Жорстокий ліс

Самбук Ростислав Феодосьевич

Бутурлакові перехотілося спати. Чорт, чому не повертається Іванов?

Лейтенант вирішив почекати ще чверть години і тоді вже посилати слідом за Івановим Горянського, проте не минуло й п'яти хвилин, як у сусідніх кущах затремтіло листя — Бутурлак підвів автомат, та одразу опустив його, побачивши Іванова.

Сержант обтер бруднуватою хусточкою спітніле обличчя і доповів лаконічно:

— Горинь за півкілометра. Береги заросли лозняком, і перекат недалеко. Я почекав, чи не об'явиться засідка, і недаремно. Двоє есесівців на тому березі поблизу переката.

— Річка широка?

— Швидка,

і Васюті доведеться важко, — зрозумів його Іванов. — Ми з Горянським перепливемо вище за течією і знімемо засідку.

— Так, іншого виходу нема, — погодився лейтенант. — Дочекаємося лише темряви.

— За ніч мусимо відірватися від них…

— Там почнуться такі ліси, що й сам чорт нас не знайде.

— Чорт — ні, — похмуро всміхнувся Іванов, — а есесівці… Вчепилися, як собаки в горлянку!

— Мусимо загубитися в лісах, — зсунув брови Бутурлак. — Рушимо о десятій. Тепер спи. Вартуватимеш після Горянського.

Це було справедливо, й Іванов не заперечував.

Зміняючись через кожну годину, вони проспали до десятої. В темряві підповзли до крутого берега Горині. Бутурлак з Васютою залягли в лозняку, а сержант з Горянським поповзли до виру, де кущі купалися в швидкій воді. Горинь тут звужувалась і була глибокою. Плавців мусило знести, та Іванов розраховував дістатися того берега до повороту, який прикривав їх від есесівців.

Бутурлак нагріб собі під груди нагрітого сонцем і не вистиглого ще піску, умостив зручно автомат.

Жодного підозрілого звуку, лише вище за течією хлюпнуло.

Лейтенант витягнув шию — невже хтось із хлопців необережний? Та хлюпнуло ще раз ближче, і Бутурлак зрозумів, що скидається на плесі велика риба.

Минула мало не година, а на тому березі все було спокійно — жодного звуку, наче не ховалися в кущах понад берегом двоє есесівців.

Низько над водою безшумно пролетіла сова, знову скинулася риба, сонно засвистів перепел. Спочатку Бутурлак не зрозумів, що це — умовний сигнал, так натурально свистів птах, та Васюта торкнув його за плече й прошепотів:

— Чуєш?

Лейтенант, не відповідаючи, поповз до води. Побачив на тому березі тінь у кущах, знов почув свист перепела й свиснув, озиваючись. Пропустив уперед Васюту й перебрів річку слідом за ним. Води було по шию, вона приємно холодила, Бутурлак зачерпував її жменями, жадібно пив і не міг напитися.

Острожани розкинулись на березі лісового озера — величезні дуби розступилися, й криті соломою хати тулилися до самої води.

Озеро було другим годувальником — землі не вистачало, та й що збереш на пісному піщаному грунті: трохи жита, вівса, кілька мішків картоплі… А в озері гуляли щуки й кілограмові окуні, сазани й лящі, не кажучи вже про плотвицю, красноперів та іншу дрібноту.

За рибу в Северина Романовича Жмудя можна було одержати і хліба, і крупи, і гасу. Северин Романович мав добрих коней і возив рибу на базар до міста, за рибу й вибудував чепурний будинок

під бляхою відразу коло церкви — єдиний під бляхою в Острожанах. Навіть церковні бані тут були тесові, і цей ясно-зелений дах височів над солом'яними чорними шапками інших острожанських хат гордовито й незалежно.

Розбитий піщаний путівець веде від озера до лісу попід Жмудевою хатою. Северин Романович єдиний в Острожанах прибудував до неї відкриту веранду і полюбляє вдень пити тут чай, неквапливо, не звертаючи уваги на покупців, які юрмляться біля крамнички, до котрої з веранди веде вимощена червоною цеглою доріжка.

Крамничка також належить Жмудеві, вона — єдина на всі Острожани, раніше на лісовому кінці села була ще Борухова, та, слава богу, нова влада позбавила Северина Романовича від конкурента, відправивши Боруха Гольцмана із старою Гольцманихою та підростаючими гольцманятами до концтабору, і це був ще один козир на користь цієї влади.

У глибині душі Северин Романович лише терпів цю нову владу — не дуже-то й приємно кланятись якомусь миршавому німцеві, який там, у своєму фатерлянді, скидав капелюха перед найдрібнішими чиновниками. Але, зрештою, з цим можна миритися, той же миршавий німчик, не вагаючись, наказав повісити всіх активістів, які не встигли виїхати з Острожан і список яких Северин Романович склав задовго до того, як перший гітлерівський мотоцикліст прогуркотів попід вікнами його будинку.

Повісили отих червоних на гілках дуба, що ріс між церквою і верандою Северина Романовича, всі обминали цей страшний дуб, а Северин Романович із своїм молодшим братом Кирилом, який і привів есесівський загін до Острожан, з приємністю пили на веранді горілку, закушуючи добре підсмаженими коропцями.

Кирило сидів спиною до дуба й пив самогон маленькими чарочками, більше налягаючи на коропців, а Северин Романович не міг відмовити собі в приємності раз по раз, піднімаючи склянку, зиркати на дуба, на нижній гілці якого гойдався клятий Степан Дуда. Той самий голодранець, який організував рибальську артіль і намагався позбавити Северина Романовича монополії в торгівлі рибою.

— Твоє здоров'я, Кириле! — цокнувся з братом. Зиркнув на Кирила вивчаюче. Одне запитання крутилося в нього на язиці, але стримувався, не хотів спіймати облизня й показати свою селянську неосвіченість.

Щоправда, в тому, що Кирило вивчився на адвоката, є і його, Северинова, заслуга. Хто щомісячно надсилав гроші до Львова? Він, старший брат. Але потім їхні шляхи розійшлися: Северинові довелося мало не два роки сидіти під більшовиками, а спритний Кирило встиг утекти до Кракова — там, кажуть, він і прибився до самого Степана Бандери — вельмишановного вождя ОУН, [1] який обіцяв українцям повну свободу й незалежність, правда, під егідою Адольфа Гітлера, але дідько з ним, Гітлер то й Гітлер, нехай навіть сам диявол, аби не було голопузих червоних, аби батяр Степко Дуда світив репаними п'ятами з дуба…

1

Горезвісна Організація українських націоналістів — збіговисько зрадників українського народу.