитання, товаришу лейтенант?
Бутурлак знизав плечима: звичайно, можна, тут кожен вільний висловлювати свої думки й сумніви, правда, за ним останнє слово, та поки він не віддав наказу, нехай запитує.
— Твій кінь? — коротко запитав Андрія Горянський, тицьнувши пальцем у Сірка, що скуб траву неподалік.
— Мій.
— Добрячий кінь! — чомусь несхвальні інтонації почулися в голосі Горянського. — А той також твій?
— Не мої то коні, — раптом збагнув Андрій і почервонів так, що кров, здається, лише випадково не чвиркнула з вух. — Вуйка мого, а ви, якщо не вірите!..
— Чекай, — приступив до нього Горянський, — рідного дядька коні? І Коршун, я так зрозумів, саме до нього приїжджав цієї ночі?
Кров відлила від обличчя Андрія. Мовив гнівно:
— Можете не вірити мені, бо і Коршун — мій рідний вуєк. Материн брат, от хто він! А я живу у вуйка Северина, бо мати померла, а батько в Червоній Армії. — Він хотів ще додати, як сподівався зустріти батька серед цих чотирьох, та горло нараз перехопило, він задихнувся, на очі накотилися сльози, і Андрій відвернувся, щоб цей підозріливий солдат не помітив їх.
— Ти що, з глузду з'їхав? — смикнув Горянського за галіфе Васюта.
Горянський зло зиркнув на нього, багатозначно кашлянув, дивлячись на Бутурлака, але той махнув рукою.
— Відставити, Горянський!
— Слухаюсь! — відповів похмуро, та було видно — залишається при своїй думці.
— Вперед піде Сергійко, — запропонував Андрій, — він скаже бандерам, що ми побачили вас і пішли слідом. А я буду весь час з вами…
— Пропонуєш себе заложником! — невесело посміхнувся лейтенант. — Не треба, хлопче, ми тобі віримо. Це тільки дехто, — недобре глянув на Горянського, — вважає, що тут усі — бандерівці. От що, — вів далі рішуче, — вперед підете ви всі троє. Бо малий може щось наплутати.
— Я наплутаю?! — образився Сергійко.
— Звичайно, ні, — поблажливо посміхнувся Бутурлак, — але краще, коли вертатиметесь усі троє, бо постові можуть щось запідозрити.
Хлопці спіймали й розпутали коней, посідали верхи, розвідники вервечкою рушили за ними.
… Фрось, почувши форкання коней, виступив з кущів.
— Це ви, хлопці? — гукнув.
— Вуйку, там… — удав хвилювання Андрій, —
— Які солдати? — не збагнув той.
— Ви ж самі казали, совітські вояки! Щоб ми, як побачимо, повідомили.
— Ох, боже, — заклопотався Фрось, — це ж розвідники! І багато їх?
— Троє чи четверо.
— Точно, вони. Ану, хлопці, вилазьте з кущів, за мною! То кажете, до боліт від Дубової галявини подалися? І як давно їх бачили?
— Щойно, вуйку… Ми одразу на коней і сюди. Як ви й наказували.
З кущів вилізли ще п'ятеро чоловіків, одягнутих у ватянки. Обличчя заспані, недобрі.
— Ти, Сидорчук, давай до лісництва, — розпорядився Фрось, — попередь тамтих, щоб гав не ловили. Ми цих розвідників з тилу, а вони з флангу, притиснемо до болота, нікуди не дінуться. Давайте, хлопці, потихеньку поза кущами, поза деревами, як тіні, прошу я вас. Ми зараз отих совітських вояків накриємо. У спину їм вдаримо, в спину, прошу я вас, так, щоб не втік ніхто…
Бандерівець з карабіном схопив Сірка за вуздечку.
— Ану, злазь! — наказав Андрієві.
— Ви що? — нараз Андрій зрозумів, чого той хоче. — Не віддам коня, — крикнув, — я вуйку скаржитимусь!
— Злазь! — замахнувся той гіллякою.
— Тихо будь, — перехопив його руку Фрось. — Я ж кажу, тихесенько, ти тінню будь, розчинися в лісі — на коні тебе за півверсти видно, а мусиш поза кущами… Ну, чого стоїш? — озлився раптом. — Я казав — до лісництва!
Бандерівець з карабіном вилаявся пошепки, та відпустив вуздечку. Фрось махнув рукою й побіг стежкою, що вела до дубової галявини, за ним — інші четверо.
Бандерівець з карабіном рушив праворуч, де починався молодий сосняк. Зупинився, насварився на Андрія зброєю.
— Ви чого стовбичите? Ану, марш до яру! — і як тінь зник у сосняку.
Проїхавши сотню метрів, Андрій зіскочив з коня, передав повід Пилипові. Прислухався. Тихо, буцім і не було тут нікого, лише ятель довбає суху гілку.
— Чекайте тут, — наказав Андрій і югнув у гущавину. Продерся крізь густий горішник, яким суціль заросли підходи до Гадючого яру, побіг до вільшняка, де залишив розвідників. Нараз дорогу йому заступив Іванов.
— Ви? — здивувався хлопець. — Мусили ж чекати там…
Сержант поблажливо усміхнувся.
— Хлопці чекають, а я хотів вас підстрахувати, аби чого не трапилось. — Він засвистів дроздом, прислухався й свиснув ще. — Зараз усі будуть тут, — пояснив. — А ти молодець, класно обдурив бандерівців!
Неподалік засвистів дрозд, і з-за дерев висковзнули розвідники.
— Перечекаємо трохи, — запропонував Бутурлак, дивлячись, як важко дихає Васюта.
— Ні, — заперечив той, — не можна час гаяти!