Жорстокий ліс
Шрифт:
— Я перебив шановному панству сніданок, — мовив. — Чи не продовжимо? Я також сьогодні це снідав.
— Але ж ці розвідники… — спробував заперечити Ліблінг.
— Нікуди вони не дінуться! — сказав Коршун самовпевнено. — Якщо справді йдуть сюди… Тут між озерами майже суцільне болото, і ми перекриємо усі можливі проходи. По території, зайнятій моїми загонами, їм не пройти!
Оце «моїми загонами» вирвалося в нього мимовільно, і Коршунові на мить самому стало ніяково — щоб приховати збентеження, висунувся у вікно й загукав:
—
– Іду! — одізвався від стайні Северин Романович. — Іду, де тільки цей батяр завіявся? Андрію, де ти, сучий сину, коней купати треба!
— Полиш своїх коней… — невдоволено мовив Кирило. — І звели насмажити яєчні, бо на столі все охололо.
Хвисьнутий батогом жеребець підвівся дибки, скаламутивши воду.
— Го, чорт прицюцькуватий! — зареготав Грицько, відстрибуючи. — Я тобі зараз!.. — він ще раз змахнув батогом, та Андрій перехопив його руку.
— Не тре… То звір! Якщо його голомшити, зовсім осатаніє!
Грицько невдоволено опустив батіг. Цвіркнув слиною крізь зуби.
— Сам знаю, — процідив зневажливо. — Не твоє діло, мій кінь, що хочу, те й роблю!
Андрій наколющився.
— Але спитають з мене! А ти тільки й знаєш, що батькові скаржитись. Хто вчора казав: Андрій, мовляв, коні запалить, йому що — не свої, хазяйські…
— А що, неправду казав?
— Ще раз скажи, — насварився кулаком Андрій, — не подивлюсь ні на що!
Грицько відступив, поплескав по воді долонями.
— Овва, не дуже-то й став себе!
Андрій загрозливо ступив до нього, та Грицько, замість тікати, голим пузом гепнувся на воду, оббризкавши Андрія, мовив примирливо:
— Розшкипидорився! Я ж так, не зі зла…
— Дивись мені. Я довідне знаю, хто нашіптує батькові… — Не чекаючи на відповідь, побіг, високо підіймаючи коліна й розбризкуючи прозору воду. З розгону скочив на Сірка, розпластався голим тілом на кінській спині, обхопив руками шию. Сірко скосив на нього велике синє око, форкнув і пішов у воду, задоволено обмахуючись хвостом. На мить зупинився, нахиливши голову й вдивляючись у миготливість води, заіржав весело, задерикувато, наче був не статечний кінь, а пустотливе лоша.
Купаючи коней, Андрій раз у раз зиркав на берег, чи не видно в кінці вулиці білої кобили Демчуків. Ще вчора Пилип казав, що вранці поїдуть з батьком по дрова, — вже перейшло за полудень, де ж вони забарилися? Пилип так потрібен йому!
Пилипова хата — друга від озера, приземкувата, з маленькими вікнами, вкрита напівзогнилим тесом. Тес поріс мохом, і Демчук іноді сумно жартував, що зелений колір покрівлі ріднить його оселю із Жмудевою.
Андрій бачив, як з хати в сарай мелькнула синя хустка Пилипової матері, мабуть, побігла доїти корову.
Хлопець зіскочив з Сірка, ліниво похлюпав на нього водою. Любив купати коней, та зараз перехотілося. Дивився, як беркицькається у воді
Щасливий Грицько: щоосені батько відвозить його до міста в школу. Коли ще була жива Андрієва мати, Северин Романович присягався, що вивчить і племінника, мати плакала перед смертю, благала, а він казав, що слово його тверде.
Мати відписала Северину Романовичу все їхнє майно — щоправда, майна того було: хата, корова та свиня, — з умовою, що брат дасть Андрійкові освіту, та вуйко забув свою обіцянку вже першої ж осені. Зібрався одвозити Грицька, а Андрієві мовив:
— Не виходить зараз. Я гомонів там, — невизначено махнув рукою, — але відмовили. Ось розіб'ють німці червоних, тоді вже…
Андрій відступив, дивлячись на дядька широко розплющеними очима й ще не вірячи.
— Ви ж обіцяли матері… — почав, стиснувши кулаки. — Домовились, що за гроші від хати…
— Які гроші, сльози, — скривився Северин Романович. — Тих грошей тобі на сподні не вистачить. Почекай рік, хлопче, за рік нічого не станеться.
Минув уже не рік, а два, восени Грицько знову поїде до міста, а Андрієві лишається чистити гній у корівнику та слухати вуйкові нарікання, що їсть хліб дарма.
Хіба дарма? Хто корів пасе й за кіньми ходить?
Андрій поплескав Сірка по крупу: любив коней, мало не спав у стайні, це, певно, було єдине, що тримало у вуйка. А так — не малий уже, чотирнадцять скоро, подався б сам до міста. Там мешкала батькова двоюрідна сестра, мати казала — душевна жінка й радила звернутися до неї в разі потреби. Але було страшно рушити самому у велике й голодне місто, начувся від Северина Романовича, як живуть городяни, а в тітки Михайлини двоє ротів, бракувало їй ще одного нахлібника…
Грицько щось кричав йому, та Андрій не обертався. Той підбіг, запитав:
— Коні на ніч поженеш сьогодні?
Андрій зиркнув спідлоба: цей Грицько наче читає його думки…
— Я знаю?.. Як накаже батько… — відповів ухильно.
— Скажеш батькові, щоб відпустив і мене.
Це аж ніяк не входило в Андрієві розрахунки.
— Після того, як ти нічліжив з нами, мати казали — кашляв. І звеліли більш не пускати.
— Ти от що, — по-змовницькому підморгнув Грицько, — не згадуй про це. А я тобі дам протитанкову гранату. — Він занурився у воду по шию, обережно поплескав долонями й раптом ударив так, що в повітря полетів цілий сніп бризок. — Хочеш, разом рибу глушитимемо?
Андрія загорілись очі: і де цей чортяка поцупив протитанкові гранати?
Спокуса була настільки велика, що вирішив погодитись — зрештою, можна було б узяти гранати, а потім якось обдурити Грицька, — та в останній момент здоровий глузд переміг, і він відповів роблено байдуже:
— Котись ти із своїми гранатами!..
Але Грицька важко було збити з пантелику. Хитро глянув на Андрія заскаленим проти сонця оком і запропонував мало не урочисто:
— Ну, а міномет?